Ворлдбілдинг, або світобуд (кому як зручніше) річ яка знайома кожному художнику чи фікрайтеру. Та і в принципі будь-кому, хто хоч раз читав книги, грав в ігри чи дивився фільми. Зазвичай, коли про нього згадують беруть якісь глобальні речі: карта світу, культура народів, зовнішність героїв, мова і так далі. Це дуже очевидно і… контрпродуктивно.
Може статися так, що з усієї інформації про географію світу знадобиться лише пару локацій, а про культуру буде нагадувати умовний лембас в торбинці ельфа. Щоб показати пропрацьованість світу в деталях (я дуже з цим заморочуюсь через синдром відмінника) треба звернутись до не банальних та неочевидних речей… Наприклад до матюків, чому би ні, власне?! Проте не звичайних, а тих, що органічно будуть вписані в сетинг творів і не викликатимуть питання для чого вони тут.
Як приклад уявимо таку сцену:
Битва при Теламоні, 225 рік до нашої ери.
На галявині в деякому віддалені від основних подій лежать поранені римлянин й галл, та розмовляють між собою (як умовність ми допустимо що вони розуміють одне одного).
— Чорт би вас, галлів, побрав… Кх.. Мені здається влучили стрілою в печінку.
— Навзаєм, падлюко. Один з ваших штрикнув мене гладіусом в ногу.
— Шкода, що не в сраку.
— Та йди ти до бісової матері.
Що ж тут не так... Правильний варіант – біси й чорти. Умовний час визначений як "до нашої ери", а обидва герої належать до адептів політеїстичних (багатобожних) культів. Отже, виходячи з логіки вони ще ні сном ні духом про якихось там чортів й бісів. Якщо, звісно, одним з джерел натхнення при написанні сцени не слугувала Енеїда Котляревського. Але для подій Троянської війни запізно, років так на тисячу. Ця, можливо, не надто очевидна деталь буде руйнувати занурення у світ. Тобто, ще пару рядків тому герої згадували умовних Юпітера з Тутатісом, а тут вони поминають чорта в кращих українських традиціях. Не надто логічно, чи не так?
Що б там хто не думав, а обсценна лексика це один з чудових маркерів людської культури, що вказує на існування не лише високих текстів, а й культури низької, народної. Непристойні надписи збереглися на будівлях в Помпеях. Вікінги з особистої гвардії візантійських імператорів лишали їх на стінах Софійського собору в Константинополі, поки чекали закінчення нудних і не зрозумілих для них церковних служб. Семінаристи дряпали їх на своїх партах у Сорбоні та Оксфорді під час лекцій. Солдати армії Наполеона писали матюки на Сфінксі у свій час. Так, люди завжди були ще тими свинями й псували стіни та меблі, то не якась нова річ, що прийшла до нас з появою масової культури, графіті й перманентних маркерів. Обсценна лексика в мистецтві також була у всі часи. За бажання можна знайти й навіть почитати вульгарні вірші різних письменників. Тільки, будь ласка, не роснявого маяковського з його "лєжу на чужой жєнє" це дуже поганий приклад подібного мистецтва. Краще вже Роберта Бернса, Марциналіса, або ж пошукайте соромітські віршики , які збирав Шевченко. Є також і проза подібного спрямування. Наприклад середньовічний роман про лиса Ренара (в якому крім матюків є ще багато чого більш жахливого, але це розмова для іншого разу). Матюки були завжди й в усіх культурах (тільки, на жаль, в школі про таке не розкажуть). Є цілі історичні й філологічні праці про це (для початку можна ознайомитись з книгою "Українська мова без табу"). Тому варто приділити їм трохи уваги й під час написання діалогів для історії. Це допоможе розкрити героя, культуру до якої він належить й стилістично забарвити його мову. А тепер до прикладів.
Bloede bh'oine та Ish kakhfe ai’d dur-rugnul
Найперше, що впадає в око, то це те якою мовою сказано ці образи. Вона є незнайомою для читача і суть стає зрозуміла лише з контексту. Це є досить цікавим стилістичним прийомом. Торін та Йорвет говорять зрозумілою нам мовою, але в момент емоційної напруги переходять на свою рідну (ельфійську чи кхуздул). Тому що своєю мовою вони оперують краще, а отже їм легше й простіше виражати нею гнів чи злість. Подібним чином автор показує, що герой належить до іншої культури (у цьому випадку раси) навіть без детального опису.
Plastic Assholes
В фанатському фільмі по Детройту Detroit Evolution, Ґевін називає RK900 пластиковим мудилом (в творах по пейрінгу Рід900 на AO3 звісно можна знайти значно більше образ, але число тут не важливе). Тут, працює не сама образа, а її контекст. Річард є андроїдом, тобто для того щоб підкреслити на його погляд вади машини, Ґевін називає його так, а не просто мудилом. Бо він не людина й тому на думку Ріда звичайних образ для нього не достатньо, слід вигадати нові. Цей простий приклад показує вороже ставлення до чогось нового і працює в контексті неприйняття (схоже з виразом Йорвета, до речі).
Zaraza
В польській версії на ряду з курвою Ґеральт час від часу каже зараза. Ці слова не ображають нікого конкретного, а слугують виключно для змалювання емоційної забарвленості мови. Інколи вони є настільки зрозумілими на інтуїтивному рівні, що не потребують перекладу (як, наприклад, fuck). Додаючі такі матюки автор перш за все хоче дати зрозуміти, що персонажа зачіпає ситуація – він злий, роздратований чи щось інше.
Висновок такий. Матюкатись можна й треба, якщо це не шкодить тексту. Проблемою є лише доречність і надмірне зловживання. Варто пам'ятати ким є ваш герой, де він знаходиться і тому подібне. Тоді усе буде чудово й у вас випадково не вилізуть тюлькіни піські посеред серйозного тексту.
