Головні герої в цій історії вигадані.
Пам'ятаю це я, наче вже давню історію.
Розумію, що цього вже ніколи не буде. Все змінилося в мить.
---
20 років тому Яруся Іванівна вчила мою матір у середній школі. Вона була вчителем української мови та літератури. Низенька жінка з білявим волоссям, сповнена радості і тепла. Мати мені часто розповідала про неї. Тому цією історією я хочу поділитися з вами.
Це була осінь. Перший місяць осені, перше число вересня. Всі діти йдуть до школи, моя мати теж. Ця низенька жіночка взяла руку цієї малої дитини і відвела на лінійку. Маленьку дівчинку звали Оленка.
Почалася лінійка. Директор голосно розповідає про цей навчальний рік. Зустрічають першокласників. Всі плескають в долоні. На той момент в класі було 23 дитини. Після закінчення лінійки Яруся Іванівна відвела п’ятикласників до нового класу. На першому уроці відбувалося знайомство. Через різні картки вони дізнавалися про цей світ ще більше і більше. З кожним днем, тижнем, роком ці діти росли. Яруся Іванівна стала для них другою мамою, яка завжди їх підтримувала. Дітки завжди могли звернутися до неї за допомогою.
---
Одного разу, коли Оленка вже була в 9 класі, в останній день перед випускним, вона підійшла до Ярусі Іванівни з трепетом в голосі:
- «Пані Ярусю, я так боюся залишити школу. Ви стали нам всім як друга мама. Як ми будемо без вас?»
- «Оленко, дорога моя, ви завжди будете в моєму серці. Але ви повинні йти далі, відкривати нові горизонти. Я вірю в кожного з вас», — відповіла Яруся Іванівна, лагідно посміхаючись.
На випускному всі плакали і обіймали Ярусю Іванівну. Вона взяла кожну дитину за руку, поглянула їм в очі і сказала: «Не бійтеся життя. Воно прекрасне, навіть у найважчі моменти».
---
Пройшло 10 років. Моя мама все ще спілкується з Ярусею Іванівною. Я з нею вже також знайома. Я частенько бувала у неї вдома. Вона мене пригощала, то було дуже смачно! Також я дивилася мультфільми. Є у неї чоловік, але він дуже хворіє. Також син, але він завжди за кордоном. І майже ніколи не приїздить до них, що дуже прикро. Я полюбляла ходити до неї. Також у неї був чудовий песик. Я його дуже любила! Я любила з ним гратися.
---
Минуло 5 років, я вже виросла. Тому майже вже не ходжу до неї. Почалося повномасштабне вторгнення рф в Україну. Спочатку окупація, тепер почалися обстріли. Розбили вже все. Стан її чоловіка значно погіршився. Син за кордоном, але навіть і не приїхав, щоб забрати своїх батьків. Моя мама намагається її забрати з зони бойових дій. Але її чоловік прийняв рішення помирати тут. Яруся Іванівна могла б і виїхати, але вона не кине свого хворого чоловіка. Навіть після бомб, ракет, прориву ГЕС вона залишається там.
Одного разу, коли ми з мамою намагалися вмовити Ярусю Іванівну виїхати, вона сказала:
- «Я не можу залишити його тут, навіть якщо це означає загинути разом з ним. Це наш дім, і ми залишимось тут до кінця.»
Що обрали б ви? Любов чи життя?
