Валерій Борисович Осипов. Для тих, хто не знає - журналіст, публіцист, громадський діяч, науковець, еколог, - один з найавторитетніших представників журналістської спільноти Одещини. Так про нього пишуть медіа.
Я ж, додам, що Валерій Осипов, окрім звань,та безлічі відзнак, просто чудова людина, яка живе не просто звичайним життям, а й продовжує активну журналістську та громадську діяльність в області.
Ми знайомі вже багато років, і я, по-справжньому, пишаюся дружбою з цією непересічною людиною.
Нещодавнє спілкування з ним переросло в велике інтерв’ю, яке я пропоную до вашої уваги.
- Валерію Борисовичу, свого часу Ви побували у нашому місті на запрошення міської організації Партії Зелених України. Пам’ятаю добре Ваш візит, зустріч з керівництвом міста, велике інтерв’ю на місцевому телебаченні… Яке враження воно справило на Вас в той час і,що найбільше запам’яталось?
- Ваше місто залишило в мене дуже теплі й водночас змістовні враження. Але, якщо чесно, найбільше запам’яталися не офіційні заходи і навіть не велике інтерв’ю на місцевому телебаченні. Найціннішим для мене завжди були й залишаються зустрічі з людьми.
Я тоді мав можливість поспілкуватися з представниками міської громади, почути їхню думку щодо гострих екологічних проблем, які хвилювали місто, вислухати пропозиції щодо їхнього вирішення. І саме в таких розмовах, на мій погляд, народжується справжнє розуміння проблеми. Бо екологія — це не лише закони, програми, декларації та красиві гасла. Це насамперед життя конкретних людей, їхнє здоров’я, вода, якою вони користуються, повітря, яким дихають, стан річок, лісів і землі навколо них.
Особливо запам’яталася більш ніж годинна розмова з міським головою Івановим. Це була не протокольна зустріч «для галочки», а справді змістовна і відверта бесіда. Мені було цікаво почути його бачення міських проблем, ставлення міської ради до питань екології, ті підходи й можливості, які існували для їхнього вирішення. Не на всі питання, звичайно, тоді були готові відповіді, але для мене було важливо інше — я побачив, що про ці проблеми говорять, над ними думають і шукають шляхи виходу.
І, мабуть, саме це найбільше й запам’яталося: місто для мене відкривалося не через офіційні кабінети, а через людей. Через їхню небайдужість, їхні запитання, інколи гостру критику, тривогу за майбутнє свого краю.
Адже куди б я не приїздив як журналіст, громадський діяч чи представник «зеленого» руху, завжди намагався не лише виступити самому, а й насамперед почути людей. Бо іноді одна щира розмова з мешканцем міста дає для розуміння ситуації більше, ніж десятки офіційних звітів.
І тому я зберіг дуже добрі спогади про той візит. Запам’яталося місто, телебачення, зустрічі, розмови. Але найголовніше — запам’яталися люди, з якими тоді вдалося говорити відверто про те, що нас усіх хвилює: яким буде наше довкілля і чи зуміємо ми зберегти його для тих, хто житиме після нас.
— Обласна журналістика, як і, мабуть, журналістика України в цілому, переживає не найкращі часи. Масове закриття медіа, особливо в невеликих містах, переведення інформування населення в «цифру» тощо. Чи сприяє це якісному та об’єктивному висвітленню подій?
- Питання дуже точне. І я б навіть сказав — болюче.
Мені дуже хотілося б, щоб на нього сьогодні відповіли ті, хто свого часу ухвалював рішення про фактичне знищення системи районної та міської журналістики.
Роздержавлення засобів масової інформації саме по собі було правильним кроком. Журналістика не повинна залежати від чиновника, місцевого бюджету чи політичної кон’юнктури. Незалежне медіа — це фундамент демократичного суспільства.
Але проблема в іншому: ми роздержавили медіа, але не створили умов для їхнього виживання.
У результаті в багатьох районах сталося те, чого, на мою думку, не повинно було статися: закрилися газети, зникли редакції, журналісти залишилися без роботи, а люди — без доступного місцевого джерела інформації.
І найголовніше — влада залишилася без постійного громадського контролю.
А тут виникає дуже просте запитання: Кому стало легше, коли в районі стало менше журналістів?Очевидно, не громадянам.
Є ще одна річ, про яку сьогодні мало говорять.
Зараз у районах немає газет, немає редакцій, немає постійної журналістської присутності. А що буде, коли розпочнуться вибори до всіх рівнів місцевих рад? Тоді мешканців сіл і невеликих міст можуть буквально завалити багатотисячними тиражами агітаційних матеріалів — газет, листівок, «спецвипусків», які з’являтимуться напередодні виборів і зникатимуть одразу після них.
І, звичайно, поряд із цією передвиборною «турботою» можуть з’явитися традиційні продуктові набори, гречка та інші подарунки. Але це вже не журналістика. Це підміна журналістики політичною рекламою.
І саме тому громаді потрібне не передвиборче видання на кілька тижнів, а незалежне місцеве медіа, яке працює щодня — до виборів, під час виборів і після них.
Так, цифрові технології стрімко розвиваються.
Телебачення, радіо, газети переходять у цифровий формат. Війна також продемонструвала, наскільки змінилася форма ведення інформаційної боротьби і наскільки важливими стали цифрові технології.
Але є одна небезпечна помилка — вважати, що цифровізація автоматично означає доступність інформації для кожного.
Не всі люди мають стабільний Інтернет, сучасні телефони, цифрові навички або можливість постійно перебувати в інформаційному просторі. Особливо це стосується невеликих міст, сіл та людей старшого покоління.
Тому ми маємо парадокс: інформації стало більше, а доступу до достовірної місцевої інформації для частини громадян — менше.
Далеко ходити не треба. Візьмімо ваше місто. Там фактично відсутні газети, радіо, а тепер і телебачення.
І тоді виникає запитання: Хто завтра розповідатиме мешканцям міста, що відбувається саме в його громаді? Хто контролюватиме рішення місцевої влади? Хто поставить чиновнику незручне запитання?
Facebook цього повністю не замінить. Telegram — також. Сайт міської ради, попри його інформативність, має обмежену можливість, так би мовити, "зворотного зв"язку ".
Я не проти цифровізації. Я проти цифровізації, яка відбувається ціною знищення самої журналістики.
Держава мала передбачити перехідний період. Не просто сказати: «Ось вам цифрові технології — виживайте», а створити модель, за якої традиційні медіа могли б поступово перейти до нових форматів, зберігши редакції, професійних журналістів і місцевий інформаційний простір.
Бо місцева журналістика — це не просто газета, сайт, телеканал чи радіостанція. Це система громадського контролю.
Коли в маленькому місті зникає журналістика, зникає не тільки джерело новин. Зникає людина, яка може прийти до чиновника і запитати: «А куди пішли гроші громади?»
І тут я бачу ще одну небезпеку. Чим менше незалежних джерел інформації має суспільство, тим легше ним маніпулювати.
Тому закриття місцевих медіа — це вже не тільки проблема журналістики.
Це питання демократії, інформаційної безпеки та здатності громадян захищати власні права.
І якщо ми сьогодні не зупинимо цей процес, завтра можемо отримати дуже парадоксальну ситуацію: цифрових технологій буде більше, інформації буде більше, а незалежної журналістики — менше.
А це вже небезпечно не тільки для журналістів. Це небезпечно для самої демократії.
— Чи варто сьогодні відроджувати друковані ЗМІ? Чи дійсно є така потреба? Якщо так, то хто має за ними «стояти»? Я маю на увазі, перш за все, фінансовий бік справи.
- Я б поставив питання дещо інакше: Чи потрібна сьогодні людині газета? Моя відповідь — так. Але не газета заради газети.
Потрібні місцеве медіа, якому люди довіряють.
А в якій формі воно існуватиме — на папері, на сайті, у соціальних мережах, на YouTube, чи одночасно на всіх цих платформах — це вже питання сучасних технологій.
Я не вважаю, що друковане видання потрібно штучно повертати в минуле. Але я категорично не погоджуюся з тезою, що паперова газета вже нікому не потрібна.
Зарубіжний досвід показує, що друковані медіа не зникли. Вони змінюються, знаходять свою аудиторію і можуть успішно співіснувати з цифровими платформами.
Особливо це важливо для невеликих громад. Газета, яку людина отримує у себе вдома, — це інший рівень доступності інформації.
Її не потрібно заряджати. Їй не потрібен мобільний Інтернет. Вона не залежить від алгоритмів соціальних мереж. Її можна прочитати сьогодні, завтра, передати сусіду чи відкласти до вечора.
Але головне навіть не це.
Газета повинна мати не тільки папір. Вона повинна мати редакцію, журналістів, професійну відповідальність і довіру громади.
Щодо фінансування — тут потрібно бути дуже обережними.
Я категорично проти повернення до старої моделі, коли газета фактично є рупором місцевої влади.
Але так само неправильно вимагати від місцевої журналістики повної економічної самодостатності в умовах війни, економічної кризи та стрімкого падіння рекламного ринку.
Тому я бачу майбутнє у змішаній моделі фінансування: передплата, реклама, гранти, підтримка громадянського суспільства, міжнародні програми, краудфандинг і — в окремих випадках — прозорі механізми державної чи муніципальної підтримки.
Але підтримка повинна бути не за принципом «ми даємо гроші — ви пишете те, що нам потрібно», а за чіткими і прозорими правилами.
Держава може допомагати медіа вижити. Але держава не повинна купувати їхню редакційну політику.
І, на мою думку, тут потрібно розділити дві речі: державну підтримку журналістики та державне управління журналістикою.
Це принципово різні поняття.
Можна підтримати друк, доставку газети, цифровізацію редакції, навчання журналістів, створення мультимедійної платформи.
Але не можна купувати за бюджетні гроші лояльність журналіста.
Бо тоді це вже не журналістика. Це - пропаганда.
Тому я не закликаю просто повернути стару районну газету. Я закликаю створити нову модель місцевої журналістики. Газету ХХІ століття — якщо хочете.
Де паперовий випуск має сайт, сайт має відео, відео має соціальні мережі, а все разом працює на одну головну річ — право людини знати, що відбувається у її громаді.
І я переконаний: майбутнє місцевої журналістики — не в протиставленні паперу цифрі. Майбутнє — в їхньому поєднанні.
Бо нам потрібні не просто технології. Нам потрібна журналістика, яка залишається поруч із людиною.
І особливо — тоді, коли наступають вибори, коли витрачаються бюджетні кошти, коли приймаються непопулярні рішення і коли владі дуже хочеться, щоб громадськість про це не запитувала.
Саме для цього і потрібна незалежна місцева журналістика.
- Останнім часом набирає популярності так зване «блогерство». Чи можете Ви визначити його, як різновид журналістики? Чи здатне воно замістити, до певної міри, газети, телебачення, радіо тощо?
- Я б не ставив знак рівності між блогерством і журналістикою. Блогерство — це передусім форма публічної комунікації, а журналістика — професія і суспільна відповідальність. Блогер може бути журналістом, але сам факт ведення блогу ще не робить людину журналістом.
Журналістика має свої професійні стандарти: перевірку фактів, баланс думок, відокремлення фактів від оцінок, відповідальність за оприлюднену інформацію. У блогера таких обов’язків може й не бути. Тому сьогодні ми часто бачимо парадокс: людина має сотні, тисячі підписників, але може поширити неперевірену інформацію, тоді як журналіст невеликого районного видання працює з десятьма джерелами для одного матеріалу.
Водночас було б помилкою недооцінювати блогерство. Блогери вже стали частиною інформаційного простору і значною мірою змінили правила гри. Вони швидші за традиційні медіа, безпосередньо спілкуються з аудиторією і часто першими опиняються там, де відбувається подія. У цьому сенсі блогерство може конкурувати з телебаченням, радіо та газетами.
Але замістити журналістику повністю воно не здатне. І тут я повернувся б до нашої попередньої розмови про районні газети. Сьогодні в районах газети зникають, інформаційний вакуум зростає, а ми помилково вважаємо, що його автоматично заповнить Facebook, YouTube чи TikTok. Не заповнить. Соціальна мережа дає потік повідомлень, але не гарантує системної роботи з місцевою інформацією.
Уявімо маленьку громаду. Хто щотижня перевірятиме рішення ради? Хто стежитиме за бюджетом? Хто запитає, куди пішли мільйони гривень? Хто розповість про проблеми школи, лікарні, дороги, екологію? Один блогер може зробити чудовий сюжет. Але суспільству потрібен не випадковий інформаційний пост, а постійний місцевий журналістський контроль.
І є ще одна небезпечна річ. Сьогодні ми радіємо, що газет немає, бо є соціальні мережі. А завтра, коли почнеться виборча кампанія, кожного мешканця громади можуть просто завалити тисячними тиражами політичної реклами, а в цифровому просторі — тисячами таргетованих повідомлень. І тоді виникне запитання: а де незалежне місцеве медіа, яке здатне відокремити інформацію від пропаганди?
Тому я переконаний: майбутнє не за принципом «газета або блогер». Майбутнє — за поєднанням професійної журналістики, цифрових технологій і нових форматів комунікації. Газета може мати YouTube-канал, журналіст — вести блог, редакція — працювати в Telegram і TikTok. Але за всім цим має залишатися головне — професійний журналіст, який перевіряє факти і відповідає перед суспільством за сказане.
Бо технології можуть змінити форму журналістики. Але вони не повинні скасовувати її совість.
— Цікава Ваша думка щодо найбільшого розквіту справжньої журналістики в Україні за часи незалежності. Які це були роки, і кого б Ви визначили як справжніх журналістів, що були здатні не тільки об’єктивно інформувати населення, а й формувати громадську думку на рівні держави та області?
— На мою думку, справжній розквіт української журналістики припав на період, коли журналістика ще не стала остаточно заручницею рейтингів, переглядів, алгоритмів і соціальних мереж. Я б назвав кінець 1990-х — 2000-ті роки, а частково й перші роки після 2013-го, часом, коли журналіст в Україні ще мав особливий суспільний статус.
Тоді журналіст не запитував себе: «Скільки людей це лайкне?» Він запитував: «Чи має суспільство це знати?» І це принципова різниця.
Особливо сильною була регіональна журналістика. В області журналіста знали особисто. Він міг прийти до чиновника, депутата, керівника підприємства і поставити незручне запитання. А наступного дня його матеріал читали не тисячі анонімних користувачів у мережі, а конкретні люди — лікар, учитель, військовий, підприємець, селянин.
Саме тому я не хотів би сьогодні складати якийсь формальний «пантеон великих журналістів». Справжній журналіст — це не той, у кого найбільше підписників. Це той, якого читають навіть тоді, коли йому не подобається те, що він пише.
Серед журналістів, яких я б назвав представниками саме такого підходу, можна згадати Віктора Мамонтова, В’ячеслава Воронкова, Тетяну Котюжинську, Олену Астрахович, Сашу Галяса, Сашу Козирєва, Оксану Поднебесну, Сергія Братчука, Кима Каневского, а також багатьох інших одеських журналістів, які працювали не заради красивого заголовка, а заради результату. Є ще прізвища, які я назвав би обов’язково, але не хотів би когось забути — адже одеська журналістика свого часу мала цілу плеяду сильних професіоналів.
І тут є ще одна дуже цікава річ. Журналістика формувала громадську думку не тому, що журналісти хотіли бути політиками. Навпаки — тому, що вони не боялися говорити політикам правду. Газета могла зіпсувати чиновнику настрій, але не повинна була боятися його посади. Телебачення могло поставити питання, на яке влада не хотіла відповідати. Радіо могло дати слово людині, яку ніхто більше не хотів слухати. Ось це і була сила журналістики.
А сьогодні ми маємо парадокс. Інформації стало в сотні разів більше, а справжньої журналістики — не обов’язково.
Раніше журналіст добував інформацію. Сьогодні інформація сама приходить до журналіста — через Telegram, Facebook, TikTok, YouTube, пресрелізи, анонімні канали. Раніше журналіст перевіряв інформацію. Сьогодні часто достатньо її просто швидко перепублікувати.
І я переконаний: найбільша проблема сучасної журналістики — навіть не конкуренція з блогерами. Проблема в тому, що журналіст поступово перестає бути журналістом і починає поводитися як блогер.
Але я не хочу ідеалізувати минуле. У ті роки теж були замовні матеріали, політична залежність, власники медіа зі своїми інтересами. Просто існувала професійна планка, до якої журналістика мала прагнути.
І саме тому я вважаю, що сьогодні нам потрібно не повертатися в минуле, а повернути журналістиці її головне призначення — бути суспільним контролером влади і захисником права людини на достовірну інформацію.
Бо якщо журналіст перестає ставити незручні запитання, їх нікому ставити.
І тут я повернуся до того, з чого ми почали нашу розмову. Ми можемо скільки завгодно говорити про нові технології, штучний інтелект, блогерів та соціальні мережі. Але технологія не робить людину журналістом.
Журналістом її робить професійна совість.
І якщо ця совість є — журналістика житиме незалежно від того, що буде завтра: газета, телебачення, радіо, сайт чи якась платформа, якої ми сьогодні навіть не знаємо.
- Повертаючись до Вашої особистості, як, насамперед, журналіста, хотів би запитати, якою була найгостріша Ваша публікація (або декілька), що призвела/ли до певних змін? І, в цьому ключі, чи можете Ви визначити Ваш допис в минулому, який би Ви сьогодні ніколи не написали?
- Є в журналіста моменти, які назавжди визначають його професію. Для мене один із таких моментів стався ще у 17 років, коли я був молодим військовим кореспондентом.
Тоді нас поставили в патруль по місту. Увечері всі патрулі повернулися до військової комендатури — і з’ясувалося, що в невеликій кімнатці немає де не те що відпочити, а навіть нормально присісти. Так ми й промучилися до шостої ранку.
Наступного дня я сів і написав свою, можливо, першу по-справжньому гостру журналістську замітку до газети Закавказького військового округу. Назвав її просто: «А де відпочивати патрулям?»
Здавалося б — кілька рядків про стільці, воду і місце для відпочинку. Але після публікації прибула велика комісія зі штабу військового округу. Кажуть, військового коменданта міста тоді ледь не зняли з посади. А через п’ятнадцять днів у комендатурі вже був порядок: виділили велику кімнату, завезли меблі, поставили бак із водою, а головне — з’явилися стільці та топчани.
Саме тоді, у сімнадцять років, я вперше по-справжньому зрозумів: печатне слово — це не просто чорні літери на білому папері. Це сила. Сила, яка може змусити чиновника піднятися зі свого крісла. Сила, яка може викликати комісію. Сила, яка може змінити конкретне життя конкретних людей. І, мабуть, саме тому згодом я вже не міг мовчати там, де мовчання ставало співучастю.
Пам’ятаю іншу історію — вже в Одесі.
До нашого міста мали прибути три залізничні ешелони з Івано-Франківської області, завантажені одним із найнебезпечніших токсичних відходів — гексахлорбензолом. Їх планували перевантажувати фактично в туристичному місті, поруч із морем і людьми. Я тоді публічно заявив:
«Якщо ці ешелони підуть в Одесу — я прикую себе наручниками до залізничної колії і не дам їм пройти!» Наступного ранку ця інформація була вже практично в усіх засобах масової інформації. А ще через три дні ешелони... не пішли до Одеси.
Їхній маршрут змінили. Небезпечний вантаж відправили в Миколаїв, до порту «Октябрський».
І знову я побачив те, що зрозумів ще в сімнадцять років: слово має силу лише тоді, коли за ним стоїть людина, готова відповідати за сказане.
У моїй журналістській практиці таких історій було чимало. Боротьба з небезпечним меланжем. Проблеми використання ДДТ. Порятунок Куяльницького лиману. Отруєння людей у селищі Затишшя. Історії, пов’язані з перевезенням небезпечних і радіоактивних відходів із порту Ізмаїла до російського кордону.
І щоразу це починалося з простого запитання: А чому ми повинні мовчати?
Журналістика, на моє переконання, взагалі починається не з пресрелізу. Не з переписування чужих заяв. Не з «ексклюзивного коментаря» чиновника, який сам написав собі запитання і відповіді.
Вона починається з моменту, коли журналіст бачить проблему і каже: «Стоп. Тут щось не так. Треба розібратися».
Але є ще одна тема, про яку, напевно, сьогодні потрібно говорити особливо гостро.
Наші вибори. Точніше — те, на що в Україні часто перетворюються виборчі кампанії. Бруду там інколи стільки, що після чергових виборів хочеться не аналізувати політичні програми, а викликати санітарну службу. Компромат. Фейки. Підкуп. Чорний піар. Боти. Анонімні телеграм-канали. «Зливи» за добу до голосування.
І найстрашніше — технології, які поступово замінюють справжню політичну дискусію.
Замість питання: «Що ти зробив для людей?», усе частіше звучить інше:«Що можна знайти проти твого конкурента?»
І саме тут журналістика повинна бути особливо принциповою. Бо журналіст — це не найманий боєць виборчого штабу. Не людина, яка за гонорар готова назвати чорне білим. Не «медіакілер», який отримує завдання: «Сьогодні знищуємо цього кандидата. Завтра — того».
Справжній журналіст має робити значно складнішу роботу — відокремлювати правду від технології.
‘ Особливо небезпечно те, що після кількох років відсутності повноцінного місцевого інформаційного простору багато районів і сіл можуть одного дня прокинутися перед виборами під справжньою лавиною друкованої пропаганди. Сьогодні там немає районної газети. Немає постійного місцевого журналіста. Немає редакції, яка щодня пояснює людям, що відбувається у їхній громаді.
Але варто лише оголосити вибори — і ці самі села можуть бути буквально завалені тисячними накладами листівок, газет і «інформаційних бюлетенів». І хто тоді пояснить людям, де факт, а де маніпуляція? Хто перевірить обіцянки кандидатів? Хто запитає, де поділися бюджетні кошти? Хто нагадає, що кандидат учора обіцяв одне, а сьогодні — прямо протилежне? Телеграм-канал? Бот? Анонімний «експерт» із фотографією кота замість обличчя?
Саме тому я переконаний: ліквідація місцевої журналістики — це не просто проблема журналістів. Це проблема демократії.
Бо там, де немає журналіста, дуже швидко з’являється пропагандист. Там, де немає редакції, з’являється штабна газета.
Там, де немає перевіреної інформації, з’являється брехня, яку повторили тисячу разів. А людина, позбавлена права на нормальну місцеву інформацію, стає легкою здобиччю для будь-якого політичного технолога.
Можливо, саме тому після всіх цих років — від тієї маленької кімнати для патрулів у сімнадцять років до великих екологічних і суспільних конфліктів — я й досі вірю в журналістику.
Не в журналістику «лайків». Не в журналістику грантів. Не в журналістику політичних замовлень.
А в ту журналістику, після якої щось змінюється. Коли після статті приходить комісія. Коли після розслідування чиновник змушений відповісти. Коли небезпечний ешелон змінює маршрут. Коли люди отримують право знати правду. Бо журналістика — це не професія для тих, хто любить комфорт. Іноді вона починається з незручного запитання. Іноді — з готовності посваритися з усіма.
А іноді — з готовності, якщо буде потрібно, прикувати себе наручниками до залізничної колії.
Ось тоді слово перестає бути просто словом. Воно стає дією.
- Вчителі та Ваші послідовники в журналістиці. Хто вони були та/чи є? Якщо можна,назвіть кілька прізвищ. Не обов’язково серед української журналістики. Хто був Вашим учителем, кумиром і чи маєте Ви своїх учнів?
— Першим моїм учителем, мабуть, був батько. Тим більше, що він сам був редактором районної газети. Можливо, саме тому газетний світ, слово, відповідальність за написане увійшли в моє життя ще задовго до того, як я сам усвідомив себе журналістом.
Потім були чудові вчителі історії та літератури. Були військові журналісти, у яких я вчився професійній точності, дисципліні й умінню бачити за подією людину. Потім була академія.
Але, якщо чесно, я ніколи не вважав, що навчання закінчується разом із дипломом. Я вчився і продовжую вчитися у всіх.
У хороших людей — їхньому ставленню до життя. У професіоналів — майстерності. У опонентів — умінню бачити проблему з іншого боку. Навіть у тих, хто допускав помилки, можна було чогось навчитися. Я завжди намагався, як то кажуть, по краплі брати щось корисне від кожного.
А щодо кумира… Одного разу мене теж запитали: «Хто Ваш кумир?» І я, абсолютно не замислюючись, назвав дуже відому співачку. На мене подивилися, мабуть, так само, як Ви зараз.
Мовляв: як це — журналіст, військовий кореспондент, офіцер, а кумиром називає співачку? Але я пояснив. Мене захоплює те, що вона кожного разу вкладає в пісню душу. І кожного разу знаходить щось нове — інтонацію, емоцію, якусь особливу «родзинку». Здавалося б, людина виконує пісні багато років, але не перетворює свою творчість на конвеєр. Ось цьому, на мій погляд, може повчитися і журналіст.
Тому що можна написати десять тисяч текстів, провести сотні інтерв’ю, зробити десятки репортажів — і все це буде професійно. Але якщо в матеріалі немає душі, живої думки, власної інтонації, якщо ти кожного разу не намагаєшся знайти щось нове — читач дуже швидко відчує конвеєр. Можливо, саме тому моїм кумиром стала не журналістка.
А щодо учнів… Офіційно викладачем журналістики я ніколи не був. Не мав кафедри, не ставив оцінок, не приймав іспитів. Але, мабуть, учні й послідовники все-таки були.
Особливо добре я це відчув тоді, коли спіцпрацював в окружній газеті «Слава і честь» і вперше почав видавати для військ спеціальний соціальний додаток «Методист». Це був певною мірою експеримент. Ми шукали нову форму, нову мову, новий спосіб говорити з людьми. І саме тоді навколо цієї роботи почали з’являтися люди, яким це було цікаво, які хотіли писати, пробувати, створювати щось своє.
Тоді я зрозумів одну важливу річ: учні — це не обов’язково ті, кому ти читав лекції. Іноді твій учень — це людина, яка просто одного разу побачила, як ти працюєш. Побачила, що можна не боятися писати гостро. Що можна шукати власний формат. Що журналістика — це не тільки професія, а й постійний пошук.
І якщо після тебе хтось починає робити щось краще, сміливіше і цікавіше, ніж робив ти сам, — мабуть, це і є найкращий результат роботи вчителя.
- За час журналістської та громадсько-політичної діяльності Ви, напевно, зустрічалися з багатьма відомими непересічними особистостями. Цікаво, з ким саме, і хто з них найбільше вразив Вас, і чим саме?
— За 60 років у журналістиці мені справді довелося зустрічатися, спілкуватися, брати інтерв’ю і просто перетинатися з величезною кількістю найрізноманітніших людей. Від солдата в окопі — до генерала, від простого робітника — до народного депутата, від сільського вчителя — до академіка, від районного журналіста — до керівників державного рівня.
Тому, якщо сьогодні мене запитати: «А хто з них найбільше запам’ятався?», — назвати одну-дві людини було б просто несправедливо. За шість десятиліть журналістики таких зустрічей було багато.
Мені довелося спілкуватися з Валентином Симоненком — яскравою, сильною і масштабною постаттю української політики. Запам’яталося його вміння говорити прямо, швидко оцінювати ситуацію і не ховатися за дипломатичними формулами.
Цікавими були зустрічі з міським головою Котовська Іваном Івановим, з народним депутатом України Михайлом Поживановим, а також із багатьма іншими політиками, керівниками, військовими, журналістами та громадськими діячами.
Але за ці 60 років я зрозумів одну важливу річ: не кожна відома людина є непересічною особистістю — і далеко не кожна непересічна особистість є відомою.
Мабуть, найбільше мене завжди вражали люди внутрішньо сильні. Ті, хто в критичний момент не ховався за посаду. Хто не змінював свої переконання залежно від політичної кон’юнктури. Хто відповідав за свої слова і свої рішення.
Саме тому в моїй пам’яті поруч із відомими політиками й державними діячами залишилися військові командири, справжні журналісти, учителі, науковці, прості люди, з якими мене звела доля. Іноді коротка розмова з людиною десь у гарнізоні чи маленькому районному містечку залишала в пам’яті більше, ніж офіційна зустріч із високим чиновником.
60 років у журналістиці — це не просто цифра. Це 60 років зустрічей, доріг, відряджень, інтерв’ю, суперечок, перемог і розчарувань. І, мабуть, найголовніше — це 60 років навчання у людей.
Бо я завжди намагався взяти від кожного щось корисне: у одного — сміливість, у іншого — мудрість, у третього — вміння працювати з людьми, у четвертого — здатність залишатися людиною за будь-яких обставин.
Можливо, саме так і формується журналіст і людина: по краплині збираючи найкраще з тих особистостей, яких зустрічаєш на своєму шляху.
- Наше буремне сьогодення нікого не залишає байдужим. Щодня гинуть люди, руйнуються долі та міста… І, в цьому переліку, нажаль, Одещина. Що на Ваш погляд, треба зробити, аби зберегти людський, природний та промисловий потенціал нашої області?
Чи вважаєте Ви достатніми ті заходи, які сьогодні є для такого збереження? Якщо ні, то, що саме має бути зроблено?
- Питання Ви поставили надзвичайно об’ємне. Відповідь на нього потребувала б не одного інтерв’ю, а, мабуть, окремої серйозної програми збереження й розвитку Одещини. Адже йдеться не просто про будинки, підприємства, дороги чи природні ресурси. Йдеться про людей, які є головним потенціалом області, про можливість жити, працювати, народжувати дітей і бути впевненими, що завтра взагалі настане.
Але якщо відповісти дуже коротко й відверто, то починати потрібно з головного — з безпеки.
Одещина — це стратегічний регіон. Це море, порти, логістика, промисловість, енергетика, природні ресурси, величезний людський потенціал. І все це сьогодні перебуває під постійною загрозою. Тому для збереження області потрібно значно більше сучасних засобів протиповітряної та протиракетної оборони, більше сучасної військової техніки, боєприпасів, засобів радіоелектронної боротьби. Поки небо над Одещиною не буде достатньо захищеним, говорити про повноцінне збереження людей, промисловості та природного потенціалу буде дуже важко.
І тут я не можу не згадати питання, яке мене особисто хвилює багато років. Як військовій людині, мені завжди було незрозуміло: чому ще задовго до повномасштабної війни в колишньому Одеському військовому окрузі планомірно скорочувалися військові частини, знищувалися або ліквідовувалися склади боєприпасів, а бойова техніка продавалася, у тому числі й до Росії?
Армію роками скорочували до критичного мінімуму. Знищувалася військова інфраструктура, втрачалися запаси, розпродавалася техніка. І сьогодні ми маємо повне право поставити просте й болюче запитання: до чого все це призвело?
А призвело до того, що Україна була змушена зустріти найбільшу війну в Європі з тим військовим потенціалом, який залишився після багаторічних скорочень, «реформ» і розпродажу.
Тому моя коротка відповідь така: Одещині потрібно більше сучасної зброї і, насамперед, більше ППО. Це не абстрактне військове питання. Це — захист життя конкретних людей. Це збережені школи й лікарні. Це робота портів і підприємств. Це збережена природа. Це можливість для бізнесу не тікати з регіону, а для людей — не виїжджати з країни.
І вже після цього ми повинні говорити про комплексну програму відновлення: збереження кадрів, підтримку промисловості й портової інфраструктури, екологічну безпеку, захист узбережжя, відновлення районної інформаційної мережі та місцевих медіа.
Бо область можна відбудувати. Підприємство можна відновити. Будинок можна звести заново. Але людське життя повернути неможливо. Тому сьогодні головне завдання — зробити все, щоб Одещина мала достатній і сучасний захист. І тут, на мою думку, багато чого ще потрібно зробити.
Якщо зовсім коротко: Одещині потрібно більше ППО. Значно більше ППО. А разом із ним — сучасна військова техніка, системний захист критичної інфраструктури й державна стратегія збереження людей. Все інше — відновимо. Головне — щоб було кому відновлювати.
- Кілька питань, так би мовити, провокативного характеру. Чи буде Україна в ЄС та НАТО? Пам’ятаю засади ПЗУ, де ми маємо бути поза будь-якими блоками, чи не так?
— Знаєте, я вже не дуже люблю відповідати на такі питання категоричним «так» або «ні». Тому що міжнародна політика — це не розклад руху поїздів, де можна точно сказати, коли і на яку платформу він прибуде.
Україна, безумовно, повинна залишатися частиною європейського політичного, економічного та безпекового простору. Але я поставив би сьогодні інше, значно гостріше питання: а чи готова сама Європа до того світу, в якому вона опинилася?
Подивімося правді у вічі. Європейський Союз далеко не такий монолітний, яким його іноді намагаються показати. У ньому є різні національні інтереси, різне бачення війни, різне ставлення до Росії, різні економічні можливості та різна готовність витрачати кошти на оборону. Навіть питання подальшого розширення ЄС сьогодні викликає серйозні дискусії. Деякі європейські політики вже говорять про необхідність реформування самої моделі розширення та навіть про поетапну інтеграцію нових держав.
Тому я б не ставив питання так: «Коли нас приймуть до ЄС?» Я б поставив його інакше: «Якою буде Європа через десять років — і яке місце Україна повинна зайняти в цій Європі?»
Що стосується НАТО, то тут ситуація ще складніша. Україну вже багато років переконують у перспективі членства. Але війна показала одну дуже важливу річ: гарантії безпеки не можна будувати тільки на очікуванні чужого політичного рішення.
Ми не маємо права сидіти в приймальні й чекати, коли нам хтось відкриє двері. Україна сьогодні має унікальний досвід сучасної війни, якого немає практично в жодної іншої європейської держави. Наші військові пройшли через те, що європейські армії десятиліттями вивчали лише на полігонах і штабних картах. Ми знаємо ціну дрона, РЕБ, розвідки, високоточної зброї, інформаційної війни, кіберзахисту, швидкості прийняття рішень і, головне, людського фактора.
Тому я переконаний: Україна повинна перейти від позиції прохача до позиції ініціатора. Чому б Україні не виступити одним із головних ініціаторів створення нової європейської системи колективної безпеки? Не обов'язково чекати, поки хтось придумає її за нас.
Європа сама вже зрозуміла, що старої системи недостатньо. Європейська комісія говорить про необхідність фактичного нового оборонного підходу до 2030 року, спільні оборонні проєкти, протиповітряний та протидроновий захист, військову мобільність і ліквідацію критичних прогалин у спроможностях європейських армій.
А хто сьогодні має найбільший практичний досвід ведення великої сучасної війни в Європі? Україна.
І тому я вважаю, що нам потрібно говорити не лише про вступ до НАТО, а й про нову українсько-європейську безпекову доктрину.
Причому це має бути не декларація, а конкретна система.
Нам потрібні нові Збройні Сили України — не просто більші, а принципово інші. Потрібно переглянути тактичні й стратегічні статути, систему підготовки командирів, управління військами, військову освіту, логістику, розвідку, систему зв'язку, застосування безпілотних систем, штучного інтелекту та автоматизованих систем управління. Потрібно створити армію, в якій рішення приймаються швидше, ніж противник встигає змінити ситуацію на полі бою.
І ще одна річ, про яку ми дуже мало говоримо.
Морально-психологічне забезпечення більше не може залишатися лише внутрішньою справою Збройних Сил.
Сьогодні морально-психологічна стійкість — це вже питання національної безпеки.
Війна ведеться не тільки ракетами та дронами. Вона ведеться за свідомість людини, за її віру в державу, за готовність суспільства витримувати тривалу кризу, за здатність не піддаватися паніці, дезінформації та психологічному тиску.
Тому Україні потрібна нова державна система управління морально-психологічною стійкістю — від військового підрозділу до всього суспільства.
І тут я бачу одну з найважливіших реформ майбутнього. Ми повинні перейти від старої філософії «морально-психологічного забезпечення армії» до сучасної філософії національної стійкості.
Армія, територіальні громади, освіта, медіа, культура, волонтерський рух, державне управління — усе це елементи однієї системи. І саме тут Україна може запропонувати Європі не тільки свою територію як східний щит, не тільки свою армію, а й нову філософію європейської безпеки.
Тому я б сьогодні не ставив перед українцями питання: «Чи приймуть нас до НАТО?»Я поставив би значно амбітніше питання:
«Що ми можемо зробити для того, щоб без України нова система європейської безпеки просто не могла існувати?»
Ось це, на мою думку, і є стратегічне питання XXI століття.
І якщо ми зможемо на нього відповісти не словами, а створенням сучасної армії, сильної оборонної промисловості, нової системи державного управління, інформаційної та морально-психологічної стійкості, тоді питання нашого членства в тому чи іншому союзі перестане бути питанням нашого виживання.
Україна сама стане одним із тих, хто формує правила європейської безпеки.
- І, ще про нас, «зелених». Чому, на Вашу думку, ідеї та прагнення збереження довкілля в Україні, не настільки популярні, як скажімо, в Європі? Зокрема, в Німеччині.
- Я думаю, що українським «зеленим» настав час перестати виправдовуватися за те, що вони «зелені».
Бо зелена ідея — це не про сміття, не тільки про дерева і навіть не тільки про природу. Зелена ідея — це питання того, кому належить майбутнє України.
Європа прийшла до цього поступово. Україна, можливо, буде змушена пройти цей шлях значно швидше — тому що війна показала ціну безвідповідального ставлення до землі, води, повітря і природних ресурсів.
Тому я бачу післявоєнну Україну не просто відбудованою, а екологічно перезавантаженою.
Ми повинні відмовитися від принципу: спочатку побудуємо, а потім подумаємо, як це позначиться на природі.
Навпаки: спочатку екологічна експертиза — потім проект — і тільки після цього будівництво.
Новий будинок повинен одразу мати сучасну систему очищення води, енергоефективність, можливість використання альтернативної енергії. Нове підприємство повинно будуватися за принципом мінімального утворення відходів. А якщо підприємство не здатне працювати без постійного забруднення довкілля, можливо, питання потрібно ставити не «як його побудувати», а «чи потрібно його взагалі будувати».
Це звучить жорстко. Але ще жорсткіше звучить інше: ми можемо витратити мільярди на відбудову, а через двадцять років отримати країну з новими містами, але з отруєними річками, виснаженими ґрунтами і вирубаними Карпатами.
Такої помилки ми не маємо права допустити.
І ще одна принципова річ — екологічні збитки від війни повинні бути пораховані до останньої гривні.
Необхідно створити повну карту екологічних злочинів і руйнувань: земля, вода, ліси, заповідники, тваринний світ, Чорне море. І це має бути не просто статистика для українських чиновників.
Це має бути рахунок, який Україна пред'явить агресору та міжнародному правосуддю.
Ми повинні навчитися переводити екологічну катастрофу з мови «нам дуже шкода природу» мовою міжнародного права: ось територія, ось збиток, ось методика оцінки, ось сума компенсації.
Але я хотів би поставити ще ширше питання: що ми будемо робити з власними природними ресурсами після війни?
Чому Україна повинна залишатися країною, яка продає за кордон ліс, руду, метал, зерно чи іншу сировину, а потім купує готову продукцію за набагато більшою ціною? Чому ми повинні дозволяти вирубувати Карпати? Чому українські надра мають бути лише джерелом чиїхось прибутків? Чому бурштин треба не видобувати цивілізовано, а фактично дозволяти перетворювати цілі території на місячний ландшафт?
Ми маємо поставити дуже просте питання: якщо природні ресурси України належать українському народові, то чому український народ так мало відчуває себе їхнім власником?
Ось тут і починається справжня зелена політика.
Не заборонити людині користуватися природою, а зробити так, щоб природа працювала на людину і водночас залишалася живою для наступного покоління.
Наприклад, Україна могла б створити національну програму «Природне багатство — громадянину».
Частина доходів від використання надр, водних ресурсів, відновлюваної енергетики повинна повертатися суспільству — через розвиток громад, соціальні програми, дешевшу енергію, модернізацію житла. Тоді людина буде розуміти: річка, сонце, вітер, земля — це не абстрактне «державне майно». Це наше спільне багатство.
І тут Україна могла б навіть запропонувати Європі власну ідею.
Я назвав би її просто: «Чорне море — море миру».
Після війни Чорне море повинно стати не символом військового протистояння, а символом нового співробітництва. Спільний моніторинг води. Захист морських екосистем. Відновлення рибних ресурсів. Безпечне судноплавство. Спільна боротьба із забрудненням.
Наукові програми.
І, можливо, колись у майбутньому дитина в Одесі, Варні, Констанці чи Трабзоні буде сприймати Чорне море не як територію небезпеки, а як спільний природний дім. Ось так я бачу місію українських «зелених». Не копіювати німецьких, французьких чи інших європейських «зелених». Брати в Європи найкраще — і створювати своє.Бо Україна має свої проблеми, свою природу, свої ресурси і, зрештою, свою історію.
А головне — після цієї війни у нас буде унікальний шанс.
Можна відбудувати Україну за старими правилами.
А можна сказати: ні. Ми не будемо відновлювати минуле. Ми побудуємо майбутнє. І якщо це майбутнє буде зеленим — то це буде не мода і не політичний бренд. Це буде питання виживання України.
-Знаю, що Ви налагодили співпрацю з одним з польських міст і, навіть отримали визнання від керівництва цього міста. В чому вона полягає і, яка користь від того для одеситів?
- Я переконаний, що найкраща дипломатія — це народна дипломатія, особливо коли в ній бере участь журналіст. Бо журналіст може не лише говорити, а й побачити, почути, перевірити і донести правду до людей.
Кажуть: краще один раз побачити, ніж сто разів почути. І я це побачив на власні очі в Польщі.
Коли після початку великої війни до Польщі почали прибувати українські жінки з дітьми, які рятувалися від бомбардувань, мене найбільше вразила реакція звичайних польських людей. Не чиновників, не дипломатів — простих мешканців.
Ніхто не починав із запитань: «Де ваш паспорт? Де довідки?» Людей просто приймали. Розміщували, зігрівали, пригощали чаєм, годували. Було холодно — знаходили одяг. Українських дітей розподіляли по школах і класах. Жінкам допомагали з працевлаштуванням, організовували групи для вивчення польської мови.
І я тоді подумав: ось вона — справжня Європа. Не та, що існує лише в документах і деклараціях, а та, що починається з простого людського: «Заходьте. Ми вам допоможемо».
Водночас за цією допомогою стояла дуже серйозна організаційна робота міської влади. Мені вдалося зустрітися з міським головою та його заступниками. Я почув багато цікавого про ставлення міської ради про організацію допомоги українцям, про те, як місто вирішувало проблеми біженців.
Мене вразив сам стиль цієї роботи — спокійно, без зайвого галасу і суєти, але дуже конкретно: є проблема — треба знайти рішення.
Згодом ця співпраця набула вже конкретних форм. Я підтримував контакти з керівництвом Одеси, доповідав Одеському міському голові про становище наших людей у Польщі. Передавав польським учителям подяки й відзнаки від Одеси. Через мене відбувався обмін міськими прапорами, пам’ятними подарунками та вітаннями між нашими містами.
Мені кілька разів довелося виступати на сесіях польської міської ради, на міських урочистостях, де були присутні й представники міст-побратимів. І мені було приємно вітати їх польською, німецькою та французькою мовами.
Особливо теплими залишилися враження від уваги до моїх виступів на сесіях міської ради. Після ґрунтовної інформації про нашу спільну роботу, про співпрацю міст, допомогу українцям і подальші перспективи не раз звучали щирі оплески. Для мене це було не стільки особисте визнання, скільки свідчення того, що ця тема справді хвилює людей.
Дуже цінними були й зустрічі з польськими журналістами. Я давав їм інтерв’ю, ми говорили про Україну, Одесу, війну, життя наших біженців, про польську допомогу та майбутнє українсько-польських відносин.
А далі вже працювало друковане слово. У десятках газет, журналів, зокрема в журналі «Фаворит удачі», а також в електронних ЗМІ з’явилися мої репортажі, статті й нариси про життя наших земляків у Польщі.
Я намагався показувати не лише офіційну картину, а саме людські долі: як українські жінки починали життя практично з нуля, як польські родини допомагали їм, як діти входили в нове шкільне середовище, як люди долали мовний бар’єр і знаходили роботу.
Але журналістика, на моє переконання, повинна бути чесною. Тому я писав і про неприємні випадки, коли окремі наші співвітчизники поводилися в Польщі негідно, особливо у великих містах.
Не для того, щоб кинути тінь на всіх українців. Навпаки. Тому що кожен українець за кордоном певною мірою представляє Україну.
Я часто думаю, що наш паспорт за кордоном — це не лише документ. Це ще й відповідальність за честь своєї країни.
Тому справжня дружба між народами не може будуватися лише на компліментах. Вона повинна будуватися на правді, взаємній повазі й конкретних справах.
-А яка від цього користь для Одеси?
- Насамперед — людські зв’язки. Бо офіційна угода між містами може лежати в папці, а справжня співпраця починається тоді, коли люди знають один одного, довіряють один одному і готові допомагати.
Для Одеси це нові контакти в освіті, культурі, журналістиці, гуманітарній сфері, нові партнери, нові проєкти й нові можливості. І, що особливо важливо, — підтримка наших земляків, які через війну опинилися далеко від дому.
Тому я й сьогодні переконаний: найміцніша дипломатія починається не з високих кабінетів. Вона починається з людини, яка простягає іншій людині руку допомоги.
А журналіст повинен цю руку побачити, розповісти про неї людям і зробити так, щоб один добрий вчинок став початком тисячі інших.
Мабуть, у цьому і є головний результат тієї співпраці: ми не просто встановлювали зв’язки між містами — ми будували міст між людьми. А такі мости переживають і політиків, і посади, і навіть найважчі часи.
- На останок декілька питань до Вас, як просто до людини. Які Ваші улюблені фільми, актори, музичні твори, пісні, можливо інші витвори мистецтва?
-Якщо відверто, я ніколи не був прихильником мистецтва лише заради красивої картинки чи гучного імені. Мене завжди приваблювали твори, у яких є людина, характер, доля і боротьба.
Особливе місце для мене займають фільми про море. Море для мене — це не просто вода і ….. Це свобода, стихія, ризик, характер. Мабуть, тому морські фільми завжди викликали в мені особливе відчуття.
Серед акторів назвав би передусім тих, хто вмів не просто грати роль, а жити нею. Зокрема, дуже імпонує мені Богдан Ступка — народний артист України, видатний український актор, який створював на екрані не персонажа, а живу людину. Його Тарас Бульба для мене — це не просто літературний герой, а складний образ епохи, характеру, батька, воїна і людини, яка живе своїми переконаннями.
У музиці мої смаки, мабуть, такі ж різні, як і саме життя. Люблю музику Йоганна Штрауса — у ній є особлива легкість, енергія і відчуття руху. А ще люблю циганські, українські та грузинські пісні. Особливо «Тбілісо». У таких піснях є те, чого іноді не знайдеш у найскладніших симфоніях, — душа народу.
А якщо говорити про живопис, то назву Айвазовського. Море, світло, буря, людина перед стихією — це все дуже близьке мені. Можливо, тому що в морі, як і в житті, ніколи не буває повної тиші. Навіть коли поверхня спокійна, десь глибоко продовжується рух.
Мабуть, саме тому я ніколи не міг обмежити свої мистецькі уподобання одним жанром. Мені цікаве мистецтво, у якому є життя.
— А яке питання Ви самі поставили б собі — і як би на нього відповіли?
- Напевно, я поставив би собі найпростіше і водночас найскладніше питання: а чи щаслива я людина? І чи зрозумів я, навіщо прожив своє життя?
Не про звання. Не про посади. Не про нагороди. Не про кількість прожитих років.
А про інше: чи зрозумів я самого себе? Що справді доброго зробив? Навіщо я це робив? Що було тією внутрішньою силою, яка всі ці роки змушувала мене не зупинятися?
Бо з роками людина дедалі частіше озирається назад. Ми все життя кудись поспішаємо, боремося, будуємо, сперечаємося, когось захищаємо, щось доводимо. А потім настає момент, коли питаєш себе: а що залишилося після мене?
Звичайно, у моєму житті було чимало того, чого я міг би досягти і чим пишатися.
Я став доктором наук, професором. Отримав військове звання полковника Збройних Сил України. Мав честь служити на відповідальній і надзвичайно цікавій посаді — начальника відділу аналізу морально-психологічного стану та профілактики правопорушень військ Південного оперативного командування.
Особливе місце у моєму професійному житті посідає і співпраця з Одеським Національним університетом імені І. І. Мечникова. За підтримки ректора університету Ігоря Петровича Зелинського нам вдалося створити спеціальну освітню програму та організувати підготовку фахівців із вищою освітою для потреб Збройних Сил України.
Для мене це було надзвичайно важливо. Адже знання не повинні залишатися тільки в книгах, дисертаціях чи університетських аудиторіях. Вони повинні працювати там, де від професіоналізму людини іноді залежить не лише ефективність підрозділу, а й людське життя.
Тому я завжди намагався поєднувати науку з практикою: досліджувати — щоб розуміти проблему, навчати — щоб передавати знання, і застосовувати ці знання там, де вони справді потрібні країні.
Понад шістдесят років моє життя пов’язане з журналістикою. Журналістська спільнота Одещини кілька разів обирала мене першим заступником голови Одеської організації Національної спілки журналістів України, а також керівником її Секретаріату.
За роки наукової та професійної діяльності я написав і видав 26 книг — із проблем морально-психологічного аналізу Збройних Сил України, військової соціології, людини у війську та складних процесів, які відбуваються у військовому середовищі.
Ці книги були не лише результатом моєї наукової та практичної роботи. За ними навчалися військові соціологи й психологи в різних видах і родах Збройних Сил України. Мені особливо важливо, що ці видання використовувалися як навчальний і професійний матеріал тими, хто щодня працював із людьми у війську, вивчав морально-психологічний стан особового складу, підтримував військовослужбовців і допомагав командирам краще розуміти своїх підлеглих.
Залишилися й сотні статей, у яких я намагався критично аналізувати стан довкілля України, а особливо Одеської області, привертати увагу до екологічних проблем і говорити про те, про що іноді воліли мовчати. Усе це важливі сторінки мого життя.
Але знаєте, що я зрозумів із роками? Це не головне. Бо можна мати високі звання і посади — і нічого по-справжньому не залишити після себе. Можна мати дипломи, нагороди, титули, які з часом припадуть пилом. Можна роками сидіти у високому кабінеті — і не зробити для людей нічого. Тому сьогодні для мене важливіше не те, яких висот я досяг, а те, що я зробив, перебуваючи на цих посадах. Не те, що написано в моїх дипломах, а те, чи комусь стало краще від моєї роботи.
Не те, яке звання стоїть перед моїм прізвищем, а те, чи зумів я залишитися людиною.
І коли я питаю себе: а що ж залишилося після мене? — то думаю не лише про книги й статті.
Книга — це своєрідна розмова з майбутнім. Ти пишеш сьогодні, не знаючи, хто прочитає тебе завтра. Хтось не погодиться, хтось покритикує, а хтось, можливо, знайде одну думку, яка допоможе йому зрозуміти проблему або подивитися на неї інакше. І в цьому, напевно, є сенс написаного.
Але навіть 26 книг і сотні статей не є остаточною відповіддю на питання, чи прожив я життя недаремно. Бо можна багато написати — і мало зробити. Можна багато говорити про мораль — і самому не завжди їй відповідати. Можна роками аналізувати проблеми — але так і не спробувати хоча б щось змінити. Тому для мене важливіше інше: чи було моє слово чесним? Чи намагався я робити те, що вважав правильним, навіть коли це було незручно?
Мабуть, моєю внутрішньою рушійною силою були почуття обов’язку, неспокійний характер і просто нездатність пройти повз проблему, якщо вважав, що можу хоча б чимось допомогти. Якщо бачив несправедливість — не завжди міг промовчати. Якщо бачив проблему — хотілося щось зробити. Можливо, це не завжди було мудро. Можливо, іноді я помилявся. Але я принаймні намагався не бути байдужим. І, мабуть, саме тому навіть сьогодні не можу сказати, що для мене настав час підбивати остаточні підсумки.
Я продовжую працювати. Сьогодні разом із досвідченими медіаюристами, заслуженими журналістами України, редакторами газет, колегами-журналістами з різних областей ми працюємо над великим і непростим проєктом — реформуванням журналістики в Україні. Ми шукаємо нові підходи до розвитку журналістики, до організації професійного журналістського середовища, до захисту прав журналістів та відповідальності професії перед суспільством. Окремий напрям нашої роботи — підготовка проєкту нового Статуту Національної спілки журналістів України.
І для мене це особливо важливо. Адже якщо я понад шістдесят років у журналістиці, то маю не тільки право, а й певний моральний обов’язок спробувати передати наступним поколінням те, що знав, чого навчився, у чому помилявся і до чого прийшов за ці десятиліття.
Мені хотілося б, щоб журналістика майбутнього була не просто професією. Щоб це була професія честі. Щоб журналіст мав не тільки право говорити правду, а й професійну та моральну відповідальність за своє слово. Щоб Спілка журналістів була не формальною структурою, а реальною професійною спільнотою, яка захищає журналіста, підтримує його, навчає, об’єднує і водночас дбає про авторитет самої професії.
Можливо, саме в цьому і є для мене сьогодні продовження життя. Не просто озиратися назад, а працювати над тим, що буде після нас.
І є речі, якими я пишаюся особливо. Я пишаюся своєю донькою. Вона теж стала журналісткою, а свого часу була редакторкою газети в Академії державного управління при Президентові України. А тепер уже наступне покоління продовжує цю традицію. Моя онука сама написала книгу — «Шлях у життя», обсягом 132 сторінки.
І, чесно кажучи, це для мене, мабуть, не менш важливо, ніж власні звання чи нагороди. Бо людина продовжується не тільки у своїх справах. Вона продовжується у дітях, онуках, у тих цінностях, які вони беруть із твого життя і розвивають уже по-своєму.
Є в моєму житті й зовсім інша, на перший погляд, невелика сторінка — громадська робота головою ОСББ. Але й тут я переконався: якщо не чекати, що хтось прийде і все зробить за тебе, можна змінити дуже багато. Разом із депутатом Василем Іремією нам вдалося зробити чимало для нашого будинку — насамперед у його інженерному та технічному облаштуванні.
І я згадую це не для того, щоб похвалитися. Просто з роками зрозумів: корисні справи не обов’язково мають бути великими і гучними. Іноді справжня справа — це допомогти своєму будинку, своїм сусідам, своїй вулиці, своєму місту.
Якщо після твоєї роботи десь стало трохи чистіше, безпечніше, зручніше, справедливіше — це теж результат.
Тож чи щаслива я людина? Так. Не тому, що все в житті було легко. Навпаки, було багато складного, важкого, іноді болючого. Але я мав можливість прожити життя не мовчки.
Мав можливість служити. Писати. Досліджувати. Захищати. Сперечатися. Помилятися. Вчитися. Зустрічати людей, у яких чомусь навчався.
І, зрештою, залишити після себе не тільки спогади, а й книги, статті, професійний досвід, учнів, дітей та онуків. Можливо, колись забудуть мої посади. Можливо, не всі згадають мої звання. Можливо, навіть не всі прочитають мої книги.
Але якщо хоча б кілька моїх думок виявляться комусь потрібними, якщо хоча б одна стаття змусила когось замислитися, якщо після моєї роботи щось стало кращим, якщо мої діти й онуки житимуть достойно — значить, я прожив це життя недаремно.
А що я побажав би сьогодні всім? Найперше — миру. Не просто тиші після пострілів, а справжнього миру — коли матері не чекають дітей із війни, коли діти не знають, що таке бомбосховище, коли людське життя знову стане найвищою цінністю. І, звичайно, віри. Віри в Бога — для тих, для кого це природна духовна опора. І віри в людину, добро, справедливість і майбутнє — для тих, хто знаходить свою опору саме в цьому. Бо людина без віри, мабуть, не може рухатися вперед. Не так важливо, як саме вона її називає.
Головне — вірити, що добро має сенс, що чесність не є слабкістю, що після темряви обов’язково приходить світло.
А якщо повернутися до самого першого питання — чи зрозумів я, навіщо прожив своє життя? Не знаю, чи маю право сказати, що зрозумів усе. Мабуть, людині до кінця життя цього не дано. Але я точно знаю одне: я хотів бути потрібним. Хотів робити те, що вважав правильним. Хотів залишити після себе щось більше, ніж власне прізвище. І, можливо, саме в цьому і полягає моє розуміння щастя. Бо я ще не сказав свого останнього слова. Поки є сили, поки є думки, поки є люди, з якими можна щось змінювати, — ставити крапку зарано.
Можливо, найголовніше попереду — не нові посади, не нові звання і не нові нагороди.
А можливість ще трохи зрозуміти самого себе, не насильно передати свій досвід наступним поколінням, зробити щось для журналістики, для людей, для України — і просто ще встигнути зробити щось добре.
Бо якщо після тебе залишиться хоча б трохи більше добра, ніж було до тебе, — значить, ти жив недаремно.
- Щиро дякую, Валеріє Борисовичу, за цю розмову! Бажаю, і надалі плідно працювати на користь нашої Одещини в напрямку поширення достовірної та правдивої інформації про наше сьогодення!
