Почуй (мене)

Частина 1 (пролог)

Алея кохання, як її ознаменували тутешні мешканці, знаходилась за гаражами й трибунами місцевого стадіону. То було ледь не найтемніше, не найстрашніше й не найтихіше місце в їхньому смт. Принаймні людей там завжди було мало. Хоч цю доріжку й робили для них. З турботою. Про них піклувались. Аби ті не обходили все футбольне поле. Аби економили час. Як шкода, що це мало хто цінував.

Ярині ця доріжка ніколи не подобалась. Ні, не так. Вона просто ненавиділа її. Ненавиділа через якраз таки її тишу, через той морок і проблиски світла зі стадіону крізь безліч оголених гілок дерев, що створили з себе цілу арку. Вона давно вже перестала вірити у мерові байки щодо того, що там проведуть освітлення. У таке діти їхнього селища міського типу переставали вірити, мабуть, ще в початковій школі. Коли балачки, що провадили в кожній родині батьки кожного з учнів перетворювались на плітки, а потім ширились і школою. Та все ж у що-що, а в страшилки Яра вірила. Як мінімум з тієї причини, що мешкала в місці, де кожна ніч, а взимку й вечір, перетворювались на суцільний фільм жахів. І такий був не винятком.

Яра кілька сотень разів вмовляла мати перенести заняття з математики в дистанційний формат. Це пропонувала й сама вчителька. Мабуть, їй самій не хотілось приймати по кільканадцять дітей у своїй квартирі після виснаженого робочого дня. Зачиняти після кожного двері, слухати кожного учня чи зганяти котів, що постійно лізли на стіл та учнівські коліна. Та й у принципі знаходитись поруч з тими, кого бачила протягом дня на основних заняттях за шкільним розкладом не приносило їй великого задоволення. Проте матір була непохитна. Іншої відповіді та реакції від неї дівчина не сильно й сподівалась почути, хоч крапля надії десь у глибині душі все ж лишалась. У хід йшли різні аргументи. Та всі вони розбивались о те, що відказувала матір. Так, як розбиваються ножиці о камінь у тій грі. Як її там?

“А якщо местиме хуртовина?”

"У такому разі зв’язок може обірватись. Просто одягнешся тепліше”.

“А що як мені потрібно буде зекономити час, бо багато домашки?”

“Сідай робити уроки раніше”.

Ці суперечки могли тривати довго. Здавалось, що навіть до того часу, коли їй потрібно буде врешті-решт йти на заняття. І одного такого разу Яра виказала те, що їй було соромно й так не хотілось, але потрібно було сказати. Можливо, то б врятувало її від чергового візиту до вчительки, порції стресу в перемішку зі страхом і вона б спокійно розбирала ті теми, які так і не зрозуміла на уроці.

“А якщо я просто боюсь? Та доріжка така…моторошна”.

І того разу вистачило з головою, аби вона підтвердила дві важливі речі, про які давно здогадувалась, але не мала офіційного підтвердження:

1) її матері начхати на неї;

2) вона має розраховувати лишень на себе, аби вижити в цьому світі.

Матір дещо посміялась, стоячи на кухні й миючи посуд. То був сміх, що Яра вже чула. У школі, за гаражами й просто на вулиці. Як і перешіптування та плітки. Що вона прокажонна, хвора і та ще хвойда. У селищі від цього не сховатись. Тут усім відомо про тебе те, чого ти сам не знаєш і про що сам навіть не здогадуєшся. То велика клоака, з якої кожен мріє вибратись. Але не кожен на це здатен.

“Це ти взагалі кажеш? Ти себе у дзеркало давно бачила? Скоріше тебе боятимуться, аніж ти когось. До тебе ніхто ближче, ніж на кілька метрів не підійде, а особливо вночі”.

Слова боляче пройшлися ножем старою раною. Здається, вона не встигла загоїтись після попереднього разу й натомість почала гниття. Та ще більший біль відчувався з іншої куди більшої причини: це казала її мама. Жінка, яка колись так чекала на неї, яка клялась їй у своїй материнській любові, яка завжди піклувалась про її здоров’я, її одяг, постіль та готувала їй кожного дня в один момент зраджувала своїми пекучими, немов вогонь словами. І так траплялось часто. Вона зраджувала їй часто. Своїми побиттями, криками й образами, докорами та знеціненням її й її талантів. А могло ж бути все інакше. Могло ж бути, правда ж? Над цим вона неодноразово розмірковувала після чергового ножа в спину. Але не того разу. Вона втомилась. Зневірилась. Її вогник надії, чиє полум’я ледь палало на самісінькому дні тепер остаточно згасло. І тоді Яра просто сиділа за кухонним столиком, боляче стискала кулаки й прикусувала нижню губу.

“Словом, ця дорога полегшує життя і тобі не доведеться тащитися через усе селище. Для чогось же її зробили”.

Тієї миті Яра, дівчина, яка постійно шукала у всьому прості шляхи, вперше була готова обійти стадіон. Та мама знову сказала їй не видумувати й йти коротким шляхом. Особливо того вечора. Коли батьки були запрошені на свято й Яра мала б залишитись з молодшим братом. Тієї миті вона усвідомила ще одну річ: її думку ніхто не враховує. Навіть не так. Її просто ніхто ніколи не чув, не чує і навряд-чи почує.

Тож вона йшла. Їй якомога швидше кортіло проскочити у знайомий двір з іржавим дитячим майданчиком та турніками, якомога швидше забігти в під’їзд, відчинити квартиру на п’ятому поверсі й, зачинившись, спертись на двері та з полегшенням видихнути і почути голос брата з сусідньої кімнати. Та хуртовина ламала всі її плани. Яра  чимдуж втискалась у шарф, інтенсивно терла свої передпліччя й не зупинялась, відчуваючи, як сніг боляче б’є в обличчя й очі. Її ніби тримали в тисках. Ніби затиснули поміж двох світів. Ліворуч від неї сіріли стіни гаражів, праворуч – зарості, теплотраса, а за нею кукурудзяне поле, де частенько любили ошиватись місцеві наркомани й Яра була певна, що в таку пору року їх з легкістю можна здибати тут. Біля теплих труб у компанії котів. Як і безхатьків. Зрештою, у такому стані вони самі перетворювались на тих тварин. Різниця лишень у тому, що коти, на відміну від своїх сусідів, були значно милішими й адекватнішими.

Вона частенько озиралась по боках, ловлячи себе на думці, що от-от може почути якийсь вереск, сміх, шелест чи тріскіт. Та натомість чула лишень свист хуртовини, який притупляв усі можливі звуки. Єдине, що вона ще могла чути було рипіння її ніг, поки Яра долала кучугури. Та однієї миті вона спіймала себе на думці. Жахливій думці. Думці, від якої кров застигала у жилах сильніше, ніж від холоду, а серце встигло кілька разів побувати в п’ятах та почати калататись. З такою швидкістю, якій могло б позаздрити те, що б’ється у грудях миші, коли їй страшно. Дівчина раптом усвідомила, що жодного разу не озиралась назад. Туди, де на неї могло б чекати щось страшне й про що вона могла навіть не здогадуватись. Тоді Яра зрозуміла, наскільки це боляче відчувати ком у горлі, який шкрябає його стінки немов розжарена сталь. Дівчину кинуло в жар, що швидко переріс у холод у районі грудей. Її пальці ще більше охололи, не кажучи вже про їхню відкритість, а також кільця. Ті були різного розміру та з різним орнаментом. Їх вона носила ледь не на кожному пальці. Зуби застукали ще сильніше, а сама Яра не могла видати жодного звуку. Навіть крик з її горла був би ще тією несподіванкою.

У неї не вистачало сміливості, сил та духу озирнутись назад. Вона знала, що краще від цього не стане. Навпаки, тільки погіршить ситуацію. Це класика жанру будь-якого фільму жахів. Яра навіть пригадувала один з таких, назва якого казала сама за себе. Здається, там таки була та заповітна комбінація слів, яка наразі перетворювалась на її слоган. На своєрідну мантру. Ту, з якою дівчина продовжувала рухатись і вдавати, що все добре. Що вона нічого не запідозрила й просто спокійно йде додому.

“Не озирайся. Тільки не озирайся. За будь-яких обставин”.

І вона не озиралась. З шаленим стукотом у грудях, зі сльозами на очах, на які прилипав малиновий чубчик, з нудотою і неприємним присмаком у роті. Здавалось, то був жовч. Коли вона взагалі востаннє щось брала до рота? Зранку? А може й взагалі не снідала? Власне, це вже не так важливо. Куди важливіше дістатись без пригод та почути дратівливий голос молодшого брата. Така її мотивація. Така її ціль.

До виходу з цього кошмарного світу залишалось кілька метрів і Яра долала їх. Через холод, через соплі, чорні від туші сльози та через біль у кінцівках. Її голова тяжіла від завченої краще за будь-якого шкільного вірша мантри. Страх незнання посилював бажання озирнутись назад і порушити правило, якого Яра мала дотримуватись. Аби не перетворитись на тих дуреп з фільмів жахів. Та на виході з мороку вона все ж приєдналась до того клятого клану клішованих жертв кіно. І…нічого не побачила. Це було занадто очевидно. У темряві й крізь пластівці хуртовини шукати чийсь силует дорівнювало марнотратству. Усе рівно, що шукати голку серед сушеної трави. Та хай там як, їй чомусь стало трохи спокійніше. Принаймні вона вже майже на виході. Їй залишилось кілька кроків і вона вийде на світло. Вийде і згодом нарешті грітиметься у подряпаних котом стінах квартири.

Видихнувши назовні повітря з рота, яке одразу ж перетворилось на пару, й витерши рукавом куртки соплі, Яра готова була продовжити путь. А це означало розвернутись назад. Та вона занадто пізно почула чуже дихання й скрип снігу. Настільки сильно, що за мить уже звивалась у чиїхось міцних обіймах з притиснутою до носа ганчіркою. Від неї тхнуло чимсь специфічним. Таким, чого Яра ніколи раніше не відчувала. Таким, від чого її повіки починали опускатись, а сили випаровуватись. Згодом її худе тіло зовсім обм’якло в міцних обіймах. Його обіймах. Людини, яка затягнула її в самісіньку глуш. Туди, до теплотраси. Туди, де могли б провадити свої бесіди наркомани, та натомість заховались вони вдвох і так само провадили бесіду. Точніше він до неї. Щоправда Яра не відповідала йому. Але то поки що. Він знав, що це ненадовго. Зовсім скоро все зміниться і вона нарешті відкриється йому цілком та повністю. Просто потрібен час, терпіння та сили. Точно. Йому знадобляться сили. Особливо, коли вона хапатиметься за останню ниточку свого життя.

Хуртовина продовжувала засипати вулиці своїми великими пластівцями, замітаючи усі недоліки людського існування. І такими недоліками були їхня безсердечність. Людство нищило все на своєму шляху. На відміну від тварин, людські помилки не розчинялись безслідно. Хуртовині самій доводилось замітати сліди від черевиків, перетворюючи ті місця на оксамитові доріжки. Як і те, що люди вочевидь вважали за непотріб, але чомусь не викидали в сміттєбаки. Та хіба такому жорстокому явищу природи, як хуртовині відрізнити людські витівки від справжнього неподобства? От і тоді вона не здатна була зрозуміти, що червона шпилька у вигляді зірочки, яку ненавмисно залишила після себе Яра, насправді була тим, що серед людей зветься «доказом». Річ знайдуть тільки весною, але вже навіть не здогадуватимуться, чиє це. І цей доказ був ледь не голкою серед купи сіна. Та правда в тому, що багато хто помилявся з приводу цього виразу. То далеко не марнотратство. Знайти голку все ж можливо. Питання лишень у тому, як і наскільки сильне бажання.