Репресії починаються не з обшуку. Іноді вони починаються зі слова.
«Сектант», «екстреміст», «небезпечний», «сатаніст» — на перший погляд, просто ярлики. Але що відбувається, коли одна й та сама лексика роками повторюється політиками, пропагандистами, «експертами» та антикультовими організаціями?
Саме це питання варто поставити, аналізуючи російську інформаційну кампанію проти України.
Два крила однієї конструкції
Уявімо російський інформаційний простір приблизно 2010 року.
Якби тоді Володимир путін просто заявив: «Українці — вороги, з ними треба воювати», така риторика навряд чи одразу отримала б масову підтримку. Між двома країнами залишалися численні родинні, дружні та культурні зв’язки.
Тому образ ворога потрібно було формувати поступово.
Одним із можливих механізмів стало поєднання двох типів риторики.
Перше — політичне крило.
Воно формувало образ України як загрози для росії.
Володимир путін:
«Что касается тоталитарных направлений деятельности, то это, конечно, то, что представляет, безусловно, угрозу для нашего государства».
Сергій лавров, 22 вересня 2022 року:
«Ми не маємо сумнівів, що Україна остаточно перетворилася на тоталітарну державу нацистського типу».
путін також використовував риторику про нібито загрозу традиційним цінностям:
«Таке повне заперечення людини, незаперечність віри та традиційних цінностей, придушення свободи набуває рис релігії, навпаки, відвертого сатанізму».
Паралельно звучали заяви про Україну як безпосередню загрозу росії:
«Але росія не може почуватися в безпеці, розвиватися та існувати за умов постійної загрози, що виходить з території сучасної України».
Так створювалася проста конструкція:
Україна → загроза → ворог → необхідність захисту.
Але для її підсилення потрібна була ще одна ланка.
Друге крило — антикультова риторика
Поруч із політичними заявами роками існувала інша інформаційна система — антикультова.
Одним із найбільш відомих її представників є Олександр Дворкін. Відкриті матеріали Центру релігієзнавчих досліджень імені святого Іринея Ліонського прямо називають його президентом РАЦИРС.
Дворкін визначав:
«Авторитарні секти — це особливий вид авторитарних організацій, головна мета існування яких — влада та гроші для керівництва та найближчого оточення».
Поступово ця риторика виходила далеко за межі дискусій про релігійні організації.
В одному з інтерв'ю Дворкіну його співрозмовник заявляв про нібито «жертвопринесення» в Україні.
Інший представник антикультового середовища, Олександр Корелов, говорив:
«Сектанти впливають на російське правосуддя. Ось коли людина змінює свій стан, свідомість тощо, і все це застосовується в Україні в масовому масштабі. Тому ми називаємо Україну першою державою, яку було зруйновано за допомогою тоталітарних сект».
Так формується вже інша схема:
секти → маніпуляція → небезпека → Україна.
А далі обидві лінії починають накладатися одна на одну.
Як «секти» перетворюються на образ України
Роман Силантьєв, якого відкриті джерела називають головою Центру прав людини Всесвітньої російської народної ради, заявляв:
«Секти, за визначенням, не є дружніми до влади. І чим більше у тебе сектантів на твоїй території, тим більше людей у тебе збереться на Майдан».
В іншому випадку Силантьєв говорив про «Крокус»:
«“Крокус” — це просто одна з багатьох цілей, яка, ну, просто була погано захищена та мала проблеми з протипожежною безпекою. І українська розвідка це з’ясувала. Саме тому обрали “Крокус”».
Паралельно звучали заяви Костянтина Сивкова:
«А от Буданов — це, звісно, ворог, це терорист. Усе правильно, але він розумний ворог, тому особливо небезпечний».
Володимир соловйов:
«Ми не будемо з вами домовлятися ні про що. Ми будемо вас знищувати».
Сергій мардан:
«Ну, я навіть не знаю, як щодо зникнення в історичному майбутньому України. Він із цим справляється без жодних проблем».
У результаті різні голоси починають повторювати споріднені тези.
Україна постає одночасно як:
«тоталітарна»;
«нацистська»;
«сатаністська»;
«заражена сектами»;
«небезпечна для росії».
Коли одна й та сама схема повторюється достатньо довго, вона може почати сприйматися не як пропагандистська конструкція, а як нібито очевидний факт.
Де тут РАЦИРС?
У цій історії важливим вузлом є Російська асоціація центрів вивчення релігій і сект — РАЦИРС.
Її існування та структура не є таємницею. У відкритих матеріалах Центру імені Іринея Ліонського РАЦИРС представлена як окрема організація, а Олександр Дворкін — як її президент.
Історичні матеріали про РАЦИРС також називають Олександра Новопашина одним із її віцепрезидентів.
Серед майданчиків, пов'язаних із цим середовищем, фігурують:
✓ Центр релігієзнавчих досліджень імені святого Іринея Ліонського;
✓ місіонерський відділ Новосибірської єпархії;
✓ інші єпархіальні та світські антикультові центри.
Сьогодні Новопашин очолює місіонерський напрям Новосибірської єпархії, а його публічні матеріали регулярно присвячені темам сект, «неоязичництва», екстремізму та України.
Показовий факт: 17 вересня 2026 року Новопашин виступив із лекцією «Неоязыческие корни украинского нацизма» у Новосибірському інституті ФСБ Росії — на запрошення керівництва інституту.
Це вже не просто абстрактна розмова про релігійні рухи. Це конкретний приклад того, як антикультова проблематика перетинається з російським державним силовим середовищем.
Новопашин і український наратив
Олександр Новопашин неодноразово висловлювався про Україну саме через призму «сект» та «неоязичництва».
В одному з його матеріалів стверджується, що представники неоязичницьких рухів в Україні можуть бути пов'язані з екстремізмом, протестами та «кольоровими революціями».
В іншій публікації він заявляв, що воєнна ситуація в Україні є сприятливим середовищем для активізації «сект».
А отже, лінія простежується досить чітко:
релігійна або світоглядна група → «секта» → небезпека → екстремізм → Україна.
Саме тут антикультова риторика починає працювати вже не лише як опис певних організацій, а як інструмент конструювання образу цілої країни.
А де в цій схемі Ірина Кременовська?
І тут з'являється ім'я, добре знайоме українській аудиторії, яка стежить за антикультовою тематикою, — Ірина Кременовська.
Її зв'язки з російським антикультовим середовищем очевидні: у відкритому інформаційному просторі вже існують матеріали, які аналізують її публічні посилання на представників російського антикультового середовища та, зокрема, на Олександра Невєєва.
Один із фрагментів, який наводиться у матеріалах про Кременовську:
«Раджу краще прислухатися до думки фахівця, кандидата психологічних наук Олександра Невеєва».
А ось цитата самого Невєєва:
«Є ознаки сатанізму і навіть сатанізації українського суспільства. Сатанізація українського суспільства набирає обертів. Рушійна сила, що занурює широкі маси у служіння злу у вигляді егоїзму та байдужості до чужого болю».
Саме такі фрагменти потребують особливої уваги журналістів: важливо не просто встановити, хто кого цитує, а й простежити, які тези передаються далі та як змінюється їхній контекст.
Бройде пішов. Риторика залишилася?
Окрема лінія цього дослідження — Павло Бройде, якого автори матеріалу пов'язують із українським антикультовим середовищем.
За наведеною у дослідженні версією, після його відходу з українського інформаційного простору у 2016 році з'явилися нові майданчики, які почали відтворювати схожу антикультову риторику.
У матеріалі стверджується, що одним із таких майданчиків є структура, формально пов'язана з Іриною Кременовською.
Саме тут виникає ключове питання:
якщо люди змінюються, а організації зникають, але одна й та сама система тез продовжує існувати — що насправді залишилося незмінним?
Метод?
Мережа контактів?
Інформаційні шаблони?
Чи просто зручний набір ярликів, який переходить від одного автора до іншого?
«Секта» як політичний ярлик
Найважливіше тут навіть не конкретне прізвище.
Механізм працює значно ширше.
Спочатку певну групу називають «небезпечною».
Потім — «сектантською».
Потім їй приписують зв'язок із «екстремізмом».
Далі виникає теза про загрозу державі.
А після цього будь-які обмеження щодо цієї групи вже можна подавати як необхідний захід безпеки.
Так відбувається дегуманізація через мову.
За словом поступово зникає людина.
Замість конкретного громадянина суспільству пропонують абстрактний образ:
«сектант»;
«екстреміст»;
«небезпечний»;
«ворог».
І тоді замість питання:
«Що конкретно зробила ця людина?»
суспільство починає ставити інше:
«До якої групи вона належить?»
Це принципова зміна.
Бо якщо ярлик стає важливішим за конкретні докази, права окремої людини легко відсуваються на другий план.
Репресії починаються зі слова
Саме тому тема може стосуватися кожного.
Репресивна система не обов'язково починається з силового затримання.
Іноді спочатку створюється словник.
«Небезпечні».
«Сектанти».
«Екстремісти».
«Сатаністи».
«Вороги».
Потім ці слова багаторазово повторюються через телебачення, статті, експертні коментарі та соціальні мережі.
І поступово формується образ групи, щодо якої суспільство вже готове сприймати обмеження прав як щось нормальне.
На цьому етапі виникає найнебезпечніша ілюзія:
нібито йдеться вже не про людей, а лише про «небезпечну категорію».
Для чого створювати внутрішнього ворога?
Образ внутрішнього ворога має політичні наслідки.
Він здатен посилювати суспільну поляризацію, недовіру та взаємну ворожість.
А в умовах війни це особливо небезпечно.
Бо суспільство, яке постійно шукає «ворогів усередині», стає більш вразливим до маніпуляцій.
Саме тут виникає ще один важливий наратив:
демократія — небезпека;
свобода — загроза;
різноманіття — хаос;
сильна рука — порядок.
І тоді поступово нормалізуються ідеї:
домінування однієї релігійної моделі;
жорсткого контролю;
авторитарного управління;
обмеження інакодумства;
придушення незручних груп.
Питання вже не в тому, хто конкретно є «сектантом».
Питання значно ширше:
хто наступним отримає цей ярлик?
Бройде втік. Кременовська залишилась. Але чи змінився метод?
У цій історії змінюються прізвища.
З'являються нові сайти.
Створюються нові організації.
Одні діячі зникають з інформаційного простору, інші займають їхнє місце.
Але якщо порівняти риторику, можна побачити повторювану конструкцію:
ярлик → стигматизація → образ небезпеки → дискримінація → виправдання обмежень.
Саме цю послідовність і варто досліджувати.
Не для того, щоб захищати будь-яку організацію від критики.
І не для того, щоб оголошувати винними людей без доказів.
А для того, щоб поставити просте демократичне питання:
де закінчується критика і починається дегуманізація?
Бо за кожним ярликом залишається конкретна людина — зі своєю родиною, роботою, дітьми, поглядами та правами.
І якщо ми забуваємо про це, історія репресій може початися знову.
Тільки цього разу — з одного слова.
Примітка редакції.
Усі твердження, наведені в матеріалі, мають розглядатися в контексті журналістського дослідження та аналізу відкритих джерел, публікацій і документів.
Матеріал не має на меті виправдовувати насильство, розпалювати ворожнечу, залякувати аудиторію або підтримувати будь-які протиправні дії.
Його мета — дослідити механізми інформаційного впливу, поширення стигматизувальної риторики, її історичне походження та можливі прояви в сучасному суспільстві.
