Привіт, міленіали. Знаєте, колись давно був серіал «Big Wolf on Campus», у нас його пам’ятають як «Вовкулака із містечка». Добрий, смішний, майже комікс. Мені хочеться обійняти всіх персонажів і сказати: ви тримали мій вечір після школи.
Головний герой популярний футболіст, якого покусав оборотень. Поруч із ним лузер-гот Мертон. Ота дружба між зіркою школи й дивакуватим хлопцем із чорним гумором — найкраща частина серіалу для мене. У головного героя є брат-хікі, який днями сидить перед телевізором, бо інтернет ще не став популярним. І Лорі Бакстер, яка вирішує проблеми з удару ногою з розвороту. Гарний був серіал. Хто його зараз пам’ятає? Я не гуглила, пишу тільки те, що залишилося в пам’яті.
Мені подобалася атмосфера. Все наче комікс: перебільшене, дурнувате, але тепле. Ніякої зайвої жорстокості, ніякого бажання зробити з підлітків трагедію. Просто друзі, школа, дивні події й жарти. Я ловлю себе на думці, що мені не вистачає такої простоти. Коли після школи вмикаєш телевізор і світ стає трохи добрішим.
І згадала ще одну деталь, від якої усмішка сама лізе на обличчя. У якійсь серії Мертон — той самий гот із чорним одягом і вічним сарказмом — казав, що любить дивитися «Баффі». Ота відсилка виглядала круто. Наче серіал підморгнув глядачеві: «Так, ми знаємо, що ви теж любите інші історії про надприродне». І в цьому була така щира, дружня нота. Не пафос, не спроба здатися розумнішим, а просто маленький жарт для своїх
Отакі спогади хочеться складати в маленьку скриньку й іноді діставати. Не для аналізу, а для тепла. Бо іноді хочеться повернутися в час, коли головна проблема — встигнути на серію після уроків.
Наступного разу, можливо, згадаю перший сезон «Вероніки Марс». А поки що — обіймаю всіх, хто теж сидів після школи біля телевізора й вірив у дружбу футболіста та гота.
