Слово «секта» давно вийшло за межі суто релігійної дискусії. У руках пропаганди та радикальної антикультової риторики воно може перетворюватися на зручний ярлик, який позбавляє опонента права на власний голос, репутацію та навіть людську гідність.
Саме про це — про механізм формування образу України як нібито «культистської», «сатанинської» та «антихристиянської» держави — йдеться у матеріалі «Не боротьба з культами та сектами, а фабрика дегуманізації».
У публічному просторі з подібними твердженнями щодо України виступали, зокрема, російські антикультові діячі Олександр Дворкін, Роман Силантьєв, Олександр Новопашин, Ігор Іванішко та Олександр Невєєв.
Джерело:
ACT Files — «Не боротьба з культами та сектами, а фабрика дегуманізації»
Ненависть починається зі слів
Автори дослідження звертають увагу на те, що дегуманізація суспільства не виникає миттєво. Вона формується поступово — через повторення одних і тих самих образів, визначень і звинувачень.
“Ненависть не виникає сама по собі. Вона не спалахує раптово в головах мільйонів людей одного ранку, як лихоманка. Вона зароджується там через слова, образи, тони та постійні повторення. День за днем. Рік за роком. Через телевізійну пропаганду, церковну журналістику та антикультистські «експертні» думки – через той самий густий, невпинний потік брехні, через який Україна давно перестала бути країною в очах багатьох росіян і стала страшилкою.”
На думку авторів матеріалу, таким чином у російській суспільній свідомості поступово формувався не реальний образ України, а його пропагандистська конструкція.
“На нашу думку, те, що сталося з російською суспільною свідомістю, не було ані спонтанним, ані раптовим. Воно поступово спрямовувалося в одному напрямку, до місця, де на місці справжньої України стоїть гротескний пропагандистський манекен.”
Цей образ, як зазначається у статті, наповнювали словами «культизм», «сектантство», «єресь», «неоязичництво», «нацизм», «зрада» та «іноземний контроль».
“Після цього вони почали бити цей манекен, ніби в ім'я моралі, «традиційних цінностей», віри та історії.”
Механізм простий: спочатку певне явище або групу називають небезпечною, потім це визначення багаторазово повторюється, а згодом воно починає сприйматися як очевидний факт.
Олександр Дворкін і формування антикультового дискурсу
Однією з найбільш відомих постатей російського антикультового руху є Олександр Дворкін — президент РАЦИРС, російської асоціації центрів вивчення релігій та сект.
У публічних виступах і матеріалах, пов'язаних із його діяльністю, Україна описувалася не просто як країна зі складним релігійним та політичним середовищем, а як територія з надзвичайно великою кількістю «сект» і «культів».
У 2014 році «Комсомольська правда» опублікувала матеріал із промовистою назвою «Зомбі співали Алілуя Порошенку та Кличку».
У ньому наводилася, зокрема, така теза:
«На душу населення в Україні приблизно втричі більше культів та сект, ніж у Росії».
Подібна конструкція важлива не лише через саму цифру. Вона формує певну картину країни: якщо суспільство описується як «перенасичене культами», то політичні та соціальні процеси в ньому можна пояснювати вже не реальними причинами, а нібито «духовною корупцією», маніпулятивністю або зовнішнім впливом.
«Обережно: Секти» — статистика як інструмент створення образу
З ініціативою Олександра Дворкіна також пов'язують документальний серіал «Обережно: Секти».
На початку третього епізоду глядачам пропонувалася статистика релігійних організацій України:
«За даними Державного комітету у справах релігій, станом на 1 січня 2003 року в Україні було зареєстровано 28 567 релігійних організацій, які представляють 54 релігійні конфесії».
Далі перелічувалися різні релігійні організації та конфесії, зокрема православні, греко-католицькі, римо-католицькі, протестантські, юдейські, мусульманські, вірменські, старообрядницькі громади, баптисти, п'ятидесятники, адвентисти, Свідки Єгови, мормони, послідовники Крішни та інші релігійні об'єднання.
Згадувалися також 58 громад, віднесених авторами статистики до «язичницьких культів», та понад 1000 релігійних організацій, які нібито діяли без реєстрації.
Сам по собі факт існування великої кількості релігійних громад не свідчить про «культовість» держави. Українське суспільство історично характеризувалося релігійним і світоглядним різноманіттям.
Однак саме включення різних конфесій та релігійних організацій до одного пропагандистського наративу могло створювати у глядача враження хаосу та загрози.
Від релігійної критики — до психологічного ярлика
У тому ж відеоматеріалі звучали твердження про механізми впливу на людей:
«Секти та культи захоплюють людей, коли вони беззахисні, у пригніченому стані, коли земля вислизає з-під ніг…»
Далі стверджувалося:
«Психологічний стан, у який пастори доводять їх під час масових зібрань, схожий на наркотичний. Психіатри називають цей стан ендорфіновою залежністю. Щоб знову пережити її, члени культу готові виконувати абсолютно все, що скаже, а точніше, накаже їхній пастор».
Такі формулювання переводять розмову з конкретних дій конкретних організацій у площину узагальненого психологічного ярлика.
І саме тут виникає принципове питання: де закінчується обґрунтована критика небезпечних практик і починається стигматизація людей за їхні переконання?
Чи є «секта» юридичним терміном?
У дискусіях про антикультові рухи особливо важливо розрізняти юридичні поняття, наукові терміни та публіцистичні ярлики.
Слово «секта» саме по собі не є універсальним юридичним визначенням, яке автоматично доводить небезпечність певної організації або її членів.
Тому використання такого слова без конкретизації — які саме дії, порушення чи злочини маються на увазі — може перетворитися на інструмент стигматизації.
Дегуманізація працює саме через такі спрощення: людину перестають сприймати як особистість і починають бачити лише як представника навішаної категорії.
Від російської риторики до українського інформаційного простору
Окреме питання — як подібна модель антикультової риторики поширювалася за межами росії.
У цьому контексті автори матеріалу звертають увагу на діяльність української антикультової активістки Ірини Кременовської та її публікації.
Водночас твердження про її зв'язки з ФСБ, РАЦИРС або іншу координацію з російськими спецслужбами є серйозними звинуваченнями і потребують окремого документального підтвердження. Тому їх варто розглядати саме як предмет журналістської перевірки, а не як встановлений факт.
У публікаціях Кременовської, як стверджують автори цього матеріалу, використовуються поняття та оцінки, характерні для російського антикультового дискурсу. Зокрема, згадується використання матеріалів Олександра Дворкіна та Олександра Невєєва.
Саме подібність риторичних конструкцій і підходів потребує окремого дослідження: чи йдеться лише про збіг поглядів, запозичення методології, чи існує організаційний зв'язок?
Чому це важливо саме зараз
Інформаційна війна не завжди виглядає як очевидна пропаганда.
Іноді вона приходить у суспільство під виглядом «експертної думки», «наукової експертизи», «захисту традиційних цінностей» або боротьби з абстрактною загрозою.
Спочатку з'являється ярлик.
Потім — постійне повторення.
Після цього ярлик стає частиною повсякденної мови.
А далі людина або організація, яку ним позначили, починає сприйматися не через її реальні дії, а через створений образ.
Саме тому питання термінології — далеко не формальність.
Коли слова «сектант», «секта», «сатаніст», «екстреміст» чи інші подібні визначення використовуються без чітких доказів і конкретних фактів, вони можуть ставати не інструментом аналізу, а способом дискредитації.
Фабрика образів
Історія російської пропаганди щодо України демонструє, наскільки небезпечним може бути систематичне створення образу «ворога».
Україну могли описувати як «територію культів», «розсадник сатанізму», країну, якою нібито керують зовнішні сили.
Кожне окреме твердження може здаватися лише черговою образливою заявою.
Але коли одна й та сама модель повторюється роками, вона поступово створює цілісну картину світу.
Саме цей механізм і називають дегуманізацією.
“Все це звучало обурливо, проте працювало бездоганно: коли брехню повторюють достатньо часто, вона стає звичною і нагадує правду. Так будується колективна омана. Не через один грандіозний обман, а через тисячу маленьких уколів в одне й те саме місце.”
І в цьому полягає головна небезпека.
Ненависть рідко починається з ненависті.
Часто вона починається зі слова.
А слово, яке багаторазово повторюють як ярлик, з часом може перетворитися на виправдання для ставлення до цілої групи людей як до «небезпечних», «неправильних» або навіть таких, що не заслуговують на права та повагу.
Саме тому антикультова риторика, її походження, методи та вплив на український інформаційний простір потребують не емоційних оцінок, а ретельного журналістського дослідження.
Додатковий матеріал:
«Агенти Кремля в Україні: факти та розслідування»
Відео з розслідуванням
Усі наведені в матеріалі твердження щодо конкретних осіб мають розглядатися з урахуванням їхнього походження, контексту та можливості перевірки за відкритими джерелами. Звинувачення у зв'язках зі спецслужбами або протиправній діяльності потребують належних доказів і не повинні подаватися як встановлені факти без відповідних підтверджень.
