Сьогодні розкажу вам казку
про характерницький я хист.
Про наддніпрянський дух, що здавна
Вкраїну нашу боронив.
Архип козацького був роду.
Звитяжний і завзятий муж.
Мав характерницьку породу,
хоча й не був чаклунством дуж.
За діда прадіда Івана
на Запоріжжі панував
той Дух Безсмертний, що іздавна
потомкам всім передававсь.
Не був той рід ні зі старшини,
ні зі шляхетськіїх сімей,
не мав герба, не мав Дружини,
та мав відьмацтво всіх мастей.
Федот, наприклад: козарлюга,
Архипа дядько, може - дід,
як начаклує завірюху -
то москалі зомліють вмить.
А там і діло вже за малим
лишалось нашим воякам -
В усмерть наляканих кацапів
розвісить швидко по гілках.
Отак боролись українці,
але Архип не мав тих сил.
Та зміг віддати він нащадкам
цей Дух Безсмертний чарівний.
Була така собі Марена:
Архипа донька, що жила
Під балкою, десь біля греблі,
й своїх дитяток ростила.
Відьмачка то була, шептуха,
чаклунка, знахарка стара.
То заговорить хворе вухо,
то з ранами допомага.
Бувало, прийде хтось до неї
тяжкі хвороби лікувать:
З мішечка, що на портупеї,
дістане та якуюсь мазь,
або збір трав, або - тотема:
намаже, зшепче, зробить "чай",
і вмить хвороба та полише
нещасного, щоб не страждав.
Отак жила вона в сараї,
далеко, на краю села.
Ростила діток, ніби в раї,
селянам всім допомогла.
Ще змолоду без чоловіка
жила вона, Санько ж бо десь
на лісопилці став калікой,
швиденечко життя лишивсь.
Та все ж змогла прогодувати,
попри відсутність Литвина
Марійку, Гришу та Улянку.
Василька лиш не зберегла.
А як відправилась Морана
в Сварожі райськії сади,
свій Дар передала натхненно
нащадкам - всім по крихотці.
А ті своїм усім нащадкам,
і так Безсмертя здобулось.
Є Характерний Дух Відьмацький:
козацтво не перевелось.
