Автор легенди — Лариса ЯКОВЕНКО
Літній день допивав останні промені сонця. Спустившись ближче до землі, воно покотилося на хутір Осняг, за Бербеницями. Вже чулося вологе дихання Купайнічки. Парубок Кирило, взявши ятері, рушив городнім обніжком у берег.
– Ти б, Кириле, сьогодні не йшов рибалити, – вигулькнув зі свого саду старенький сусід, – адже цієї ночі водяник святкує іменини зі своїми доньками-русалками і терпіти не може, коли йому заважають. Горе тому буде, хто наважиться запливти на плесо!
Махнувши рукою, юнак подався до свого човна. Гребти проти течії було важко, та він вперто намотував на весла річкові хвилі, дивної, не баченої досі, свинцевої барви. Заплив аж за урочище Кринички, що в Соломашиних луках, оминаючи ями і чорториї. Тут і закинув свої в’язові ятірці…
Сонце вже сіло на Божому троні. Тіні вкрили водяне свічадо, загусала темрява довкола. Кирило надумав вертатися додому. Та що це?! Човен – ані з місця!
Десь у лозах крикнув деркач, бугай замукав, парубок вже руки надірвав, силкуючись зрушити човен, та дарма. Хоч сядь та плач. Занепокоївся хлопець, серце забилося в тривозі, волосся на голові заворушилось.
На просторе небо, засіяне зорями, викотився цар-місяць, ллючи у сиві коси старезних верб плавке срібло. За хвильку місячне колесо звилося вгору і глипнуло в річкову безодню.
Ріка затремтіла, зловісно зашелестів очерет. Напружений слух Кирила вловив якесь шепотіння, стогін у зарослях водолюбу. Плесом пішла хвиля. Загойдалися порцелянові чаші водяних лілей. Між лататтям з’явилися дівочі постаті, розсипаючи кришталеві дзвіночки безтурботного сміху. Пригледівшись, парубок зблід, по тілу поповзли мурашки.
То були доньки водяника, які вибралися із підводних покоїв, аби погрітися в золотому сяйві козацького сонця, заманити неземним співом чиюсь необачну душу.
Кирило, мов заворожений, не міг відвести погляду від ніжних дівочих персів, які сліпили білизною, граційних порухів тіл, тонких рук. Водяні діви, бавлячись, пірнали в хвилі, зблискуючи лускою своїх риб’ячих хвостів проти місяця. Раптом одна з русалок зустрілася поглядом з юнаком. Що то за очі! У них палають смарагдові іскри пристрасного шалу!
Зникнувши під водою, красуня за мить з’явилася біля Кирилового човна.
– Ось і стріла я тебе! Давно чекала! Пригадуєш, як колись на рушникові мені у вірності клявся, а потім кинув на посміх? Бач, де притулок свій знайшла кохана твоя?!
До них зусібіч підпливали посестри колишньої Кирилової дівчини. Ось уже коло зі сплетених гнучких рук замкнулося. У враженого чарами зеленооких дів юнака мову, руки-ноги відняло. Закричали разом русалочки. Ухопившись за човен, почали його розгойдувати, заливаючись божевільним реготом. Парубок опинився у воді серед річкових красунь. Вони крутили його в танці до знемоги, душили своїми довгими косами, заплетеними лепехою, лоскотали, доки не віддав Кирило душу, яку миттю спіймав у глечик водяник.
