Зламана клавіатура - івент, який проводився на основі набору у твіттері.
Письменницький челендж, оснований на дитячій грі "зламаний телефон". Її суть полягає в тому, що перший учасник пише текст, а потім його шматують: викидують усі слова, окрім кожного третього.
Після чого те, що залишилося від тексту отримує наступний учасник, який повинен по набору слів припустити, що було в оригіналі, і написати власний текст на цю тему. Після чого процес повторюється від учасника до учасника, і можна порівняти, як змінювалася суть тексту.
У кожного учасника було рівно три доби на написання тексту.
Далі перед текстом я буду коротко представляти учасника та вказувати його соцмережі (твіттер та основну письменницьку платформу). Тому під шумок:
Організаторка: Milaer.
Початкова тема, яку я дала першому учаснику:
"Таємниця, меч, магія, відьма, статуя, птаха, закон".
1.ㅤСая Хаторі
ㅤㅤㅤ◇──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
Відьма сіла на край кам'яної плити поруч зі статуєю срібному лицарю. Вона вперлася ліктями у ноги, опустив підборіддя на долоні. Засмучена. До безмежжя засмучена, а все через дурну магію вогню.
Парк академічного містечка був порожнім. Всі сиділи у парких аудиторіях, махаючи біля обличчя папірцем для заклять. У той час як Відьма розглядала свої черевички. Пасма розплетеного волосся хаотично розвіювалися у різні сторони.
Одногрупники вчаться магії. А їй доводиться сидіти поруч з високим лицаром, який вже ніколи не піде у бій. Ще трішки і його меч торкався б сіруватих хмар.
Хоча скульптор не зовсім тим переймався. Він вклав всю свою майстерність і творчий дар аби виразити "лицарську прекрасність". Лицарів ніколи не робили не гарними. Завжди з рівними носами, пухкими вустами, які промовляють відважні слова. Але чи можуть слова бути сміливими?
Статуї лицарів створювати найкращі скульптори. Їх змалювували найталановитіші художники. Поети, яких знають у всьому світи доклали своїх слів аби розповісти про лицарів та воїнів.
Відьом та чаклунів у кращому випадку одягнуть у старе, непомітне вбрання та запхнуть до лісової хатинки. А деякі як не кривих носів усім домаляють, так обличчя бородавками усіять. Немов веснянки у якогось там лицаря, що зробив щось важливе.
Але дівчинка не могла не погодитися, що чаклуни відповідають своєму образу. Всі такі таємничо-важливі. Обвішали себе амулетами та прикрасами. Хтось з тваринами мертвими на шиї ходить.
І вічно чимось невдоволені. Напевно, грибним супом у королівських магістеріях.
Відьма поглянула на свої пальці. Фарба в'їлася кудись під шкіру. Від постійного тримання пензлів з'явилися мозолі. А папір для створення магічних малюнків роблять таким жорстким. У Відьми весь час кровоточать пальці після роботи з ним.
Та до всього цього у неї не виходить створювати магію!
Сьогодні намалювала спіраль не так, як потрібно і підпалила капелюх професору. Він майже відразу виставив за двері, як непотрібне кошеня. Блукати академією вона зовсім не воліла, тому і прийшла вигулювати нову чорну спідницю у парк. Напевно, сідати на запилюжену плиту було поганою ідеєю.
Лицарів цінували, а закон переписувався під них. Закон звісно не забороняв магію та відьом, але ніколи їм не допомагав. Відьмою чи чаклуном не вигідно бути.
Магією ніхто не цікавився, всі романтизували воїнів. Кожна дитина хотіла мати меч . Ну, а в майбутньому стати такими ж як срібний лицар. Він став образом багатьох легенд та кумиром тисячі дітей.
Але ніхто не знав таємницю - він би програв більшість битв, як би не відьма. Лицар кинув всі справи аби лише знайти її, падав до ніг і благав про допомогу. Срібний розумів наскільки сильно програє воїнам того королівства.
Відьма погодилася та заговорила меч на перемоги. А на тілі намалювала найкращими фарбами сильний оберіг від смерті, що створена чужими руками.
І як не дивно, він переміг, принісши мир своєму королівству. Його нарекли срібним лицаром через блиск меча. Лицар отримав славу та визнання, а відьма зникла у його тіні. І так було завжди
Птаха злетіла з голови статуї, як тільки перші краплі майбутньої зливи, торкнулися до неї. Сумно зітхнула дівчина, натягуючи каптур по самі очі та щось бурмочучи. Милі вушка котика на ньому відразу випрямилися. Можливо, варто все ж спробувати домовитися з професором?
2. Аня
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
Всі знають, що раз на тиждень опівдні на площі з'являється відьма.
В неї брудне русяве вигоріле волосся, в неї обшарпані черевики, одягнута вона у чорну сукню, наче стала чиєюсь вдовою, і ходить вона повільно-повільно, блищить сивими очима туди-сюди.
Матері кажуть своїм дітям не розмовляти з відьмою, відьмі поступаються дорогою, ніхто на неї не дивиться - прокляне ж! - вікна у всіх закриті, хоча літнє сонце проникає усюди; площа майже пуста.
Раз на тиждень рівно опівдні відьма сідає у тінях п'єдесталу статуї лицаря і починає обідати. У відьми спокійне і може трохи втомлене обличчя, але тінь статуї смутою падає їй в очі, вони сіріють, наче хочуть зустрітись з відсутнім поглядом лицаря, що дивиться у небо, шукаючи перемоги за горизонтом. Величезний кінь лицаря з ніби вогняною гривою вкриває відьму повністю; лицар тримає поводи однією рукою, а іншою стискає меч. Лицар кричить щось на полі бою, його лице спотворилося жорстокістю та ненавистю до того, що він бачить попереду, але відьма дивиться на нього з ніжністю та посміхається своїми блідими губами.
Всі знають, що відьма обідає тут раз на тиждень, але ніхто не знає, чому. Хтось каже, що колись вона прокляла цього лицаря; хтось каже, що особисто знав його, і був цей лицар до ладу цій відьмі - він ніс лише одну смерть; хтось каже, що то був не лицар, а втілення диявола, і це всього лиш одна з його нещасних коханок, до якої він вже ніколи не повернеться.
Всі завжди думають і не питають, а відьма дивиться на лицаря, як на сяйво, як на сонце, як на діаманти серед брудної землі, на його витончені вилиці, у його очі, де повинно бути страждання, а не погроза; де повинні танцювати сині вогники, де повинно відзеркалюватись небо. Вона підіймається с землі, торкається його обличчя. Вона насправді не їсть і не п'є, вона згадує контур його завмерлого волосся, щік та лоба, носа та брів. Вона думає про те, як лицар міг би бути кимось іншим, аніж лати на коні. Може в нього насправді чарівні пальці, які могли б навчитись тримати пензля, а не меча; чи блискучий розум, який би казав, як розв'язати приклад, а не як кидатися у пекло бою. Може його серце належало не бою, а комусь ще, хто чекав його усе життя.
Але як тільки сонце йде донизу й обличчя відьми висвітлюється післяполудневими променями, вона цілує металевий зап'ясток лицаря. Потім вона опускає руки, стискає кулаки, зубами скрипить і... йде.
За нею слідують тіні, якими скоро наповниться нічне повітря, і вона зникає з міста, наче її тут не було.
Діти поступово вибігають на сонячну вулицю, люди знов відкривають вікна, пропускаючи сяйво у свої домівки, знову гуркіт та шум лунають звідусіль. Тільки птаха сідає на поцілований зап'ясток і сидить там увесь наступний тиждень, доки відьма не захоче згадати обличчя лицаря знов.
3. Oleksandra
• Twitter •
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
Площі та вулички міста повнилися людьми, як це і буває завше на Великдень. Яскраве тепле сонце не дозволяло і припустити, що ще тиждень тому тут навалило снігу – лише подекуди в тіні ховалися брудні калюжі, на радість свиням. Крізь натовп на конях прокладали собі дорогу лицарі, весело перегукуючись. На білих накидках лицарів чорніли хрести. Поки міщани поспішали з костьолу насолодитися сонячним днем за міською брамою, лицарство простувало до таверни.
Русява дівчина у червонім котарді зупинилася на іншому боці площі, з цікавістю спостерігаючи, як тевтонці обмінюються вітаннями з хазяїном двору, заводять коней до стійла й зникають всередині. Її погляд зупинився на лицарі, що затримався на хвилину біля свого скакуна. Лицар був високий на зріст, світле волосся його сягало плечей, а рухи вирізнялися пружністю, мов у дикого звіра. На вході до таверни його зупинив жебрак:
- Подайте шеляг біднякові, відважний лицарю!
Той відсахнувся від нього, наче від нечистої сили, та, зрозумівши, що його налякав звичайнісінький жебрак, вилаявся і увійшов до таверни, де на нього вже зачекались товариші.
- Чорна душа твоя, лицарю! – гукнув йому услід ображений жебрак.
Дівчина з посмішкою наблизилася до двору і дістала йому кілька монет.
- Дякую, люба, – жебрак сховав шеляги і з ненавистю глянув на двері, в яких щез лицар. – Що, задивляєшся на тевтонців? Я бачив, як ти йшла за ними аж від того провулку…
Та опустила очі:
- Гадаєш, погана з мене дама серця?
- Чому ж? – розчулився жебрак. – Просто хочу застерегти тебе, що Альбрехт, у якого я просив милостиню, грішний. Кажуть, перед Великою війною він продав душу Мефістофелеві. З тих пір жоден меч його не бере. Він воював у найзапекліших битвах і лишався неушкодженим. А опісля вернувся і нажив неабияких статків, коли більшість лицарів лишилися ні з чим.
- Може, то його удача? – дівчина, примруживши одне око роздивлялася назву таверни.
- Ет, яка там удача! – наполягав на своєму жебрак. – В селищі, з якого я прийшов до цього міста, жила відьма. То люди бачили, як він приходив до неї по допомогу. Та не сильно тут вже поможеш, коли душу продано… Кажуть, Альбрехт з Мефістофелем умовились, що як пройде п’ять років, то приїде лицар до Риму і мусить там віддати свою душу дияволові. П’ять років вже минуло, тож бач, як він ходить насторожено, своєї тіні жахається. І як би не кликали товариші до Риму, не згоджується.
Жебрак замовк. Дівчина дивилася на нього із поблажливою усмішкою.
- Не віриш мені? Впевнений, Мефістофель вже шукає, як би затягти цього пройдисвіта до пекла!
- Ви дуже цікавий співрозмовник, – промовила дівчина, і, не перестаючи усміхатись, штовхнула двері таверни.
Коли вона заходила всередину, жебрак встиг помітити у зеленому скельці на дверях відображення рогів. Скрикнувши, він відійшов від двору і глянув на вивіску, яку до цього так уважно роздивлялася дівчина. На дерев’яній дощечці чорними літерами було виведено: «Рим».
4.Synjaptacha
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
Сонце золотавими відлисками грало у натертій латі лицарського обладунку. Чоботи впевнено крокували слизькою брущаткою. Лицар роздивлявся площу пустим незацікавленим поглядом, відмічаючи, що місце, яке він колись називав домом, зазнало чималих змін, з тієї пори, коли він покинув його останній раз.
Тільки нещодавно зійшли сніги, а міський натовп вже гомонів. “Напевно, - подумалося лицареві, - пташки вже оголосили ранковим співом початок нового життя”. Лицар давно вже не чув пташок.
Перекрикували один одного приткі торгаші, реготали та стукали копитами привезені на аукціон коні, віщав слово боже проповідник з невеличкого дерев'яного помосту, носилися туди-сюди голодранці у пошуках наживи. Місто жило. На краю площі бродячі артисти відбивали мелодію по ящиках та тарілках, у такт якої кружляла молода танцівниця, розкидуючи русяве волосся та здіймаючи зношену червону хустину. Лицар затримав погляд, змішуючись з небайдужими, що плескали у долоні та ритмічно притоптували ногами. Палали її обвітрені червоні щоки, палала тьмяна червона хустина, обіймаючи юне гнучке тіло, немов полум’я від багаття. “Напевно колись б ці тонкі зап'ястя торкнулися в самісінького мого серця. Напевно”
Ноги несли його далі. Крокуючи напряму крізь площу, лицареві не було за потрібне оминати толкотнину - натовп сам розступався перед ним. Лицар знав, справа була навіть не в дорогому одязі.
“Часи змінилися, а люди залишилися такі самі. Такі, як і п’ять сотень років тому.”
З головної вулиці, чоловік слизнув у провулок. На відміну від центрального району міста, тут смерділо гниллю, сечею та смертю. Ці запахи були звичними. Не те щоб вони йому подобалися, але він хоча б знав, що очікувати від таких місць. Які смердять однаково, у якому б куточку світу вони б не знаходилися. Ніяких сюрпризів - це зручно. Зручніше, ніж стояти посеред різнобарвного натовпу, і тільки гадати-гадати-гадати, що саме штовхає їх слухати одні й ті самі проповіді безумних старців, стукати по крупу жеребця, якого вони не збираються купляти, розділяти з кимось розбавлене вино, яке на смак нагадує віслючу сечу, чи плескати дівчиську, яке тілом заробляє на хліб. Колись давно він знав відповідь.
Він йшов вглиб провулку, не звертаючи уваги на гнилі беззубі посмішки яки облизували його з напівтемряви, звичним рухом відігнав ногою хвору брудну шавку з відкусаним вухом та збирався ступили на відсирілий поріг таверни, коли щось несильно смикнуло край його плаща. Довго не роздумуючи, чоловік знову наосліп махнув ногою і у відповідь почув жалібне хворобливе хрипіння:
- Зжальтеся, пане, усього пів мідяка.
Лицар подивився вниз, де у його ніг копирсався блідий, зовсім сухий старик з впалими щоками, виїденими гнійними оспинами. Його кістляві почорнілі пальці стискали тканину. Чоловік знову пхнув ногою, на цей раз куди сильніше, щоб видрати свій одяг з брудних рук і гучно сплюнув у бік жебрака.
Вже опинившись у дверей таверни з-за спини він почув інший, низький бархатовий голос:
- А твоє серце яке є само чорне, як і у нашу останню зустріч. - Лицар завмер на порозі. Голос продовжив - Я чекав на тебе, старий друже.
Лицар повільно розвернувся, окидаючи поглядом високо чоловіка у занадто яскравому, майже шутовському, наряді, з занадто рівною спиною, що вже не був схожим на жебрака, яким прикидався мить тому. Мефістофель виглядав так само, яким лицар його пам’ятав.
- Коли ти купляв мою душу за вічне життя - рівним тоном почав він, опустивши привітання, - ти сказав що я прийду благати тебе скасувати угоду, коли зрозумію, у чому я схибив.
Мефістофель задоволено посміхнувся, потираючи рукою акуратну борідку.
- І що саме ти зрозумів?
Обличчя лицаря залишалося холодним. Побита шавка під ногами жалібно заскигла.
- Що нема ніякого сенсу у житті без душі.
5. Микола Аґуаґар
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
Він пам'ятає пусті вулиці. Тоді рицар був молодим хлопцем. Тихо крокував кожного вечора шляхами, на той момент, живого міста. Він оглядав кожного прохожого пустим поглядом. Намагався бути серйозним, як і потрібно майбутньому захиснику. Звучали високі голоси птахів, їх спів приємно віддавався в голові, вітер підспівував у відповідь. Та що ж там, само життя танцювало вальс всередині нього. Він проходив повз моста. Його вітали знайомі, посміхаючись, на що серйозний хлопець ледь кивав головою. Шум копит, шум голодранців під домами, він підходив до базару, як раптом, почув щось інше. Це була мелодія, він ніколи не чув її чи щось схоже на це. Перед ним відкрилася простора поляна, що була перед базаром. Посеред неї стояла дівчина із волоссям кольору жита, що було прикритою хустинкою. Вона стояла в центрі місцевості та грала на інструменті формою сучка, що створювала звуки не гірший тих солов'їв. Руки дівчини легко лягали на інструмент. Сама власниця немов легка, ледь не стрибала в танці забуваючи брати повітря. Її білосніжна сукня розвивалася на вітру.
Хтось позаду штовхнув майбутнього воїна, він невпевнено позадкував вперед. Можливо, це був шанс познайомитися, але в нього є й будуть набагато важливіше справи. Часу немає, не було, не буде! Упорядкував свої думки він пішов куди й збирався, у таверну до старика.
Дорослий рицар згадує ті моменти з посмішкою час від часу. Це були безтурботні вечори, де хлопчик ставав чоловіком. Де його жорстокість була малою зневагою. Де він все ж познайомився з тією дівчиною.
Зараз заходячи до міста там нічого не було. Все спалене від війн та погроз. Люди почали оновлювати життя знову, але ту радість та легкість більше не повернути. Він тихо крокував до таверни, зайшов у знайому будівлю, як багато років назад. Якісь дивні почуття, неначе Шутом став. Рицар роздивлявся як змінилася таверна та як старик все також перебирає матеріали на своєму столі. Ні, рицарю не зрозуміти чому цей старик повернувся сюди знову, після бійки й після того, як втратив все. Це так безглуздо! Але те що він залишився тут заспокоювало. Можливо, не так багато й змінилося. Та дівчинка принесла новий інструмент у їх місто, тепер старик багато робить таких. Тільки від думки у чоловіка смикає око. Добре, що цієї відьми більше немає в його рідному місті. Він забрав її честь, та забере пам'ять про неї.
6. Орпіона
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
Очі в хлопця були зовсім пустими, одного кольору з його лицарськими латами. Тьмяно-сірі, з вкрапленнями іржі та відчаю, вони пусто вдивлялись в наповнений тріумфом натовп селян, що гарцював навколо нього та його сивого наставника. Після затихлого поля бою в десяти милях звідси на захід селище здавалось осередком недоречного життя. Жінки та чоловіки, молоді та старі, всі завели переможну пісню, танцювали на площі та в провулках. Вони вистрибували в несамовитих незграбних піруетах навкруги, постійно намагаючись торкнутись хоча б на мить втомлених лицарів, небезпечно крутячись майже під копитами вороних коней.
Старий лицар їх не звинувачував. Відьом більше не було — на деякий час. Дівиць поглинула розрихлена закованими в підкови копитами земля, їх кров в’їлась в списи та мечі, їх магія затихла і більше не простягається від гір до моря щільною завісою нещасть. Настали бистроплинні спокійні часи.
Битва була довгою, але опісля дихати стало легше. Старий лицар пам’ятав це відчуття ще з першого відьомської навали, коли він, молодий та міцний, не набагато старший за хлопчиська, що їхав поруч, вперше підняв свого меча. Поки життєва сила покидала відьомське тіло, його власне наповнювалось солодким відчуттям перемоги. І після другої навали таке було, і після третьої, і п’ятої. Потім він втратив їм лік, втомився від відьом, віддав підрахунок битв історикам, а сам просто виконував свій обов’язок.
І кожен раз перед битвами йому призначали сквайра, що ставав лицарем на полі бою, споглядаючи, як дівиці зі своїми вірними воїнами на білосніжних конях знищують його товаришів.
Стариган пам’ятав ім’я кожного сквайра і боявся, скільки їх ще запам’ятає в майбутньому.
Хлопець зовсім захандрив, втомлений, згорбившись під вагою своїх лат, він ледве тримався на коні. Але як тільки якась з сільських молодиць в захопленні підбігала до нього, дрижав і стискав пальці на поводах. Старий лицар знав, що ця звичка у хлопця відтепер назавжди. Після зустрічі з відьмами жінки лякають. Співчуття пронизало нутро.
Вони майже доїхали до таверни, де на другому поверсі примостились декілька кімнаток для відпочинку, коли поле, що оточувало селище і проглядалось крізь широкі прогалини поміж будинків, заколосилося. Спів селян затих. Танці припинились. З-поміж колосся з’явилась тварина — білосніжний кінь з двома вершниками. Спереду сидів воїн в бойових одежах, а ззаду нього дівиця в білосніжних шатах. З його місця було майже не розібрати, але старий лицар знав, що на тих шатах вишито білими нитками відьомський шлях дівиці, все її життя і вся її смерть — він бачив таке вбрання на кожному полі бою, бачив себе в багатьох смертних стібках. У її волоссі, чорному, наче опал, тріпотіла широка шарлатова стрічка — відьомський символ війни.
Кутиком ока стариган побачив, як молоде тіло зіщулилось. Лати скрипнули. Кінь, відчуваючи страх вершника, занервував, почав витанцьовувати копитами по землі, готовий в будь-яку мить розвернутись і віднести їх обох якнайдалі від загрози. Але лицарі не втікають від ворогів, навіть коли це занадто самовпевнені відьми, що тільки-но програли і вже знову виступають з попередженням, обіцяючи скору бійню. Хлопець залишився на місці.
Тіло старигана боліло після битви, все ще неочищене, все ще втомлене, захляле від віку та пережитого, але він одними різкими рухом наказав хлопчині залишатись на місці попри все. З нього досить. Селяни, що стояли на шляху, розступились, даючи дорогу. Кінь сміливо ступив вперед.
Старий лицар потягнувся до меча, якого радісно прийняла зморшкувата рука.
Ні одній відьмі не місце на їхній землі. Так велів Бог. Так велів король. Так веліла честь.
І блиснуло лезо для ще одної битви.
7. Sofisswind
• Twitter •
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
— Породження диявола! — кричав лицар у їх лиця.
Він виривався, бився, пробував дістати свій ніж, але йому не дали. Вони були надто сильні.
Вони були навколо нього, тримали за руки, шию, одяг. Роздягали його. Їх волосся — різноколірне, довге — було усюди. Його штовхали та тіпали, він губився серед них, їх рук, серед дерев та зорі навколо.
Він не думав, що за ним прийдуть. Ніколи ж не приходили.
Він відчув, що його в‘яжуть.
— Тільки спробуйте мене зачепити, нечисті курви!
Він кричав, кусався, виривався, але відьми лише сміялись, та міцніше зв’язували його.
***
— За вами прийдуть, — говорив лицар падаючи на коліна.
Вони не відповідали. Навіщо. Все і так йде згідно з планом.
Ніж срібний, відполірований, з гарним, прикрашеним узорами руків'ям. Клинок блищить у світлі луни та зірок, променіє магічним світлом, гіпнотизує, заворожує, притягує, жахає.
Вона бере його зручніше в руку та повільно наближається посміхаючись. Вони стоять навколо, тримають його, видивляючись в нього своїми диявольськими очима з нелюдським блискотом в них.
Вона близько. Він відчуває запах трав, землі та бруду.
Блиск срібла.
— Це тобі за Ладу.
Біль.
— А це за Мавру.
Біль.
— А це, — вона нахиляється, її посмішка кривава і гостра, — ні за кого. Це просто тому, що ти заслуговуєш.
І біль, біль, біль.
***
— Вас вб‘ють! Всіх вб‘ють! — кричав він стогнучи.
Його не слухали — вони співали, вихвалювали, просили, молили, жалілись, дякували. Навколо було голосно, палав вогонь, було душно та гаряче. Він був весь у поті та крові. Очі застилав дим, колова крутилась, усе тіло боліло від порізів (руни, це були руни), він не міг вдихнути.
Вона присіла біля нього. Чорне хвилі волосся, усе обличчя розписане чорними рунами, багряні губи й темні очі. Жахливі, жахливі очі. Чорні, уважні, нетерплячі, палкі, повні помсти, страшні.
Гарні.
— Вони помстяться, — прохрипів він відхаркуючись від крові.
— Як скажеш, лицарю. Хай спробують, — відповіла вона, — ми будемо чекати.
І сміх, сміх, сміх.
***
Його підняли, притиснули та прив’язали до якогось дерева. Кора шершава, груба, вона залишала скабки в шкірі, дратувала рани, його спина горіла вогнем. Він вже не пробує вирватись. Знає — не має сенсу.
Він вже став частиною ритуалу.
Все болить та щипає, він боїться поворухнутись, він хоче спати. Він хоче спокою.
Вона знову біля нього. У неї знову в руці ніж, але він вже не блищить. Він увесь в крові та бруді, як і вона сама. Червона сукня уся в землі, траві та попелі, волосся розкудлане, руки замарані.
Вона насправді дитя дияволу.
— Останні слова, лицарю? — питає його.
Він її майже не чує, молитви інших занадто голосні та могутні. Він не хоче відповідати, в нього немає сил, немає бажання. Магія навколо важка, густа, він майже відчуває її смак, вона пригнічує, знеміцнює.
— Ну! Давай, що немає? — вона знову шалено сміється, її губи викривлені, погляд дикий, звіриний.
Йому погано, він не хоче…
— Навіщо?
— Що?
— Навіщо це все? Окрім помсти? Ви все одно їх не повернете, — він зриваючись шепоче, він не розуміє, навіщо це все, навіщо ніч, руни, ритуал… — Бог не дозволить.
Вона вже не сміється, лише посміхається.
— Це ваш бог не дозволить, лицарю. Наш дозволяє усе.
Блиск.
***
Коли він відкриває очі вже потрохи світає.
Нікого навколо немає. Лише він, та холодний вітер що кружляє між деревами.
Він вмирає, життя залишилось зовсім трішки, він майже знову втрачає свідомість, коли починає бачити.
Він бачить магію, відчуває її. Все навколо кольорове, він відчуває холод, жар, він губиться, розчиняється.
Він сам стає магією.
Останнє, що бачить лицар, перед тим, як його погляд назавжди стане пустим, це дві колись вбиті ним дівчини за деревами.
8. Olena
• Twitter •
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
Скоро фестиваль, то може хоч помиратиметься веселіше… сподіваюсь він дочекається... Холодно тут. По спині пробіглимурахи… в голову знов починають закрадатисьнеприємні думки, від яких на душі стає ще гірше… хоча певно вже нікуди гірше, але в грудях щось до нестерпного болю стискається. Він ще й називав себе найвірнішим лицарем, обіцяв завжди поруч бути, та за першої ж нагоди зрадив.... От і вір їм після цього. Здається все ж таки ні…не витерпів, промайнуло в його думках, в момент коли вартові підхопили його під руки та кудись повели. «Так швидко...» Здається там вже рани вид тих жорстких мотузок, що туго обвиті навколо тонких зап‘ясть. « Чи є сенс спробувати вирватися?» Знову замайоріли у стомленій голові думки. Хоча зайві синці мені ні до чого. У цих думках він не помітив що вони вже на місці. Все ніби поглинув непроглядний туман... Невже я боюсь померти? Ніколи б подумав про це. Ніби крізь товщу води він почув питання про останн іслова, але відповідати ні сил, ні бажання не було. Піднявши голову. Він побачив як в руках його, майже вбивці, заблискотів маленький ніж. "Мамин" подумалось йому, перш ніж він відчув біль, такий нестерпний і пекучий, що перехопило подих… чи може це від того, в якому місці рана знаходиться? Або тому що так відчайдушно не хотів покидати цей світ? А можливо, бо цей юнак зовсім не заслуговував цього? «Чому смерть це так боляче» стало його останньою думкою, перш ніж зовсім втратити свідомість. Відкривши очі знову, він побачив перед собою дерево... велике... недовго подумавши, все ж вдалось згадати, що саме це було задерево... В голові швидко стали проноситись спогади з дитинства... Всі щасливі миті, проведенні разом з сім'єю у цьому місці. На очах навернулись сльози. Не довго думаючи, він вирішує пройтися навколо...
9. Peachycaffeine
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
То помиратиметься йому тут — у вузькій, холодній, непривітній камері, оббитою сіверкими камінцями, під холодним світлом місячного сяйва. Зрадженим. Скривдженим. Розсіченим. Понівеченим. Розбитим.
По його спині пробіглися настирливі мурахи, нестерпно здавило щось на груди, і знов тії самії думки гнітливі охопили його єство, ще гірші за ті, що набридливими мухами вертілися у голові декілька хвиль (годин?) тому.
Він звав його своїм лицарем. Його лицар був сміливим, відважним, сердечним та поважним. Лицар мав бути поруч із ним, не дивлячись ні на що. Він обіцяв йому. Він зарікся власною головою та шаблею, що захищатиме його до самої смерті. Присягнувся, як справжній лицар — із поклоном, на одному коліні, поклавши руку на серце та схиливши макітру у мундирі.
І де ж його лицар тепер?
«Він щезнув так блискавично швидко, що я навіть не встиг й оком моргнути» — це болісне усвідомлення так часто спадало йому на думку, що стало мало не мантрою та єдиним дзвіночком, що він все ще не втратив залишки своєї свідомість у келії, стіни якої нещадно давили на мозок.
«Хоча нащо мені вже гадать? Яка мені вже й різниця? Я все одно помру. Не через годину, так через дві. Не через дві, то через три, чотири, пять.... Він не прийде по мене. Потрібно із цим врешті-решт змиритися.»
Його тіло настільки пронизане пекучою біллю, що здавалося, наче від самого тільки зародження мислі на крихкому черепі виступали тріщини. Гудіння рою думок закладало вуха, які за останній час чули лише ритмічний стукіт крапель води та тишу, що тхнула огидною мертвечиною.
Скільки ж він, в біса, тут стирчить? Одному лиш богові то відомо.
Він відчув нестерпну тяжу в серці, що відлунала по всьому його тілу. Схоже, це передсмертні вигуки перед неминучою кончиною. Несподівано, наче колом, прорізало усвідомлення — «потрібно згадати все». Вонпитися вже ніколи. Від нього не лишиться нічого, окрім гною, чому би і не прогнати в останній раз крізь свій вмираючий розум плівку життя?
Очі його вп’ялися у високу, диряву стелю, наче він дивився із дна глибокого колодязя. Крізь дірки було видно сріблястий місяць, що насмішливо навис над ним.
Він знову згадав свого лицаря. Його лицар був ницим, облудним, мерзенним та підступним. Лицар кинув його у в’язницю, начхавши на всі свої обіцянки. Зрадив, як справжній злочинець — із гордо піднятою головою, прямою спиною та лиховісним, глумливим поглядом.
Останньою ж думкою перед втратою свідомості став якийсь далекий, розмитий спомин часів, коли все було набагато простішим.
Знову й знову перед замуленими очима вспливав старий, пошарпаний, але щасливий спогад. Сльози самі наверталися на сухі, скляні вічі, обпікаючи мертвецькі бліді щоки.
10. Mariveda
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
У камері було темно та вогко. Місячне сяйво пробивалося крізь невеличке віконце під стелею. Позбавлений титулу лицар сидів на брудному лежаку та тремтів від холоду. Гладкий щур ліниво виповз зі своєї нори та заходився жерти рештки їжі, що лежали у мисці на підлозі. Лицар кивнув:
— Поїж добре.
Щур пискнув щось нерозбірливе.
Очікування було нестерпним. Сьогодні його мали стратити, але кат, якого покликали з іншого міста, запізнювався. Наглядачі грали в карти в коридорі, пили та лаялися. Їм теж, либонь, до дідька все це набридло.
Натовп на площі був, ймовірно, розчарований. День коту під хвіст. Поприводили дітей та родину подивитися, як бувшому серу відсікають голову, а замість того побачили тільки королівського глашатая, що оце волає на всю площу — страта відтерміновується, кат запізнюється. Бо, знаєте, він же ж зайнятий, сьогодні зранку чергова страта у рідному місті — важлива та термінова. І що тепер? Знайти хорошого спеціаліста з відсікання голів не так просто. Доведеться чекати та молити Господа, щоб народ не збунтувався.
Лицар засміявся — знову він когось розчаровує. Щур пропищав щось нерозбірливе й чкурнув до нори. За дверима камери почулося:
— Чуєте? Точно з'їхав з глузду.
І сміх.
Швидше б, думав лицар. Він мерз, крутило живіт, тіло нестерпно боліло через катування. Не такі вмілі, звісно, як від професіонала, але й тюремні наглядачі мали трохи хисту.
Власне для нього життя тепер — позбавлене всілякого сенсу. Зрадник без титулу й майна. Без родини та друзів. Без надії на майбутнє.
— Коли вчиняєш заколот, — промовив лицар, — думай, чи готовий ти померти.
— Стули пельку!
— Я готовий, чого ви мене, дідько, не вбиваєте?!
Почувся шепіт:
— Причинний.
І вже голосніше:
— Ми чекаємо на майстра своєї справи.
Лицар зітхнув:
— Чого ж він затримується?
— Бо справжні митці потрібні всюди.
Лицар заплющив очі й почав наспівувати колискову.
О, він чекає, коли це все закінчиться! Він втомився мерзнути, хворіти, жерти усіляке гівно та розмовляти зі щуром! Він хотів, щоб усе це закінчилося: в місячному сяйві чи в повній темряві, зранку на площі чи просто зараз у камері! Його тіло ненавиділо це життя. Його розум — давно був деінде. Усе, що він міг — думати про смерть, чекати смерті, вірити у смерть. Ту, що принесе йому спокій.
Аж раптом наглядачі за дверима стихли. Лицар почув, як повертають ключ у замку, розплюшив очі. Перед ним стояв кат.
Лицар встав з лежанки та поклонився так глибоко, що хруснули кістки. Кат вклонився у відповідь, але не так низько.
— Я чув, що ти митець.
— Я чув, що ти зрадник.
— Якщо і зрадив, то тільки сам себе.
Лицар посміхнувся — він ніколи не бачив таких гарних очей. Вони наче світилися у місячному сяйві, і йому подумалося, що це велика честь, коли така незвичайна людина забирає у тебе життя.
Вони вийшли на площу перед в'язницею, коли лицар попросив:
— Не треба мішок. Я хочу бачити місячне сяйво.
Кат кивнув:
— Поквапся.
Лицар довго чекав. Він дорахував до ста, але нічого не сталося. Тільки холоду більше не було. І болю. Він підвівся та побачив своє мертве тіло, подивився на ката. Той посміхнувся та коротко кивнув: «Йди». А місячна доріжка сама стелилася йому під ноги. Лицар засміявся та побіг назустріч незвіданому.
11. Ven Temann
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
Крізь малесеньке віконце під стелею пробивалось кілька промінчиків підвечірнього сонця. Це нагадувало йому, що існує іще щось, окрім цієї холодної, вогкої, темної камери, її кам’яних стін і підлоги, купки соломи у кутку, що слугувала ліжком, цокоту важких чобіт вартових та його самого. Щур не пам’ятав, як давно він сюди потрапив. Можливо, рік тому. Можливо, століття.
Його розум не тримав більше спогадів про те, ким він був раніше, у світі живих. Тут, у Фортеці, він був Щуром – одним із тих, кого хотіли сховати від суспільства, змусити решту забути про них. Але й того, чому він тут, і як став Щуром, він не пам’ятав. Пам’ятав лише обличчя того, хто запроторив його сюди.
О, так, ненависне смагляве обличчя із зухвалою посмішкою та оливковими очима. Ненависне біляве волосся, що наче рамка прикрашало обличчя цього посланця диявола. Того лицаря багато хто кликав Янголом – і вигляд він мав по-справжньому архангельський. Щур, звісно, ніколи не був дуже релігійним – принаймні, не пам’ятав цього – але цьому лицарю він би молився. Або задушив би його власними руками. Якби лишень той знову навідався, хоча б зміряв його своїм глумливим поглядом…
Хоча ні, краще б він не приходив сюди якомога довше. Щур розумів, що прихід Янгола може означати одне – смерть. Так, він ще добре пам’ятав, як Янгол прийшов по Сороку, або по Ведмедя, або по… Кого там він ще забрав? Що ж, пам’ять все ж почала підводити Щура, але він не хотів цього визнавати. Забуде все, навіть як дихати, але не визнає.
Щур закашлявся. Приклав до вуст брудну мозолисту долоню, а тоді підніс її до віконця і побачив багряну кров. Сонце вже майже не гріло, але навіть це слабке відчуття змусило його здригнутись. Він захотів більше. У камері не було майже нічого, але він усе одно почав оглядати кожен закапелок, у надії знайти хоч щось, що допомогло б дотягтись до вікна. Зрештою, Щур нічого так і не знайшов, тож вирішив підтягнути свою купу сіна до стіни. Це допомогло зовсім трохи, але все ж йому не вистачало кількох сантиметрів, аби дотягнутись. Тоді він підстрибнув, і зачепився за віконні ґратки.
Ноги Щура не торкалися землі, від напруги його тіло тремтіло, а все ж його обличчя нарешті відчуло тепло останніх променів. Щур примружив очі. Від радості він аж розсміявся, так хрипко й надламано, що аж сам не впізнав свого голосу й злякався. Ні, ні, він не може так звучати! Так звучать божевільні, але ж Щур іще не!.. А може, все ж так? Може він вже давно втратив глузд... Щур відмахнувся від цієї думки.
Ще трохи ось так провисівши, Щур все ж ослаб. Він гепнувся додолу – від болючого удару його врятувала купка сіна на холодному камені. Щур згорбився і почав тихо нашіптувати мелодію, яку відчайдушно намагався не забувати. Він не міг забути Янгола – і його пісню теж.
Він просидів так недовго, аж доки почув шаркання взуття об підлогу.
«Дивно, — подумав він. — Для вечері ще зарано».
Якби не голод, він помітив би ще, що кроки лунали не так, як зазвичай. Це не був хтось із вартових, але Щур не зауважив. Навіть не підняв погляд, коли кроки спинились прямо перед його камерою.
— Сумував за мною? — сумовитий сміх.
Янгол. Щур так швидко підняв голову, що шия захрущала.
— Змінився правитель. Нас помилували. Ми можемо піти, — твердо промовив лицар.
Щур відчув гарячу сльозу на щоці. Ось чому він так ненавидів Янгола. Тому що безмежно, палко його кохав. Крізь малесеньке віконце під стелею пробивалось кілька промінчиків підвечірнього сонця. Це нагадувало йому, що існує іще щось, окрім цієї холодної, вогкої, темної камери, її кам’яних стін і підлоги, купки соломи у кутку, що слугувала ліжком, цокоту важких чобіт вартових та його самого. Щур не пам’ятав, як давно він сюди потрапив. Можливо, рік тому. Можливо, століття.
Його розум не тримав більше спогадів про те, ким він був раніше, у світі живих. Тут, у Фортеці, він був Щуром – одним із тих, кого хотіли сховати від суспільства, змусити решту забути про них. Але й того, чому він тут, і як став Щуром, він не пам’ятав. Пам’ятав лише обличчя того, хто запроторив його сюди.
О, так, ненависне смагляве обличчя із зухвалою посмішкою та оливковими очима. Ненависне біляве волосся, що наче рамка прикрашало обличчя цього посланця диявола. Того лицаря багато хто кликав Янголом – і вигляд він мав по-справжньому архангельський. Щур, звісно, ніколи не був дуже релігійним – принаймні, не пам’ятав цього – але цьому лицарю він би молився. Або задушив би його власними руками. Якби лишень той знову навідався, хоча б зміряв його своїм глумливим поглядом…
Хоча ні, краще б він не приходив сюди якомога довше. Щур розумів, що прихід Янгола може означати одне – смерть. Так, він ще добре пам’ятав, як Янгол прийшов по Сороку, або по Ведмедя, або по… Кого там він ще забрав? Що ж, пам’ять все ж почала підводити Щура, але він не хотів цього визнавати. Забуде все, навіть як дихати, але не визнає.
Щур закашлявся. Приклав до вуст брудну мозолисту долоню, а тоді підніс її до віконця і побачив багряну кров. Сонце вже майже не гріло, але навіть це слабке відчуття змусило його здригнутись. Він захотів більше. У камері не було майже нічого, але він усе одно почав оглядати кожен закапелок, у надії знайти хоч щось, що допомогло б дотягтись до вікна. Зрештою, Щур нічого так і не знайшов, тож вирішив підтягнути свою купу сіна до стіни. Це допомогло зовсім трохи, але все ж йому не вистачало кількох сантиметрів, аби дотягнутись. Тоді він підстрибнув, і зачепився за віконні ґратки.
Ноги Щура не торкалися землі, від напруги його тіло тремтіло, а все ж його обличчя нарешті відчуло тепло останніх променів. Щур примружив очі. Від радості він аж розсміявся, так хрипко й надламано, що аж сам не впізнав свого голосу й злякався. Ні, ні, він не може так звучати! Так звучать божевільні, але ж Щур іще не!.. А може, все ж так? Може він вже давно втратив глузд... Щур відмахнувся від цієї думки.
Ще трохи ось так провисівши, Щур все ж ослаб. Він гепнувся додолу – від болючого удару його врятувала купка сіна на холодному камені. Щур згорбився і почав тихо нашіптувати мелодію, яку відчайдушно намагався не забувати. Він не міг забути Янгола – і його пісню теж.
Він просидів так недовго, аж доки почув шаркання взуття об підлогу.
«Дивно, — подумав він. — Для вечері ще зарано».
Якби не голод, він помітив би ще, що кроки лунали не так, як зазвичай. Це не був хтось із вартових, але Щур не зауважив. Навіть не підняв погляд, коли кроки спинились прямо перед його камерою.
— Сумував за мною? — сумовитий сміх.
Янгол. Щур так швидко підняв голову, що шия захрущала.
— Змінився правитель. Нас помилували. Ми можемо піти, — твердо промовив лицар.
Щур відчув гарячу сльозу на щоці. Ось чому він так ненавидів Янгола. Тому що безмежно, палко його кохав.
12. Лерінґ
• Twitter •
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
Він сидів під брудною стіною, відчуваючи, як теплі промені повільно зникають з обличчя. Ще кілька хвилин, і камера почне поринати у морок, а тоді лише ліхтарі вартових раз на кілька годин нагадуватимуть, що світанок все ближче. Світанок, коли його витягнуть із камери і згодом він почує свист ґільйотини. Згадав, як колись стояв серед натовпу, спостерігаючи за стратою якогось бідолахи і думав, що з ним то точно такого не станеться, а план по крадіжці перстня у короля здавався таким ідеальним. Тепер лише зосталось чекати як зникне сонце, і наступного разу він його побачить вже востаннє.
Раптом щось блиснуло і в'язень, здригнувшись, розплющив очі, через ґрати побачивши сонце. Його сонце. Його Янгола. Волосся у променях сонця нагадувало пух, а на смаглявому обличчі з'явилась сумна посмішка.
– Ледь знайшов тебе, думав, що вже не встигну. – У голові пролунав такий дорогий, повний хвилювання, голос. – Ти як? Щур?
Той тихо застогнав, поглянувши на ногу, перев'язану брудною тканиною, через яку сочилася кров.
– Зможеш підвестись? – Обличчя Янгола буде дуже стурбованим.
– Мушу підвестись. – Гірко зітхнув Щур.
"Якщо не спиратися на ногу, то має все вийти,"– вмовляв себе він, спробував встати і різка біль пронизала все тіло. Щур зціпив зуби, щоб не закричати. Опираючись на вогку стіну, він дотягнув себе до ґратів, тремтячим голосом зітхнувши у розпачі, розуміючи, що не дістає до них. Поводивши пальцями по стіні, він спробував заспокоїтись і обернувся, зиркаючи по камері, ніби намагаючись знайти ще щось, окрім мішків з соломою.
– Поглянь на мене. - Пролунав голос Янгола.
Щур підняв голову, побачивши, як Янгол простягнув руку, замаравши свій білий одяг. Щур доторкнувся до руки, відчуваючи, як по всьому тілу розливається тепло. Янгол посміхався, хоча його погляд тепер був дуже стомлений. Здається, біль відступив, тому Щур підтягнув мішки та заліз на них, його обличчя опинилось на одному рівні з обличчям Янгола.
– Що тепер?
Очі Янгола спалахнули диявольським сяйвом. Він нахилився, поцілувавши Щура.Той заплющив очі. Тепер, окрім тепла, він відчував ще щось. Щастя? Надію? Щось не так. Його руки засвітилися, між пальцями забігали невеликі блискавки. Щур знову глянув на ногу і почав розв'язувати ганчірки. Тканина впала додолу, відкривши абсолютно здорову шкіру.
– А як же вартові? – Спитав Щур.
– Які вартові? – Сказав уголос Янгол і зловісно посміхнувся.
Лише зараз Щур зрозумів, що вже давно не чув у коридорі жодних кроків. Він підійшов до дверей і клацнув пальцями поруч з замком. Камеру освітило золоте сяйво і замок з гуркотом упав.
– Коли виберемося, я хочу знову почути як ти співаєш. – Ніжно поглянув на Янгола Щур.
– А я, як ти граєш на сопілці.
Щур вперше посміхнувся. Янгол аж засяяв.
– А перстень?
– До біса з ним. Коли його прокляття почне діяти, сподіваюсь, перед смертю у короля виростуть роги.
13. lady mallomonas
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
Крізь мале віконце тюремної камери пробивався пучок підвечірнього іржавого світла, що на тлі темно-сірих вогких стін в’язниці виглядало як послання з іншого світу. Кращого світу. Це світло нагадувало йому про інше життя, яке він вже майже не знав: про строгі фрески на стінах храму, про химерні мозаїки у закутках, про гігантські вітражі, що зранку до вечора мовчазно спостерігали за парафіянами зі стелі, обдаровуючи їх такими теплими різнобарвними променями, але байдужим поглядом. Колись він гарно пам’ятав всі ті тисячі сторінок древніх релігійних текстів, які не розумів, але вірив їм більше, ніж словам старших священників у позолочених рясах. Він пам’ятав обличчя. Багато облич. Деякі обличчя були зовсім молоді, а деякі він навіть ніколи не бачив. Але тепер він пам’ятає лише одне, яке приходило до нього в такому знайомому іржавому світлі. Воно завжди було якимось особливим: округла форма, смаглява шкіра, наче випалена тисячоліттями під сонцем на небесах або у полум’ї пекла, крихітні оливкові очі, що зовсім не світилися, а скоріше поблискували, як хризоберил у тіні. Він не знав, хто це, але звав Янголом, бо тільки небесна істота здатна мати такий вигляд. Янгол показував йому викривлені лабіринти світів, тисячі химерних мов, про які ніхто ніколи не чув, та десятки тисяч неземних ідолів, а потім залишав його серед них. Згодом він забув своє справжнє ім’я. Тоді Янгол дав йому нове - Щур. Він дуже добре пам'ятав чому. Янгол сказав, що це через його характер. Він любив нишпорити, йти за запахом гнилі та крові, не цураючись нічого на своєму шляху. Він був гордим. Щури - символ ненависті, чуми, підступності й... звільнення від будь-яких норм. Але зараз все це вже в минулому. Зараз Щур сидів на старій дерев’яній койці у старій камері та розминав свої старі фаланги пальців, граючи на сопілці, що дісталася від його колишнього товариша по камері. Він навіть не дивився на тепле вечірнє світло – та й навіщо? Він вже давно забув ті мотиви, утопічні ландшафти та поховав ідею. Його увагу раптово привернув несподіваний гість – його маленький родич. Маленька істота вилізла з тріщини у кутку камери та кинула мимовільний погляд своїми болотяно-золотистими очима на Щура. Він перестав грати. Боже створіння миттєво побігло у бік вікна з решіткою, воно намагалося видертися наверх, шкрябаючи кінцівками по слизьких каменюках. З кожною хвилиною рип від кігтів ставав все голоснішим, але Щур лише заворожено дивився на те, що відбувалося. Він не розумів, а точніше не хотів усвідомлювати, чому ця тваринка це робить. Щур повільно встав з койки та озирнувся: за дверима не було жодного вартового. Коли він знову розвернувся до світла, то побачив, що тепер воно повністю заповнило кімнату червоно-помаранчевим сяйвом. Обережним кроком він ступив у прямокутний острівок світла на підлозі. Він згадав. Загадав все до останньої сторінки, останнього обличчя, останнього слова та дерева. Він кинувся до вікна, чіпляючись за високі ґратки, як той малий пацюк за стіни. Його вологі пальці зісковзували та обпалювалися розпеченим залізом, але він знав, що вихід десь там – у променях пекельного світла. Під ногами шурхала солома – звідки вона взагалі взялася? – а згодом почувся тріскіт тонких кісточок. Щур впав на коліна у суміш багна, крові, шерсті та соломи. Все припинилося. Кімнату знову залило меланхолійне сиве світло. Але це марно. Ніщо не змусить його знову забути. Ніхто не забере його кохання. Він дістане своє помилування. Він знову побачить.
14. Місячна Лицарка
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
В старих релігійних храмах, присвячених одному богу, вона завжди відчуває себе мурашкою. Занадто високі стіни. Занадто далека стеля. З численних ікон на гостю дивляться порожні очі святих. Що вже говорити про одягнутих в золото і парчу священників — немає віри в їхніх гнилих серцях.
Зараз цей храм покинутий і покритий товстим шаром пилюки, змішаної з брудом і гниллю. Відьма обережно переступає через повалене дерево, що лежить прямо на підлозі. Напевно воно й утворило провалля у стіні та стелі, а звідти своєю чергою накапало дощу у глибоку калюжу. Спробуй збережи край сукні від води в такій то розрусі. Справжнє випробування!
Попереду видніється кафедра вся в павутинні та тріщинах і вівтар для церемоній, але не це її головна ціль, далеко не це. Час від часу з гілки на гілки перестрибує сіра птаха з розумними допитливими очима, але і це її не турбує. Відьма прямує до таємних дверей схованих у стіні за іконою. Там же тонкою спіраллю в'ються сходи вниз. Але і тут не обходиться без проблем, занадто стара і хитка ця конструкція, потрібно рухатися дуже обережно. Можна б було скористатися магією, та не в храмі одного бога. Серед хрестів ніяке чаклунство не зіграє в повну силу.
Відьма з роздратуванням зітхає, коли брудний облізлий щур пробігає прямо у неї під ногами, і робить перший крок.
Один Бог... Один Бог... І хто зі смертних вирішив, що це хороша ідея? Хто першим посмів поглумитися над самою суттю віри, перетворюючи її на поклоніння розкоші замість любові. Чим багатше священник, тим більше у нього влади. Чим більше у нього влади, тим багатше він стає. І де тут щирість?
Попри пройдений шлях, внизу все ще видніється лише чорне провалля, що не здатне освітити тьмяне сяйво ручного ліхтаря. Чергова сходинка руйнується у неї прямо під ступнею. В останній момент вдається врятуватися і то за допомогою легкого магічного трюку. Але не це головне. Магія нарешті почала працювати, а значить вона набагато ближче до цілі.
Вид знайомого ідола в темній сирій печері радує серце і наповнює душу силою. Не все погубила нова релігія. Смертні зуміли лише зверху прикрасити храм, присвячений древнім богам, іконами й хрестами, самі ж древні боги звідси так і не пішли.
Відьма вдячно стає на коліна перед статуєю свого покровителя і бере з його рук меч. Далі звичний ритуал — пара крапель крові з долоні та коротка молитва. У всі часи залізо найкраще проводить магію, навіть славетному золоту до нього далеко. В останню мить відьма торкається лобом простягнутої долоні ідола і встає на рівні ноги.
Нарешті. Тепер вона вільна.
Якщо хтось з майбутнього покоління знайде цю печеру, то не побачить ні одної живої душі, лише довгий плащ і маленьку жменьку зоряного попелу на землі.
І на цьому все!
Від імені організаторки дуже хочу подякувати усім учасникам, які брали участь і подарували цьому проєкту свої неймовірні тексти.
Зустрінемося ще!
