Автор: Ю. П. Костенко, «Вєстнік бронєтанковой тєхнікі», 1989. № 9.
Порівнюються особливості бойової підготовки екіпажів вітчизняних танків післявоєнних поколінь і танків США. Наводяться дані про вплив кваліфікації екіпажів на бойову ефективність танків.
При виробленні концепції або формуванні тактико-технічних вимог (ТТВ) на створення нових зразків БТТ основна увага зазвичай приділяється підвищенню бойових властивостей танків. Іншим властивостям, наприклад надійності, включно з рівнем технічного обслуговування (ремонтопридатність), а також взаємодії екіпажу з машиною (ергономіці) уваги приділяється незрівнянно менше.
Опрацювання ергономічних питань починається на етапі ДКР під час попередніх і приймальних випробувань дослідних зразків, а завершується після надходження серійних машин у війська. Проаналізуємо причини такого становища і наслідки, що з нього випливають.
Після Другої світової війни склалася ситуація, в якій армії СРСР і США протистояли одна одній. Тому під час формування ТТВ до всіх вітчизняних повоєнних танків розробники разом із замовниками - представниками Міністерства оборони СРСР домагалися, щоб технічні характеристики вітчизняних танків перевершували або були на рівні характеристик аналогічних зарубіжних танків, і насамперед танків США.
Підвищення надійності зводилося до збільшення довговічності, тобто гарантійного напрацювання нового танка (у кілометрах пробігу) і нового двигуна (у годинах), а в разі модернізації двигуна (збільшення його потужності) - до збереження досягнутого в серійному виробництві напрацювання. Інша складова надійності - ремонтопридатність визначалася на приймальних (державних) випробуваннях на етапі полігонних, а після початку серійного виробництва - на етапі військових випробувань. Попередні (заводські та галузеві) випробування вели професійні заводські екіпажі, приймальні - військові екіпажі. Останні, як правило, проходили повний курс підготовки на серійних танках.
Підготовку цих екіпажів до роботи на дослідних танках ведуть фахівці КБ і заводів галузі, тобто самі творці та випробувачі машин (інструктори вищої кваліфікації). Для вироблення навичок водіння поодиноких танків, танків у колонах і в бойових порядках (на ротних тактичних навчаннях), освоєння операцій зі спостереження за «полем бою» та розвідки цілей, ведення стрільби артилерійськими та керованими снарядами на дослідних зразках танків, екіпажі проходять спеціальне навчання та допускаються до участі в приймальних випробуваннях тільки після перевірки, під час якої покажуть задовільні результати контрольних стрільб і пробігових випробувань, а також продемонструють знання матеріальної частини нового танка.
Варто зауважити, що після прийняття нового танка на озброєння та його надходження у війська (в навчальні підрозділи) обсяг і якість тренування екіпажів помітно нижчі за вимоги, які ставить перед екіпажами промисловість. Так було під час створення вітчизняних танків Т-62, Т-64А, Т-72, Т-80.
Танк Т-62 - остання машина першого повоєнного покоління танків, створеного на основі традицій легендарної «тридцятьчетвірки». Він має досить високі бойові характеристики, гранично простий в експлуатації, обслуговуванні і в серійному виробництві. Усе це поки що дає змогу екіпажу з чотирьох осіб виконувати свої функції в бою і на марші, а також здійснювати технічне обслуговування (ТО) танка. Зарубіжні фахівці, порівнюючи захоплені під час арабо-ізраїльської війни 1973 р. танки Т-62 з М60А1, зазначали: «...танк Т-62 має дуже вдалу конструкцію башти...».
Одним із суттєвих недоліків американського танка М60А1 є те, що він на 900 мм вищий за танк Т-62, який має висоту 2390 мм. Це робить його більш уразливим. Основна відмінність танка Т-62 від М60А1 - простота його конструкції, що дає змогу екіпажу самотужки швидко усувати найпростіші несправності, що неможливо на М60А1, який екіпаж залишав одразу ж після виникнення будь-якої несправності. Простота конструкції вітчизняних танків зіграла вирішальну роль під час Великої Вітчизняної війни. Завдяки цій властивості наша промисловість за роки війни (1941-1945 рр.) змогла виробити 103,7 тис. танків і самохідних гармат і відновити засобами військового ремонту 400 тис. танків.
Оскільки танк Т-62 став складнішим, ніж Т-34 (з'явилася стабілізація озброєння у двох площинах, обладнання для підводного водіння, автоматична система протипожежного обладнання, захист від зброї масового ураження, прилади нічного бачення, механізм викиду стріляних гільз боєприпасів гармати, система термодимової апаратури), екіпаж із чотирьох людей ледве забезпечує систему технічного обслуговування та ремонту, що склалася для Т-34 (з екіпажем із п'яти осіб), за якої основний тягар робіт припадає на екіпаж танка.
Варто зазначити, що система технічного обслуговування і ремонту Т-34 була відпрацьована під час війни, коли бойова обстановка вимагала від екіпажу виконання робіт у стислі терміни і на межі людських можливостей, а від якості їх виконання залежало його життя і результат майбутнього бою. Збереження цієї системи в мирний період і поширення на складнішу машину з меншим екіпажем мало призвести до істотного збільшення часу, що витрачається екіпажем на ТО, зокрема й за рахунок часу, який можна було використати на бойову підготовку. При цьому контроль за якістю ТО здійснював заступник командира роти з технічної частини, який не мав у своєму розпорядженні ні технічних служб, ні фахівців і міг взаємодіяти тільки з екіпажами танкової роти. Звідси зрозуміло, чому знизилася ефективність контролю якості ТО.
Наступний за Т-62 танк Т-64А став першою машиною другого повоєнного покоління вітчизняних танків. Його принципова відмінність від усіх попередніх основних танків - скорочення екіпажу до трьох осіб завдяки створенню і застосуванню автомата заряджання. Це, безперечно, ефективне саме по собі нововведення зажадало розв'язання низки проблем, пов'язаних із навчанням і бойовою підготовкою екіпажів, а також з експлуатацією та технічним обслуговуванням танків. Так, загальна кількість засобів управління і відображення інформації зросла порівняно з Т-62 майже в 2 рази (на Т-64Б їх стало 267), а від екіпажу вимагали вміння виконувати 440 операцій, кожна з яких за складністю навичок, що виробляються, порівнянна з основними операціями з розв'язання вогневих завдань.
При завантаженні боєприпасів екіпаж Т-62 повинен виконувати 518, а екіпаж Т-64А - 852 операції. У процесі виявлення та ураження цілей навідник танка Т-64А за автоматизованого заряджання виконує в 2 рази, а за ручного - в 3,8 раза більше дій, ніж у Т-62. При цьому необхідно мати на увазі, що навіть при високій надійності нових систем танка збільшення кількості операцій та їх ускладнення підвищують ймовірність їх відмов з вини екіпажу. Для обслуговування Т-64А в польових умовах екіпажем із трьох осіб потрібно затратити 9 годин. Якщо врахувати, що в будь-якому екіпажі одна людина є командиром танка, у кожному третьому екіпажі цей командир одночасно і командир взводу, а в кожному десятому - командир роти, то стане очевидним, що в реальному становищі цей третій член екіпажу не зможе в достатній мірі брати участь у роботах із технічного обслуговування своєї машини, отже, витрати часу перевищать зазначену цифру.
З наведених даних випливає, що за різкого ускладнення конструкції машини і скорочення екіпажу до трьох осіб (на 25%) необхідно принципово по-новому розв'язувати питання технічної та бойової підготовки екіпажу, організації та виконання ТО таких танків. Логічно було припустити, що під час прийняття на озброєння Т-64А частина особового складу, що вивільняється завдяки скороченню екіпажу, буде використана для посилення технічних служб і створення відділення ТО в танковій роті. Однак вольовим прийомом (без урахування фізичних і психоемоційних можливостей людини) це питання було вирішене інакше: порядок, за якого технічним обслуговуванням танка займається тільки екіпаж (як на Т-34), було збережено. Ба більше, було скорочено посаду заступника командира роти з технічної частини.
Таким чином, стає зрозумілим, що питання технічної та бойової підготовки екіпажів, а також технічного обслуговування танків другого повоєнного покоління (з екіпажем із трьох осіб), включно з сучасними моделями типу Т-72 і Т-80, вирішені формально, і це негативно впливає на боєготовність танкових військ. Дотепер не знайдено ані методичних, ані технічних рішень, які давали б змогу протягом півріччя з учорашніх школярів, які часто погано знають російську мову, у навчальних підрозділах підготувати солдатів і сержантів (молодших командирів), які б володіли твердими знаннями матеріальної частини сучасного танка, уміннями та навичками його експлуатації, в тому числі бойового застосування.
За даними опитування випускників одного з навчальних центрів, вони не володіють необхідними знаннями щодо систем і комплексів танка, і їхню підготовку для експлуатації БТТ вони оцінюють у найкращому разі на 30...40 % (решту 70...60 % вони мають отримати в лінійних, тобто бойових, частинах). Причиною тому - невиправдана методична і технічна спрощеність занять у навчальному центрі. Таким чином, у лінійних частинах на кожні три екіпажі припадає в середньому тільки один підготовлений, а два - у стадії навчання.
Згідно з наявними даними (таблиця), бойова ефективність танка може змінюватися на порядок залежно від кваліфікації екіпажу.
Ситуація, що склалася, свідчить про серйозну недооцінку з нашого боку значення бойової підготовки танкістів та підтримання технічного стану машин на належному рівні. Попри нашу значну перевагу в кількості танків, ми не маємо права жодною мірою послаблювати увагу до бойової і технічної підготовки особового складу танкових військ, до серйозної технічної підготовки командного складу всіх ступенів. Цьому вчить гіркий досвід Великої Вітчизняної війни. Так, якщо не враховувати ту значну перевагу, яку ми мали в кількості та якості танків порівняно з армією фашистської Німеччини до початку війни, а брати в розрахунок тільки те, що було вироблено нашою промисловістю та промисловістю Німеччини і окупованих нею Франції та Чехословаччини в 1941-1942 рр., то виявляється наступне. Вітчизняна промисловість за цей період виробила 32 тис. машин усіх типів, Німеччина - 10,6 тис. танків і штурмових гармат. Наша перевага була 3-кратною. А якщо врахувати тільки танки (основну ударну силу сухопутних військ), то співвідношення буде ще більш значним - 31 тис. проти 5,8 тис. (перевага в 5,3 рази). При цьому 19,4 тис. (з 31 тис.) становили танки Т-34 (15,5 тис. шт.) і КВ (3,9 тис. шт.). Однак у 1941 р. ми змушені були відступити до Москви, а в 1942 р. - до Сталінграда.
Виникає закономірне запитання: якщо кількість і якість наших танків перевершували німецькі, то за рахунок чого німці досягали суттєвої переваги в цей період? Очевидно, за рахунок рівня підготовки та майстерності особового складу і командних кадрів. У 1943-1945 рр. співвідношення за кількістю випущених танків було 3,5, а за танками і САУ разом узятими - 1,9 на нашу користь.
Якщо врахувати, що в 1943 р. стратегічна ініціатива повністю перейшла на наш бік і після кожної великої операції німецькі війська, відкочуючись на захід, кидали на території, що залишалася, свої пошкоджені танки та самохідні установки, а ми, в основному, в цей період у польових умовах відновили, як уже зазначалося вище, близько 400 тис. танків, то виникають нові запитання. Якою ціною ми здобували перемогу? Чому німці могли успішно наступати, випускаючи в 3 рази менше танків і САУ, а нам для успішного наступу треба було випускати їх у 1,9 раза більше (71,7 тис. штук), та ще 400 тис. танків відновлювати в умовах військового ремонту? Відповідь напрошується одна: причина в незадовільній організації підготовки особового і командного складу. Люди вчилися володіти танком як зброєю, здебільшого, в бою і платили за цю науку своєю кров'ю і бойовими машинами.
З усього сказаного випливає, що сьогодні ситуація з експлуатацією БТТ у нас склалася аналогічна тій, яка була в 1940-1941 рр. Так, у 1972 р. в одному зі звітів, представлених у МО СРСР, зазначалося: «Результати тактичних навчань показують, що через відсутність своєчасного надходження до екіпажу танка інформації про цілі (читай: через відсутність у екіпажу танка необхідних навичок з виявлення і розпізнавання цілей на полі бою), частина танків виводиться з ладу раніше, ніж вони встигають зробити хоча б один прицільний постріл. З цієї ж причини потік пострілів танкової роти в наступі становить 3,5 пострілів за хвилину, тоді як технічні можливості дозволяють створити потік пострілів інтенсивністю 30 пострілів за хвилину». За минулі роки мало що змінилося на краще. А якщо врахувати намічену зараз тенденцію до підвищення середньої швидкості руху в бойовій обстановці, можна очікувати тільки погіршення умов ведення розвідки і розпізнавання цілей екіпажем і внаслідок цього подальшого зниження бойової ефективності танка.
Висновки:
Якщо для наявного парку танків різко підвищити рівень підготовки екіпажів і вдосконалити систему технічного обслуговування у військах, то бойова ефективність танків може зрости в 2-3 рази. Без цього наші танки, попри високий технічний рівень, можуть поступатися танкам США.
Під час вироблення концепції створення нового танка або БМП необхідно формувати технічні вимоги з урахуванням штату і рівня кваліфікації контингенту, яким комплектуватимуть екіпажі бойових машин і технічні служби. Ці вимоги мають бути обумовлені у відповідних документах.
Доцільно змінити порядок, за якого тренажери розробляють зазвичай через рік або більше після створення зразка озброєння. Розроблення зразка і тренажерів проводити одночасно. При цьому розробник і замовник будуть змушені детально опрацьовувати ергономічні питання, пов'язуючи їхнє розв'язання із загальним рівнем розвитку та підготовленості контингенту, що навчається, значеннями гранично допустимих психоемоційних навантажень на екіпаж в умовах бойового стану (відомо, що ефективність володіння зброєю, показана екіпажем у навчальних умовах, у реальному бойовому стані знижується в середньому вдвічі).
Бажано, щоб ступінь підготовки екіпажів і особового складу технічних підрозділів у навчальних частинах Збройних Сил забезпечували на такому самому рівні, як під час проведення приймальних (державних) випробувань дослідних зразків.
Пропонується об'єднати зусилля науково-дослідних організацій промисловості та Міністерства оборони СРСР зі створення єдиної методики порівняльного оцінювання бойової ефективності вітчизняної та зарубіжної бронетанкової техніки, що враховує рівень підготовки екіпажів.
