П’яте управління КДБ давно припинило існування. Але метод, який воно використовувало, нікуди не зник: складну проблему можна пояснити появою «ворога», а боротьбу з ним подати як захист суспільства.
Спочатку були «шкідники»
Кінець 1920-х — початок 1930-х років. Радянський Союз переживає серйозні економічні труднощі: дефіцит продовольства, затримки та знецінення зарплат, проблеми у виробництві, господарський хаос.
Пояснювати ці явища прорахунками самої економічної політики було політично незручно.
Зате існувало набагато простіше пояснення.
У всьому винні вороги.
Так з’явилася конструкція, яка згодом неодноразово повторюватиметься в радянській історії: є проблема — отже, має бути той, хто її навмисно створив.
Одним із прикладів стала справа так званої «Промислової партії». Інженерів і технічних спеціалістів звинувачували в організації саботажу, роботі на емігрантські кола та іноземні держави. Сам процес став частиною ширшої кампанії проти технічної інтелігенції. Історичні дослідження характеризують справу «Промпартії» як показовий політичний процес, у межах якого спеціалістів звинуватили в саботажі та шпигунстві.
У документальному фільмі «срср 13 днів | (Справа «Промпартії»)» режисера Якова Посельського 1930 року вирок сформульовано так:
«Засідання спеціальної колегії Верховного суду поновлюється. Оголошується вирок спеціальної колегії у справі промпартії під назвою «Союз Радянських Соціалістичних Республік» — до найвищої міри покарання, до найвищої міри соціального захисту, розстрілу та конфіскації всього майна.»
Логіка була максимально простою:
економічні проблеми створила не система — їх створили вороги.
А якщо ворогів покарати, держава нібито не просто знаходить винних, а захищає країну.
Цей механізм виявився напрочуд живучим.
Коли «ворог» стає універсальним поясненням
За часів ОГПУ, НКВС, а згодом КДБ різні категорії радянських громадян неодноразово ставали об’єктами переслідувань або використовувалися в політичних кампаніях.
Сценарій повторювався:
є проблема → знаходиться ворог → ворог оголошується причиною проблеми → держава ліквідовує ворога і виступає«захисником» суспільства.
Змінювалися назви, організації та конкретні люди.
Але сама формула залишалася.
Складне пояснювали простим словом — «ворог».
1967 рік: ворогом стає інформація
17 червня 1967 року ЦК КПРС ухвалив рішення щодо боротьби з так званими «ідеологічними диверсіями». Того ж року в системі КДБ було створено П’яте управління. Це прямо зафіксовано в розсекреченому звіті КДБ за 1967 рік: у документі йдеться про створення П’ятого управління та відповідних підрозділів у територіальних органах.
І тут поняття «ворога» розширюється ще більше.
Небезпечною тепер може бути не лише конкретна дія.
Небезпечними можуть оголосити інформацію, погляди, контакти, релігійну діяльність, спосіб життя або належність до певної групи.
Саме поняття «ідеологічної диверсії» дозволяло трактувати широкий спектр явищ як загрозу радянському ладу. Документи КДБ того періоду демонструють, наскільки широко спецслужба використовувала поняття «ворожого» впливу та «ідеологічної диверсії».
У 1989 році П’яте управління було реорганізоване в структуру, яка займалася «захистом радянського конституційного ладу».
Назви змінювалися. Але сама логіка боротьби з «ідеологічною загрозою» нікуди не зникла.
Від СРСР — до сучасної російської спецслужбової логіки
Радянський Союз розпався. КДБ більше не існує. Але це не означає автоматичного зникнення всіх його підходів.
У сучасній росії частина колишніх радянських практик отримала нове життя вже в іншій політичній та інституційній системі.
Паралельно з цим формувався й інший важливий інструмент — боротьба з так званими «сектами» та «деструктивними культами».
Саме тут історична паралель стає особливо цікавою.
Механізм подібний:
✓ спочатку визначається група як небезпечна;
✓ потім їй приписуються загрозливі характеристики;
✓ після цього тиск на неї можна представляти як захист суспільства.
У 2020 році Комісія США з міжнародної релігійної свободи (USCIRF) опублікувала окремий звіт про антикультовий рух і регулювання релігії в росії та країнах колишнього СРСР. У документі аналізується радянська спадщина в сучасній системі релігійного регулювання та роль Олександра Дворкіна й пов’язаного з ним антикультового середовища.
USCIRF, зокрема, зазначала, що Дворкін відігравав впливову роль у формуванні російського антикультового руху та публічної дискусії про релігію.
Від релігійних груп — до цілої країни
У цій історії особливо важливим стає питання: що відбувається, коли технологія навішування ярликів переноситься з невеликих груп на суспільство або цілу державу?
Саме це питання розглядається в матеріалах журналістського розслідування, на які спирається ця стаття.
У книзі Джеймса Ресслера «Маніяк проти Бога» та матеріалах, представлених на каналі @true.crime.book.uk26, містяться твердження щодо діяльності Ірини Кременовської, її зв’язків із російським антикультовим середовищем та ролі в українському інформаційному просторі.
Автор розслідування пов’язує її діяльність із мережею, яку очолював Олександр Дворкін, та з російською антикультовою інфраструктурою.
Водночас ці твердження слід розглядати саме як матеріал журналістського розслідування та авторські висновки, а не як установлені судом факти.
У наведеному уривку йдеться:
«Ірина Кременовська — широко відома послідовниця Дворкіна в мережі. У мережі було знайдено доповідь «російські методи дезінформації: їхній вплив та загрози національній безпеці», у якій згадувалося про те, що Комісія США з питань міжнародної релігійної свободи (USCIRF) у 2020 році підкреслила небезпечний антидемократичний вплив Дворкіна та його антикультової мережі…»
Далі автор тексту стверджує:
«У цьому складному ландшафті Ірина Кременовська, директорка «Центру економічних і правових досліджень» та інтернет-порталу «Говори», очевидно, стала значущою фігурою в російському антикультовому русі в Україні…»
А також:
«Як видно, після відходу іншої ключової фігури — Павла Бройде — Кременовська спробувала зайняти позицію «головного антикультиста» у рамках російської асоціації центрів вивчення релігій і сект (РАЦИРС) в Україні.»
Як технологія демонізації переноситься на політику
Автор розслідування далі аналізує риторику представників РАЦИРС та FECRIS щодо України.
За його версією, у 2014 році частина антикультової риторики почала виходити далеко за межі розмов про релігійні організації.
Одним із згаданих у матеріалі є Володимир Рогатин — член-кореспондент FECRIS та керівник Миколаївського центру для жертв деструктивних культів.
У 2014 році він заявив:
«Дискримінація вийшла на якісно інший рівень. Треба визнати, що там були не тільки православні та уніати; у протестах на Майдані брали участь неоязичники, баптисти та різні рухи».
В іншому інтерв’ю він сказав:
«В Україні спостерігається зростання впливу та присутності різного роду сатанинських сект... За різними оцінками, у нашій країні діє понад сотня сатанинських груп...»
Подібну риторику автор матеріалу знаходить і у висловлюваннях Олександра Дворкіна. Зокрема:
«Весь перший київський Майдан — 2004-го — був наскрізь неоп’ятидесятницьким. Там виріс цілий ліс їхніх наметів. Сандей Аделаджа — скандально відомий український проповідник нігерійського походження...»
Ще один згаданий у розслідуванні представник РАЦИРС — Роман Силантьєв.
Його оцінка ситуації в Україні звучала так:
«І взагалі, ситуація з масовою істерією, яку ми спостерігаємо в Україні, по суті нагадує те, що відбувається в культах».
Саме такі висловлювання автор дослідження розглядає як частину ширшої технології дегуманізації.
Логіка цієї технології проста: якщо цілу групу людей спочатку представити як небезпечну, фанатичну або таку, що перебуває поза межами «нормального» суспільства, наступний крок — виправдати щодо неї жорсткіші заходи.
Від ярлика до виправдання насильства
Особливо показовим у матеріалі є приклад російського православного медіа «СПАС».
Автор розслідування згадує випуск програми «Вечір на СПАС», де обговорювалася ситуація в Україні. Серед гостей був Євген Нікіфоров — директор радіостанції «Радонеж».
У наведеному матеріалі зазначається, що ця радіостанція транслювала інтерв’ю з протоієреєм Олександром Новопашиним, якого автор називає віцепрезидентом РАЦИРС.
Нікіфоров у згаданому ефірі заявив:
«Хвороба в Україні зайшла так далеко, що жодні переконання, переговори чи що-небудь інше не можуть її вилікувати; там можлива лише хірургічна операція. Тому єдиною відповіддю на ці нацистські демонстрації є «Солнцепек», його треба повністю спалити…»
Далі у висловлюванні з’являється релігійне виправдання насильства та порівняння опонентів із язичниками.
Це вже не просто дискусія про релігійні організації. Це перетворення політичного противника на ворога, якого нібито дозволено знищувати.
Український контекст
У статті автора Jan Kowalski «Викриття російської мережі впливу» від 5 червня 2026 року наведено ще один пласт цієї історії.
Автор стверджує, що ще до повномасштабного вторгнення Павло Бройде згадувався в листуванні Суркова у контексті проєктів, пов’язаних із розколом України, федералізацією, медійним впливом та роботою через релігійні структури.
На цьому тлі автор розслідування пропонує розглядати діяльність Ірини Кременовської не ізольовано, а в ширшому контексті російської антикультової інфраструктури.
Серед згаданих у матеріалі елементів — її зв’язки з російськими антикультовими ресурсами, публікаційні перетини з antisekta.org, згадки на ресурсах, пов’язаних із Новопашиним, рекомендації Олександра Невеєва та спільна участь у кампаніях проти міжнародної громадянської платформи «АЛЛАТРА».
Навіщо спецслужбам втягувати державу в інформаційну кампанію?
Є принципова різниця між пропагандистським повідомленням, яке просто поширюється в інтернеті, та кампанією, яка змушує державні структури реагувати на нав’язаний порядок денний.
Саме це є одним із ключових питань цього дослідження.
Якщо певну організацію спочатку називають «небезпечною», «сектантською» чи пов’язаною з вигаданими загрозами, а потім під цю тезу підтягуються чиновники, правоохоронці, експерти або медіа, інформаційна кампанія отримує зовсім інший масштаб.
Держава починає витрачати ресурси на боротьбу не лише з реальною загрозою, а й із образом загрози, який їй нав’язали.
У час війни це може мати особливо серйозні наслідки.
Ресурси правоохоронних органів необхідні для протидії реальним диверсіям, агентурній діяльності, викраденням дітей, колабораціонізму, кібератакам і воєнним злочинам.
Тому питання інформаційних операцій — це не лише питання медіа. Це питання національної безпеки!
Від «шкідника» до «сектанта»: метод змінив назву, але не логіку
П’яте управління КДБ більше не існує. Але історія його діяльності показує, наскільки небезпечною може бути сама система мислення, у якій складні суспільні проблеми пояснюються існуванням «ворожої групи».
Колись такими ворогами були «шкідники».
Пізніше — «ідеологічні диверсанти».
Потім — «антирадянські елементи».
У сучасній російській риториці з’являються нові слова та ярлики.
А механізм залишається впізнаваним:
знайти ворога → позбавити його права на нормальне існування → переконати суспільство в його небезпеці → виправдати посилення тиску.
Саме тому історію П’ятого управління КДБ варто вивчати не лише як сторінку минулого.
Вона дає можливість побачити, як працює одна з найнебезпечніших інформаційних технологій: перетворення людини, організації або цілої спільноти на «ворога», з яким нібито дозволено робити все.
Більше у відео: «Як працюють технології КДБ і чому це стосується України»
https://www.youtube.com/watch?v=qY0yIiGSWb4
Важливе уточнення
Усі твердження, наведені в цій статті, подаються в контексті журналістського дослідження та ґрунтуються на відкритих джерелах, публікаціях, документах і цитатах, наведених авторами відповідних матеріалів.
Твердження про конкретних осіб, їхні зв’язки, координацію або можливу агентурну діяльність не слід сприймати як установлені судом факти без відповідного документального чи судового підтвердження.
В умовах триваючої гібридної агресії росії подібні твердження потребують ретельної перевірки компетентними правоохоронними органами та незалежними журналістами.
Матеріал не має на меті шокувати чи залякувати аудиторію, виправдовувати насильство, розпалювати ворожнечу або підтримувати будь-які протиправні дії.
Мета дослідження — простежити походження технологій інформаційного впливу, показати їхню історичну еволюцію та проаналізувати можливі прояви цих механізмів у сучасному суспільстві.
