Європейська солідарність: політична метаморфоза Порошенка та європейський план B

Продовжуючи нашу нову рубрику про аналіз українських політичних партій і потенційних політичних проєктів, звертаємо увагу на метаморфози «Європейської солідарності» та місце Петра Порошенка в сучасному українському політикумі.

Останнім часом привертає увагу активна міжнародна комунікація Порошенка, зокрема його зустріч із канцлером Німеччини Фрідріхом Мерцом під час нещодавнього візиту до Києва. Перелік подібних контактів дає підстави поставити важливіше запитання: чому європейські політики продовжують сприймати Порошенка як співрозмовника, попри протидію Банкової, політичне протистояння із Зеленським та санкційно-судовий конфлікт?

Можливо, відповідь полягає в прагматичній логіці європейських столиць. На тлі ослаблення партійної монолітності «Слуги народу», ситуативності парламентських домовленостей і невизначеності щодо подальшої конфігурації влади європейці можуть бути зацікавлені в пошуку політичної сили, здатної забезпечити керованість держави в разі зміни влади. У цьому контексті Порошенко залишається не просто колишнім президентом, а лідером партії зі сформованою організаційною структурою, досвідом державного управління та зрозумілим зовнішньополітичним позиціонуванням.

Його президентство залишило конкретні результати європейської інтеграції — безвізовий режим, поглиблення договірних відносин з ЄС, а також розвиток української армії та формування антикорупційної інфраструктури, зокрема НАБУ і САП. Водночас важливим чинником міг стати досвід кризової дипломатії часів війни на Донбасі, коли взаємодія з європейськими лідерами, зокрема Ангелою Меркель, була одним із механізмів стримування ескалації.

Попри значний антирейтинг Порошенка, його політична сила зберегла власну електоральну базу та організаційну стійкість. Показовим інформаційним приводом стали дані, оприлюднені 19 жовтня «Європейською солідарністю». За результатами опитування New Image Marketing Group, проведеного 6–12 жовтня, партія Петра Порошенка отримала 17% серед респондентів, які визначилися з вибором і планують голосувати. Потенційна партія Валерія Залужного набрала 16,1%, а політична сила Володимира Зеленського — 15%. Опитування охопило 1200 респондентів, заявлена похибка не перевищує 2,9 відсоткового пункту.

Поки що ми не маємо достатніх підстав вважати ці цифри остаточним підтвердженням лідерства «Європейської солідарності». Для цього необхідно зіставити їх із результатами інших соціологічних центрів, перевірити методологію дослідження та простежити динаміку підтримки партій. Проте сам факт появи таких показників важливий: він повертає партію Порошенка в центр дискусії про конфігурацію української опозиції та змушує уважніше придивитися до можливих змін в електоральних настроях.

Отже, головна інтрига полягає в тому, чи є активізація контактів Петра Порошенка з європейськими політиками лише продовженням звичних дипломатичних зв’язків, чи ознакою більш прагматичного розрахунку європейських столиць. Чи розглядають там «Європейську солідарність» як можливий політичний резерв на випадок зміни конфігурації влади в Україні? І якщо європейський план B справді існує, чи зможе Порошенко конвертувати міжнародну суб’єктність у підтримку українських виборців? Поки що це відкриті питання. Але поєднання активної міжнародної комунікації та заявлених партією соціологічних показників робить їх особливо актуальними.