Стояла тінь, висока і ніяк незламна,
Над ліжком, повним криків і страждань.
Так лагідно і ніжно мене обіймає,
При цьому страху не шкодує навивать.
Я скорчилась в кутку, як непотрібна лялька,
Холодними й забутими, хоч рідними руками —
Тримати світло здатна не була,
А темрява і око зімкнуть не давала.
Все чулись мені ті потужні голоси,
Десь за вікном, в сільській далечині.
Вони кричать, а в мене в горлі ніби кістка є —
Звучить приказ: «Тримайтеся. Загиблі діти є».
Почувши ці слова, розгубленість тримала,
Вже в голові лиш б’ється слово «мама».
Таким тяжким, пронизливо тяжким дитячим горем
Інстинкти матері затримувать вже тут не стануть.
Встала з колін. Я витерла всі сльози.
Був відданий приказ триматись, хоч може й не мені.
Але не маю права я в кінці кінців зламатись,
Десь там і мій син є на тій безжалісній війні.
Знову зібравши волю й сили у кулак,
Відкрила обережно я скрипучі двері.
З обачністю, як в ці часи належно,
Ступила я вже на відмерлий шмат землі.
Я йду. Але що це — туман чи марево?
Він забиває груди. Він пече.
А запах… Ось цей запах невблаганний.
То смерть. То є кістки. То душі є.
І через пекло, розбиваючи коліна,
Куди не подивись — лиш видно попіл.
Та я не бачу тіло сина рідного навколо,
Куди не подивись — лиш видно літри крові.
Не дивлячись на серця стук важкий-
Не дивлячись на ті малі невдачі
Руками своїми важкі тіла навколо
Почала я бездумно всі перевертати
Вдивлялась в лиця, я шукала рідний запах,
Але кожна деталь, що бачила-була чужою.
Шкода, що лиця були всі в порізах,
Шкода, що рідний запах перекритий кровʼю
І все ж таки я сина не знайшла тут,
Він у безпеці, в інше не повірю-
Десь там, де небо крите синім,
А у легенях чистий тільки кисень.
Можливо, це на краще? Як цинічно…
Але у ці часи турбує тільки він.
Нехай живе він довше, заберіть мене ви,
Я вже не можу жити у світі в темноті.
А тінь, тим часом, все ніяк не пропадає,
Стоїть ось так незламно, як раніше.
Вона глядить у душу і, мов склом, там ріже.
Чи то лиш тінь моя, і це вона така лічить?
А я, тим часом, все сиджу, як лялька,
З сльозами на очах, з розбитими ногами.
Ту свічку вже не здатна я тримать,
Та попіл у легенях з пастки все не відпускає.
