Максим, у свої двадцять п'ять років, мав багато планів на життя. Його усмішка була заразливою, а очі сяяли надією на щасливе майбутнє. Він мріяв про затишний будинок, про весілля з коханою, про маленькі ручки та ніжки їхньої майбутньої дитини. Він уявляв їх разом, сімейною ідилією, повною кохання та сміху. Його чекали вдома, чекали батьки, сестра, друзі, кохана дівчина яка щодня рахувала дні до їхньої наступної зустрічі.
Він пішов на війну, не зважаючи на сльози рідних та їхні страхи. Він вірив у справедливість, у перемогу, у те, що все буде добре. Він дзвонив додому, описуючи побут на позиції, жартуючи про побратимів, заспокоюючи всіх , що у нього все добре. Він намагався зберегти для них частинку свого життя, частинку того щасливого майбутнього, якого він так прагнув.
Одного ранку, коли Максим разом зі своїм побратимом Валерієм їхав на позицію, їхній автомобіль наїхав на вибуховий пристрій. Вибух був жахливим. Максим і Валерій загинули. Мрії Максима, його плани, його надії розсипалися в пилюку разом з уламками машини.
Повідомлення про загибель Максима стало ударом для всіх, хто його знав. Кохана дівчина залишилася сама, з розбитим серцем та незакінченими планами. Батьки втратили свого сина. Друзі втратили вірного товариша. Всі вони залишилися з болем та спогадами про яскраву, добру , щиру людину, яка загинула занадто рано, занадто молодою, не дочекавшись того щасливого майбутнього, яке він так прагнув. Його ім'я назавжди залишиться в їхніх серцях, як символ надії та втрати, яку вони ніколи не забудуть.
Р.S. писала не я, а штучний інтелект з моїх слів про мого брата.
