А заїбашу я собі каре, кожна поважаючи себе жінка хоч раз в житті робила це зі своїм волоссям, подумала я, лежачи в ліжку з одним із моїх інтимних кавалерів.
Мені навіть інколи не цікаві їхні імена. Аби він був вправний у ліжку — і цього досить. Я не дружбу з ними водити буду. І заміж не збираюся. Мене влаштовує так, як є.
Вільна, незалежна і всіма бажана. Точніше, бажана тими, хто бажаний мені. Таке собі нічне кардіо, яке я інколи собі дозволяю.
Адже найбільше мене має моя робота. Точніше, шеф, який вміє зробити моє життя не таким безпечним, перевіряючи заодно мою нервову систему на витривалість.
Шеф у мене чоловік років сорока з гаком. Такий собі шеф-терорист. Коли в нього фіговий настрій, то він може голіруч розірвати ведмедя, а словесні приниження з елементами мату й маханням рук — це особлива форма терору.
Але є в нього і зворотний бік. Коли він заспокоюється, то стає милим пандою з добрим серцем. Усі, хто працює під його керівництвом, про це знають. А от новачкам лячно.
Хлопець ні кує ,ні меле, спить собі, наче в себе вдома.
— Гей, ти! — уже трясу його. — Підводься, тобі пора. Ау!
Хлопець нарешті відкрив очі й дивився на мене, наче крізь туман, кліпаючи та протираючи їх. Це виглядало так мило що легке бажання почало прокидатися в мені. Але не сьогодні, подумала я. Робота завтра задовольнить мене по повній.
— Що? — нарешті запитав хлопець. — Що ти казала?
— Кажу, тобі пора, — наголосила я, збираючи його речі та кидаючи їх йому. — У мене завтра робота. Мені зранку не потрібні квартиранти. Ти одягайся, я викличу тобі таксі, — говорила я поспіхом.
Хлопець не поспішав. Це починало дратувати.
— Давай хутчіше, чого ти як черепаха? — роздратовано сказала я. — У мене тут не готель. Ми гарно провели час, але тобі пора.
— Ну чого ти, Ліна? Я готовий повторити, — сказав хлопець, усе ще сидячи на ліжку.
Його посмішка була грайлива й така зваблива, що жінка на мить задумалася, а чи не погодитися на його пропозицію. Молодий двадцятип'ятирічний парубок, такий звабливий... Ліна давно не мала такого вправного коханця. Проте Вольдемар Павлович говорив про важливу справу, яка чекала на неї.
— Ні, солоденький, тобі і справді пора, — сказала Ліна з посмішкою. — Я маю ще поспати. У мене робота. Чув про таке? Люди ходять на роботу, щоб мати гроші, які в свою чергу, дають можливості.
— І? Які можливості маєш ти? — сказав хлопець, натягуючи на себе штани. — Ти не можеш навіть дозволити собі провести зі мною всю ніч. То це лише втрата можливостей. Ось що ти маєш. — договорив хлопець, уже вдягнений.
Ліна лише зиркнула у відповідь і, показуючи на телефон, сказала:
— Таксі вже чекає. Давай не філософствуй, це не твоє. Па.
Вона цьомнула його в щоку вже біля дверей, жартома виштовхуючи хлопця за поріг.
— Я тобі подзвоню, — сказала Ліна, вже зачиняючи двері, хоча прекрасно знала, що навряд чи телефонуватиме йому ще раз.
Сенсу від того — ніякого. А користі — тим паче.
Вона працювала у фірмі, яка продавала не подорожі, а спогади. Щоправда, спогади ті часто пахли адреналіном, мокрим камінням, багнюкою, кров'ю з розбитих колін і таким добірним матом Вольдемара Павловича, що після першого робочого дня новачки серйозно замислювалися над звільненням.
Офіційно компанія називалася агентством пригодницького туризму. Неофіційно — конторою для тих, кому стало нудно жити.
Ліна була координаторкою.
Яка вміла і знала як зробити так щоб небезпека була реальною але безпечною.
________
На ранок Вольдемар Павлович уже був знервований. Типово для нього в понеділок. Та, зрештою, і в будь-який інший день тижня теж, коли щось іде не за планом.
— Лі, — так часто звав Палич жінку. — Бля, де тебе носить?! Якого дідька ти не береш слухавку?! — уже доволі роздратовано говорив шеф.
— Паркувалася якраз. А ви наче та ревнива дружина — наярюєте й наярюєте~. Я знала, що вже на місці, тому й не брала слухавку, аби ви, Паличу, не напрягали зайвий раз свої голосові зв'язки. Бережу їх замість вас, — відповіла Ліна, посміхаючись.
Вольдемар не був героєм на білому коні.
Він був із тих, хто за хвилину до катастрофи вже придумав три запасні плани, дві, як мінімум, відмазки, п’ять способів послати людину далеко й надовго і один-єдиний спосіб не підставити всіх — узяти відповідальність за все, що не склалося, на себе.
Він на всіх орав. Усіх діставав. Але саме він потім витягував усіх із халепи.
У минулому — рятувальник. Після важкої травми хребта кар’єру довелося залишити. Але зупинятися він не вмів.
Разом зі старим другом він відкрив агенцію «Без гарантій».
Тут організовували походи в Карпати без маркованих стежок, нічні переходи, спуски в закинуті шахти, експедиції в місця, де навіть місцеві казали: «ви туди, серйозно?».
І якщо звичайні турфірми намагалися зробити відпочинок клієнтів максимально комфортним, то ці двоє робили все, щоб змусити їх знову відчути себе живими — навіть якщо для цього доводилося трохи полоскотати нерви й пройтися по межі здорового глузду.
Ліна не була “допоміжною ланкою”. Вона була серцем цієї системи. Вона завжди була всередині подій.
Жінка ходила тими ж маршрутами, що й клієнти. Сиділа біля того ж вогнища. Мокла під тим самим дощем. І сміялася з тих самих невдалих рішень, які “десь там нагорі” називали пригодницьким планом.
Різниця була лише одна: клієнти думали, що вона така ж, як вони.
І майже ніхто не здогадувався, що саме вона непомітно тримає маршрут живим — не з папки, не з офісу, а прямо зсередини події.
Якщо Вальдемар був тим, хто запускав ризик, то Ліна була тією, хто йшла в нього першою — перевіряючи, чи він узагалі має право існувати.
І лише після цього туди заходили інші.
— Лі, мала ти шипро, — сказав уже з усмішкою Палич. — В нас є важливе замовлення. Не просте, — говорив чоловік, ідучи до свого кабінету.
Ліна йшла за ним. Ну що за дивна звичка — іти й говорити? А ти маєш бігти за ним, щоб не пропустити важливих вказівок, — усміхнулася жінка.
— Отже, — продовжив Вальдемар. — Група якихось акторів і режисерів, закордонних, — наголосив чоловік. — Хочуть отримати натхнення для нового фільму. Ну, зірки, сама розумієш, — сказав він з усмішкою.
— Типу хочуть фільм в Україні знімати. Треба гарні місця показати. І треба їм, бляха, екстрим — типу на виживання. Ну про це пізніше поговоримо. Але в тебе буде особливе і особисте завдання, — вже сідаючи за стіл, сказав чоловік.
— І? Що це за особлива місія? — Ліна злегка примружилася. — Зірку з неба дістати? Чи в болоті золото закопати, щоб потім героїчно знайти?
Вальдемар Павлович усміхнувся, повільно затягуючись електронною цигаркою.
— Не вгадала, — видихнув він. — Хоч фантазія в тебе, як завжди, хвора.
— Це комплімент? — спокійно уточнила вона.
— Це діагноз, — кинув він і коротко всміхнувся. — Але не про це.
Пауза.
— Це складніше, — додав Вальдемар. — І тобі це точно не сподобається.
______
Ліна роздратовано вийшла від шефа, гупнула дверима і поспіхом пішла до виходу.
«Сука, що за х*йня прийшла в голову Паличу», — роздратовано думала жінка. «Коли я з таємного гіда перетворилася на особисту няньку?»
Терпіти не можу, коли мною командують, — ще з більшою злістю подумала вона. — Навіть якщо командує шеф.
Це я терплю Вальдемара лише тому, що знаю: він справді професіонал.
З такими думками Ліна вийшла з приміщення агенції і попрямувала до свого байка.
«Таки точно в’їбашу собі каре. І то зараз», — подумала жінка, з гнівом одягаючи шолом.
І щойно вона почала рушати зі свого паркомісця, як дорогу їй перегородив хамер.
Великий, чужий, занадто новий для цього подвір’я.
Він стояв так, ніби не просто заїхав випадково — а чекав.
Ліна різко скинула ногу з газу і зупинилася, нахмурившись.
«Ну звісно…» — майнула думка. — «Тільки цього мені зараз і не вистачало».
Дверцята хамера повільно прочинилися.
З нього вийшов чоловік — високий, доглянутий, з тією впевненою ходою людей, які звикли, що простір підлаштовується під них. Гарне обличчя, холодний погляд і легка зневага до всього, що не відповідає його темпу життя.
Він навіть не одразу глянув на Ліну.
— В'їзд звідси? — кинув він англійською з легким акцентом, ніби вона була частиною інфраструктури, а не людиною.
Ліна зняла руку з керма. Відкрила скло шолому.
— Тут взагалі-то не парковка для танків, — спокійно відповіла вона, не зрушивши з місця.
Чоловік нарешті перевів на неї погляд.
— Я поспішаю. У мене важлива зустріч.
Він сказав це так, ніби ця подія мала автоматично відкривати всі двері, дороги і характери.
Ліна ледь помітно всміхнулася.
— Вітаю. Але ви зараз перекрили мені виїзд.
Чоловік окинув її поглядом — байк, шолом, куртку.
— То об’їдьте, — сказав він так, ніби це очевидне рішення, а вона просто ускладнює світ.
Пауза зависла коротка, але щільна.
Ліна повільно нахилила голову.
«Як ці мажори заїбали!» — лунало в голові жінки. «Поводяться так, ніби їм усі зобов’язані. Пустоголові, нахабні, самозакохані ,егоїстичні ніщо, які народилися із золотою ложкою в роті».
«Сука, ну він сам напросився», — думала жінка і паралельно кидаючи на чоловіка блискавки поглядом.
— Слухай сюди, — почала вона, згадуючи всю ненормативну лексику англійською. — Мені начхати, хто ти і до кого приїхав. Прибери цей металобрухт з дороги прямо зараз. Або котися під три чорти, поки я не допомогла тобі відправитися туди швидше.
Вона вчепилася в кермо, чекаючи лише секунду.
Чоловік тільки усміхнувся і не зрушив з місця. Лише сперся на хамер, склавши руки перед грудьми.
«От же ж олух царя небесного», — подумала жінка.
Вона опустила скло шолома, натиснула на щеплення, провернула ручку газу і акуратно, але впевнено проїхала в ту вузьку щілину, що залишилася між машинами, навмисно зачепивши й легко подряпавши авто нахаби.
Щойно байк зник за вузьким проходом, чоловік на мить завмер.
Його усмішка зникла повільно, ніби її просто стерли.
Він перевів погляд на подряпаний бік хамера.
— Ти серйозно?.. — тихо видихнув він, більше до себе, ніж до когось.
І тільки тепер у ньому щось клацнуло.
Не просто роздратування — а холодна, впевнена злість людини, яка звикла, що події підлаштовуються під неї, а не навпаки.
Він різко відштовхнувся від машини.
— Ей! — кинув у бік, де зникла Ліна.
Але вона вже була на виїзді.
Чоловік стиснув щелепу, провів рукою по подряпаному металу і коротко усміхнувся — тепер зовсім без тепла.
— бляха… — прошипів він. — гадство ж яке.
Він дістав телефон, швидко набрав номер.
— Вольдемар Павлович, — сказав він, коли з того боку слухавки відповіли - я на місці.
Роздратовано кинув чоловік.
Він був високим і широкоплечим, із доглянутим, майже бездоганним виглядом. У рисах обличчя й особливо в розрізі очей читалося, що він не з Європи — радше азійського походження або з Центральної Азії. Стильний, добре вдягнений, із тією впевненою, трохи нахабною харизмою людей, які звикли, що навколо все і всі підлаштовуються під його ритм і стиль. Він виглядав на років тридцять плюс. Вже не юнак, а чоловік у розквіті сил. Коротке волосся та акуратна щетина додавали йому брутальності та дорослості. Він мав чудову фізичну форму. Виглядав як людина дії, можливо, керівник або власник бізнесу, який сам контролює всі процеси. Погляд прямий, трохи зухвалий і байдужий. Чоловік дивився з позиції сили. Цей погляд говорить: «Я знаю, хто я, і мені байдуже, що ви думаєте про мене».
_____________
Ліна все-таки трохи вкоротила своє волосся.
І, ніби, навіть заспокоїлася.
«Ну що ж, — думала жінка, — нянька так нянька. За такі гроші можу нею побути. Гроші — це можливості й незалежність».
Тому, приглушивши свою злість, Ліна набрала шефа.
— Я згодна, — сказала вона прямо.
— Під'їжджай в офіс, — почулося на тому кінці слухавки. — Я розповім тобі подробиці й ознайомлю з усіма нюансами, — сказав Палич.
В офісі на неї вже чекали шеф і ще кілька незнайомих людей. Які виглядали як жителі Центральної Азії. " Схоже казахи, "-подумала жінка.
Ліна привіталася.
— Це наш таємний гід, — представив її Вольдемар. — Вона буде поруч із вашим підопічним, що б не сталося, і подбає про все.
Він не знатиме, що вона працює на нас. Для нього вона буде такою ж учасницею маршруту, як і всі інші.
Спочатку всі підуть одним маршрутом, а потім група розділиться.
Ви підете одним шляхом, а вони — іншим.
— Я так зрозуміла, — сказала Ліна, — що маю провести його обраним шляхом. Він має страждати, пережити всі тяготи маршруту, але залишитися цілим? Мені що, дмухати на нього? Чи перину весь час тягати, аби він не травмувався? — саркастично завершила Лі.
Чоловіки задоволено всміхнулися.
— Ну, що я казав? — вдоволено промовив Вольдемар, обіймаючи Ліну за плечі. — Вона впорається. Це саме те, що ви замовляли.
Один із чоловіків заговорив:
— Якраз навпаки. Ми хочемо, щоб він «насолодився» цим маршрутом по повній. Не жалійте його. Нехай усе відчує на собі. Але, звісно, життя і обличчя — у пріоритеті. Їх треба берегти від надмірних травм.
— Розумієте, — продовжив інший, — ми схиляємо його до головної ролі у фільмі. А він уперто не йде на жодні компроміси щодо сценарію. Фільм якраз про випробування — те, що йому доведеться грати. Але в нього зовсім інше бачення цієї історії. Сподіваємося, що шлях, який він пройде з вами, змінить його думку.
Ліна мовчала. Їй це не подобалося. Але сума, яку вони пропонували особисто їй, була аж надто привабливою.
— Ну гаразд, — відповіла жінка після недовгої паузи. — Але я маю хоча б знати, як виглядає цей ваш актор.
— О, так, звісно, — заметушився один із чоловіків. — Ось його фото. І біографія, — простягнув він папку з документами.
— Біографія мені не потрібна. А от фото...
Ліна відкрила папку, дістала фотографію й уважно подивилася на неї.
Довго.
Потім поклала фото назад, закрила папку і спокійно сказала:
— Я відмовляюся.
Чоловіки на мить замовкли.
— Або доплачуйте.
Ліна впізнала на фото того самого нахабу з парковки. На обличчя вона мала чудову пам'ять.
«Ну ні... З цим от? — подумала жінка. — З цим мажорчиком я маю няньчитися? Та воно того не варте...Але гроші ж не малі... Відмовитися не можу — підставлю шефа... Нехай доплачують!»
— Я вже мала неприємність випадково з ним зустрітися, — сказала вголос Ліна.
Незнайомці переглянулися. Здавалося, вони не надто здивувалися.
— Добре, ми доплатимо. Але тоді ти проведеш із ним не два, а три тижні, — сказав один із гостей.
Ліна мовчала.
Думала.
— Добре. Якщо суму подвоїте.
Тепер уже мовчали чоловіки.
Думали.
— Гаразд, — нарешті сказав один із них. — Внесемо цю суму до контракту. Завтра приступаєте до роботи.
Контракт було підписано. Руки потиснуто.
Обмінявшись папками з копіями договору, Вольдемар сказав:
— Ми відповідаємо за все, що можемо. Але гарантій не даємо. Тому й назвали агентство:«Без гарантій». Усе як у житті, — усміхнувся він. — Ліна, завтра о восьмій ранку ти разом з усіма маєш бути на базі. У повній бойовій готовності.
Ліна мовчки кивнула.
Гості пішли.
Палич і Лі залишилися самі.
Чоловік повернувся до жінки.
— Ти, бля, мене своїм «я відмовляюся» ледь у могилу не загнала! Ти що собі, суча дочко, думала, коли це вголос сказала?! — уже кипів шеф.
— Ти уявляєш, які гроші ми могли втратити?! Це ж наші зарплати! Хотіла людей з тобою по світу пустити?! — Вольдемар розмахував руками, не приховуючи емоцій.
