Автор легенди — Лариса Яковенко
Було це дуже-дуже давно. На околиці села, у густому лісі, стояла одинока хатинка старої-престарої бабусі. Лікувала вона людей травами, замовляннями, добрим оком та лагідним словом. І мала знахарка надзвичайно вродливу внучку.
Добра чаклунка передавала свої знання дівчині. Юнка часто ходила лісовими стежинами, квітучими галявинами, збираючи цілющі рослини на бабусине прохання, які вони потім сушили і готували ліки від усіляких людських недуг.
Якось напередодні Купайла, коли сонце набуває особливої життєдайної сили, а вода і різне зело, що зростає з святої землі, наповнюються чудодійними властивостями, відправила цілителька свою помічницю у серце віковічного лісу назбирати лікувальних трав, ягід та корінців.
Одягла внучка серпанкову сорочку, вишиту старою знахаркою, підперезалася оберіжним поясом й зникла в теремі ночі. Рівно опівночі дівчина розпустила волосся, яке золотою хвилею скотилося до ніг і, примовляючи до кожної потрібної рослинки, зривала її та клала до кошика. Назбиравши вдосталь чар-зілля, юна красуня місячною доріжкою поквапилася на зустріч з коханим. Він давно вже чекав на неї.
Пара гуляла серед шовкових трав під пильним оком нічного світила. Юнак дарував коханій квіти, а вона сплітала з них жертовний віночок для богині Лади. Щасливі – вони щедро розсипали срібний водограй сміху в долоні Купай-ночі.
Раптом на галявині стало темно-темно, лише голубі вогники світлячків жаріли на старих пнях. Це син цариці Пітьми виповз з непрохідних хащів, бо чуже щастя заважало йому спати, та уздрівши незрівнянну вродливицю, закохався в дівчину.
– Вона буде моєю! – моторошно завив Морок. І закрутився-завертівся на місці, виростаючи у величезний вихор, який проковтнув у своє ненаситне жерло юнака, а потім кинув його бездиханне тіло на землю. Затужила-заголосила молода діва над коханим, скроплюючи його гарячими слізьми. Аж раптом там, де щойно лежав хлопець, з`явився розкішний зелений кущ дивовижної рослини. Його широке, мереживне листя, ніби пера птаха, здіймалося над землею, заступаючи собою любу від лиходія.
Оскаженів Морок, кинувся до красуні, щоб схопити її, бо заздрість до світлих почуттів закоханих спопеляла його серце. Та було запізно. Згорьована дівчина, прошепотівши чарівне заклинання, перетворилася на жар-квітку і засяяла в листі папороті, як назвали цей диво-кущ в народі за подібність до пташиних крил. Син Пітьми хотів вирвати полум`яний цвіт, що струменів всіма кольорами веселки в обіймах ажурного листя. Та не встиг доторкнутися, як квітка, обпаливши Морока червоним вогнем, від якого стало видно, ніби в ясний день, жаринкою скотилася в розкриті долоні папороті. Відтоді «пташине перо» зростає в обох світах. І лише раз на рік опівночі на Купала розпускається на папороті дивний квіт – то любляче дівоче серце нагадує всім про почуття. Ось чому закохані, ідучи в Купай-нічку до лісу, можуть побачити жар-цвіт. І якщо котромусь зі сміливців поталанить пригорнути його до грудей, а цьому на заваді будуть всі темні сили цариці Пітьми та її сина, той стане всезрячим.
То лише невігласи говорять, що квітка папороті вкаже на золото й самоцвіти, які заховалися під землею. О, ні! У такого щасливця відкриваються очі на правдиві слова мудрості й любові.
