Її рука сіпнулась, коли вона простягала йому аркушик паперу. А згодом ще раз і ще, аж до легкого присмаку болю. Бабуся в трамваї неодноразово зачепила її своєю громіздкою сумкою, так і не вибачившись.
– Що це таке? – Тіма вигнув брів й покосився на неї.
– Ми. Вчителька сказала намалювати нам родичів на сьогоднішньому занятті. Поглянь.
– Не хочу, мені це не цікаво, - він відвернувся до вікна, роздивляючись засніжені вулиці.
Мирося ніколи не розуміла його байдужості до неї. Часом їй здавалось, що брат взагалі її ненавидить. Коли б не звернулась до нього, коли б не відчинила двері його кімнати й коли б не проводила б з ним час. Завжди одне й те саме ставлення й погляд, сповнений прокльону. Іноді не обходилось і без слів.
– Тобі ніколи нічого не цікаво. Навіть мама це каже.
Повнолітній тяжко видихнув і простягнув руку, навіть не обернувшись. Відколи в руці опинився малюнок, швидко огледів його й зім’яв.
– Фігня. Взагалі нічого спільного, - монотонно виказав він.
– Гей, я взагалі-то старалась!
– Наступного разу старатимешся краще.
– Навіщо було так чинити? – вона видерла комочок.
– Аби менше страждала всілякою дурнею. Краще б книжки читала чи точними науками захопилась.
– Говориш, як тато, а сам? «Тільки на своїй гітарі бринькаєш ото й усе. Коли вже за розум візьмешся?» - спародіювала вона батька.
– Не тобі мене судити, - сухо відрізав Тіма.
– А тобі мене. Що я тобі взагалі такого зробила? У чому я винна?
Мирося вичікувала, коли ж Тіма повернеться і промовить бодай щось до неї. Та цього не сталося. Брат лишень опустив голову.
– Нічого тобі більше не покажу.
– Яка прикрість, - награно мовив він.
Трамвай плавно спинився на шляху до Лісової. У вагон ввалилась нова порція пасажирів й розсідалась місцями, почергово сплачуючи проїзд.
– От блін, забула проїзний вдома, - шатенка порпалась у гаманці.
– Зате намалюватись ти не забула, - буркнув чоловік у пальто з короткою темною зачіскою, закотивши очі й всівшись поруч.
Жінка повернула гаманця в сумку й кинула її на підлогу.
– Вічно тобі все не так. Що б не сказала. Чомусь я тобі жодного разу не дорікнула.
– Отже, проблема не в мені. З цього робимо висновки, що тобі є чому повчитись.
– Це мені є чому повчитись?! А може це тобі варто повчитись перестати поводити себе, немов останній козел?!
– Що ти тільки-но сказала?!
– Те, що чув!
– На себе-но поглянь! Вирядилась, немов шльондра! – натякнув він на коротку шкіряну спідницю.
Транспорт зайнявся криком і дівчинка за інерцією затулила вуха, випустивши з рук малюнок. Її малі долоньки торкались в’юнких та рудих кучерів, а у пам’яті відображались батьківські образи. Здавалось, от-от побачить замах.
– Дуже по-дорослому, - Тіма нарешті обернувся до неї.
– Чому вони взагалі сваряться? Невже без цього не можна? Вони ж старші за нас, дорослі як-ніяк, – Мирося покосилась на нього.
– Хіба що зовні. А це нічого не означає, - він нахилився до неї й притулив до себе.
Її внутрішній світ вибухав від абсурду. Від конфлікту на фоні й теплих обіймів старшого за неї брата. Та визначитись, що з цього лякало більше не змогла.
– Не тобі мене судити, але я не вмію плавати, - він знизав плечима.
– Справді? – вона зустрілась з його карими очима своїми, сповненими подиву.
– Еге ж, можеш пореготати з цього.
– Чому одразу реготати? Я от, до прикладу, одна серед своїх подружок не вмію скручувати язика трубочкою, - продовжуючи вдивлятись в братові очі, мовила Мирося.
Тіма всміхнувся, несподівано скрутив свого язика трубочкою й вимовив:
– А я вмію, - гордовито заявив хлопець і за мить його шапку було натягнуто на носа. – Ну ти в мене зараз за це відповіси!
Мирося встигла забути за все, поки реготала від лоскоту. Про сварки, затулені вуха й зім’ятий рисунок родини на підлозі. На фоні батьків, Тіма плавав в озері разом з нею.
Приміточка:
Цю новелу написала на домашнє завданння для університету. Головною ідеєю було написати текст, що на 80% складається з діалогів. Плюс один герой мав не вміти плавати, а інший не вміти скручувати язика трубочкою. Твір написаний на тему “Родичі”.
