Україна давно стала для частини російської аудиторії не реальною державою, а зручним пропагандистським образом. Замість складного суспільства з власною історією, політичними суперечностями та правом самостійно визначати майбутнє формується гротескний «ворог».
До цього образу можна додати практично будь-який ярлик: «культизм», «сектантство», «єресь», «неоязичництво», «нацизм», «зрада», «іноземний контроль».
Механізм простий: окрему тезу повторюють знову і знову, доки вона не перестає сприйматися як твердження, яке потрібно доводити. Вона стає звичною. А звичне поступово починає нагадувати правду.
Саме так може формуватися колективна омана — не обов'язково за допомогою однієї великої брехні, а через сотні повторюваних інформаційних атак, спрямованих в одну точку.
Матеріал підготовлено на основі статті «Не боротьба з культами та сектами, а фабрика дегуманізації».
Джерело: https://actfiles.org/not-a-fight-against-cults-and-sects-but-a-dehumanization-factory/
Дворкін: фундамент образу «сектантської України»
Однією з ключових фігур цієї риторики є Олександр #Дворкін — російський антикультовий діяч, якого пов'язують із міжнародною антикультовою мережею #РАЦИРС.
У запропонованій ним картині світу Україна постає не як складне суспільство з різними поглядами та релігійними громадами, а насамперед як «країна з надзвичайно великою кількістю сект та культів».
Це принциповий момент.
Коли ціла країна описується через поняття «секта» або «культ», мова вже не йде про звичайну політичну чи суспільну суперечку. Сам термін задає рамку, у якій опонент автоматично перетворюється на небезпечний об'єкт, від якого потрібно «захищатися».
Далі цю конструкцію підхоплюють інші представники антикультового середовища.
Роман Силантьєв: від «сект» до «антихристиянського проєкту»
Наступний рівень — перетворення України на нібито глобальний «антихристиянський проєкт».
Роман Силантьєв, голова Центру прав людини Всесвітньої російської народної ради, розширює цей образ, пов'язуючи Україну з цілим набором максимально негативних понять.
У його риториці з'являються «неоязичництво», «сатанинська ментальність», «релігія ненависті», тероризм, стрілянина в школах та ісламський радикалізм.
Фактично формується універсальний набір ярликів, покликаний викликати страх і відразу.
Цитати Силантьєва
Переклад зі скриншотів із висловлюваннями антикультиста:
«Українська влада знайшла «власну релігію», якою хоче замінити християнство – це «українство», створене на основі неоязичництва».
Далі Силантьєв заявляє:
«Ось так формується нова релігія, антихристиянська за своєю суттю…», – сказав Силантьєв, зазначивши, що «це релігія ненависті».
А також:
«Він порівняв ситуацію в Україні із захопленням неоязичницьким окультизмом у нацистській Німеччині, де він спочатку поширився серед еліти, а потім проник в інші верстви суспільства».
У цій конструкції українська влада вже не просто виступає суб'єктом певної політики. Її намагаються представити як носія цілого «антихристиянського проєкту».
Особливо показовим є використання формули «релігія ненависті».
Такий ярлик практично не залишає місця для дискусії. «Релігію ненависті» не потрібно аналізувати — з нею потрібно боротися. Таким чином опис явища підміняється моральним вироком, а доказовість відсувається на другий план.
Ще один прийом — порівняння України з нацистською Німеччиною. Це приклад асоціативної провини: до сучасного явища переноситься максимально негативний історичний образ, хоча сам по собі такий перенос не доводить існування прямого зв'язку між явищами.
«Сатанізм» і передбачення про знищення святинь
У 2023 році в інтерв'ю газеті «Московський комсомолець» Силантьєв заявив:
«Українська влада обрала своєю ідеологією неоязичництво з ухилом до сатанізму. Це означає, що все християнство там буде репресовано, і я думаю, що святі місця не тільки будуть передані розкольникам, але й навіть знищені».
Ця заява особливо контрастує з подіями, які відбуваються під час повномасштабної війни.
За словами президента України Володимира Зеленського, російська армія, яка вторглася в Україну у лютому 2022 року, знищила понад 500 церков, молитовних будинків та інших релігійних споруд.
Ще один показовий епізод стався у Києві.
У ніч на 15 червня 2026 року, під час масованого російського ракетно-дронового обстрілу столиці, було пошкоджено Києво-Печерську лавру — об'єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Удар спричинив пожежу на даху Успенського собору. Дах головного храму комплексу зазнав серйозних пошкоджень, хоча стіни та основна конструкція будівлі залишилися цілими.
Таким чином, риторика про нібито майбутнє знищення українських святинь «антихристиянською владою» виглядає особливо суперечливо на тлі реальних наслідків російських ударів.
Святині справді зазнають пошкоджень. Але питання полягає в тому, хто саме завдає цих ударів.
Від політичної критики — до «священної війни»
Пізніше Силантьєв продовжив використовувати історичні паралелі, згадуючи більшовиків, Албанію часів Енвера Ходжі та Червоних кхмерів — режими, які асоціюються з масштабними репресіями проти релігії.
Такий підхід остаточно змінює рамку дискусії.
Критикувати рішення уряду — нормальна частина політичного процесу. У такій дискусії існують аргументи, контраргументи, факти та можливість перевірки тверджень.
Однак коли політичному опоненту приписують «сатанізм» або оголошують його носієм абсолютного зла, дискусія переходить в іншу площину.
Тоді опонент уже не сприймається як сторона конфлікту. Він стає уособленням зла, а боротьба з ним набуває характеру боротьби за «порятунок».
Саме тут риторика може перетворюватися на інструмент дегуманізації.
«Україна закінчується»: риторика щодо церков
Подібний механізм Силантьєв використовує і щодо українських церков.
Він заявляв:
«Українська православна церква Московського патріархату вже вмирала; немає потреби посилювати її страждання. Відтепер на звільнених територіях України будуть Росія та Московський патріархат. На ще не звільнених територіях вірні канонам українські священики підуть у підпілля, а невірні розбігнуться в усіх напрямках, зокрема й у розкольницьку «Православну церкву України»».
А згодом підсумував:
«Українська православна церква Московського патріархату закінчилася, так само, як зараз закінчується незалежна Україна 1991 року».
І далі:
«Після сьогоднішнього рішення Українська церква більше нікому не буде потрібна в незвільненій Україні. Там гідні люди, які діють у підпіллі, чекатимуть на російських військових, а інші підуть у розкол».
У цій картині світу «нормальними» українцями фактично виявляються ті, хто очікує приходу російської армії. Для решти заздалегідь визначаються ярлики — «розкольники», «відступники» або політичні противники.
Це вже не просто оцінка релігійної ситуації. Це поділ суспільства на «правильних» і «неправильних» залежно від ставлення до російської військової присутності.
Від релігії — до тероризму
Але на цьому образ України не завершується.
Силантьєв також представляє її як своєрідний інкубатор тероризму.
В інтерв'ю ЗМІ ukraina.ru 24 травня 2024 року він заявив:
«Україна стала своєрідним притулком, безпечним місцем для радикалів».
Після цього з'являється створене ним гібридне слово «вахабандер», яким він описував українців, котрі нібито «сповідують ваххабізм і ненавидять нас і як бандерівців, і як ваххабітів».
В одному образі таким чином поєднуються українець, ісламіст і терорист.
Це показовий приклад технології дегуманізації: різні явища об'єднуються в одну страшну конструкцію, щоб у людини не залишалося простору для нюансів.
Зрештою, український слід у риториці Силантьєва з'являється практично в будь-якій темі, яка може викликати страх.
Він заявляв:
«Половина справ Колумбайна в нашій країні спрямована з України»;
а також:
«головним джерелом цих загроз є центри інформаційно-психологічних операцій в Україні».
У результаті Україна в такій інформаційній конструкції перетворюється на універсальне джерело соціального зла — від підліткового тероризму до «мізантропічних культів».
Ірина Кременовська: український сегмент цієї історії
На цьому тлі діяльність української антикультової активістки Ірини #Кременовської заслуговує на окрему увагу.
За матеріалами, наведеними у відкритих джерелах, автори розслідування вказують на її зв'язки з російською антикультовою інфраструктурою, партнерські та публікаційні перетини з antisekta.org, а також на підтримку її діяльності з боку сайту #Новопашина — ресурсу Місіонерського відділу Новосибірської єпархії рпц мп.
Також згадується її рекомендація Олександра #Невеєва — російського антикультиста, відомого антиукраїнською риторикою.
Окремий напрям — багаторічна спільна участь Кременовської та російських антикультових активістів у кампанії проти міжнародної громадянської платформи «АЛЛАТРА».
Якщо розглядати ці епізоди в сукупності, автори матеріалу вбачають у них прояв одного інформаційного механізму: під приводом боротьби із «сектами» та внутрішніми загрозами формується суспільний розкол, створюється тиск на державні структури, а державні службовці та медіа можуть ставати учасниками інформаційної кампанії.
Навіщо втягувати державу в інформаційну війну?
Для російських спецслужб у такій моделі важливим може бути не лише саме поширення фейків.
Не менш важливим є домогтися того, щоб на ці фейки реагували державні органи країни-супротивника.
У воєнний час це вже питання не тільки інформаційної гігієни. Якщо державні ресурси спрямовуються на перевірку штучно створених інформаційних приводів, вони витрачають час і сили, які могли б бути використані для протидії реальним загрозам — агентурі, диверсіям, викраденню дітей, колабораціонізму, кібератакам та воєнним злочинам.
Саме тому інформаційні операції можуть бути ефективними навіть тоді, коли сам провокаційний матеріал коштує мінімум ресурсів.
Провокація дешева. Реакція держави — дорога.
«АЛЛАТРА» як приклад інформаційної технології
Французький кейс, наведений у джерелі, демонструє цю логіку особливо виразно: невелика провокація може спричинити значно масштабнішу реакцію державних структур.
Український кейс «АЛЛАТРА», на думку авторів розслідування, демонструє схожу послідовність:
ярлик → медійні атаки → експертні висновки → обшуки → багаторічні судові процеси → міжнародна дискредитація.
У цій конструкції об'єктом інформаційного тиску стає міжнародна платформа «АЛЛАТРА», яка, за позицією авторів матеріалу, діє в інтересах України.
Джерело: https://youtu.be/kFztm7RJ8Ms?si=Ve36kT68sajyC7Eg
Фабрика образів замість фактів
Уся ця історія дозволяє побачити головний принцип описаного механізму.
Спочатку країні навішують ярлик «сектантської».
Потім вона стає «антихристиянською».
Далі — «сатаністською».
Після цього її пов'язують із тероризмом, радикалізмом, нацизмом та іншими максимально негативними образами.
Коли одна й та сама конструкція повторюється достатню кількість разів, вона починає сприйматися як щось самоочевидне.
Саме тому головна небезпека подібної риторики полягає не в окремій образливій заяві. Небезпека — у системності.
Не потрібно переконати людину в одному великому обмані. Достатньо постійно підкидати їй маленькі фрагменти однієї й тієї самої картини.
Україна тоді поступово перестає бути для аудиторії сусідньою незалежною державою.
Вона перетворюється на пропагандистський символ — «фабрику смерті», «ненависті», «сект» і «духовного розбещення».
І саме тут антикультова риторика може перетинатися з ширшим механізмом дегуманізації та інформаційної війни.
Усі твердження, наведені у статті, базуються на відкритих джерелах, публікаціях та офіційних документах. У контексті триваючої гібридної агресії рф діяльність, подібна до описаної, потребує ретельної перевірки правоохоронних органів.
