Чим великі епічні твори відрізняються від великого обсягу тексту?
ДИСКЛЕЙМЕР: Ми не закликаємо вас вписуватися в певні рамки у своєму творчому процесі. Ця стаття покликана надати інформацію та матеріал для роздумів.
Знаєте, у чому проблема багатьох книжок?
Написати десять, двадцять, п'ятдесят авторських аркушів за наявності комп'ютера – справа нехитра. Насправді, написати ті самі десять авторських аркушів набагато простіше, ніж розповідь на двадцять тисяч символів. Для багатьох авторів, які отримали завдання «напишіть оповідання», набагато простіше замість цього написати сцену.
Можливо, красиву, з діалогами, з описами зовнішності, характерів, з деталями навколишнього світу, навіть із дією... Але сцену.
Що я маю на увазі під сценою? Це шматок тексту, який описує події в одному місці (може бути сцена в русі, але там локації мають змінюватися поступово), в одному часовому проміжку, безперервно, і всі дії показуються «в реальному часі» або з уповільненням. Типову «сцену» ви можете перенести з книжки в кіно так, що її всю теоретично можна буде зняти в один день при одних і тих самих декораціях.
Плюси сцени ми всі знаємо. Коли нам потрібно показати розвиток конфлікту в реальному часі, коли потрібно, щоб читач побачив якусь ситуацію сам і щось відчув разом із персонажем, сцени бувають неймовірно корисні. Але з ними не все так чудово. Є в них і темний бік, який вабить письменників як вогонь метеликів.
Річ у тім, що сцену можна писати скільки завгодно.
Переказ подій зазвичай дуже короткий. Притчу про царя Соломона і двох матерів, наприклад, можна переказати буквально в одному абзаці:
“До царя Соломона на суд прийшли дві жінки, які сперечалися через немовля-хлопчика. Вони обидві днями народили хлопчиків, але один із них помер, і кожна з них стверджувала, що це її дитина залишилася живою, а друга просто хотіла її викрасти. Цар Соломон, схитрувавши, наказав розрубати дитину і віддати її половини обом. Тоді одна з жінок у паніці закричала, що вона відмовляється від дитини, аби вона залишилася живою. Їй і повернули немовля, визнавши в ній матір”.
Цю ж притчу можна написати як сцену. Почати із зали суду. Яка була година дня? Як виглядав цар? Чи багато було людей цього дня? Перейти до жінок, описати кожну, показати, як вони наближалися і кланялися. Потім додати реплік — коли кожна з них пояснювала, у чому суть її претензії до суперниці. Перейти до суперечки, а за нею — до різкого вердикту Соломона. Зупинитися на секунду, щоб описати емоції, які відбилися в усіх на обличчях: суворість ката, готового підкоритися, жах юрби, байдужість однієї «матері» і блідість іншої. І, нарешті, розв'язку. Якщо не надто розмусолювати, можна отримати хорошу стислу сцену: з деталями, і все ж досить динамічну.
Але можна ж і не розмінюватися на дрібниці, чи не так? Почати можна здалеку.
«Уже тиждень у Єрусалимі не дощило. Настали найспекотніші нестерпні дні. Безжальне сонце щодня вставало, щоб обгризати тьмяні стіни будинків і палаців, і вичавлювати останні крапельки вологи з усякого, хто ще дихав і ворушився, і щовечора, сите, ховалося за обрієм.
Життя в місті починалося ще до сходу сонця. Закривалися корчми та гральні будинки, прокидалися крамарі, пекарі, шкіряники та багато інших, прокидалися раби в багатих будинках і варта зі зміною варти...»
Можна провести дуже детальний аналіз життя стародавнього іудейського царства (а не як я). І почати описувати побут кожного типового жителя: ось коваль, ось пастух, ось слуга, ось багач... Можна детально вивчити флору і фауну і взятися описувати кожну травинку, кожне дерево, кожну цикаду або що там водиться в цих краях. Можна плавно перейти до палацу і взятися перераховувати його зали і кімнати, всіх слуг, які там працюють і всі події, які пережили ці стіни.
Якщо дуже сильно загорітися ідеєю написати «багато», можна витратити авторський аркуш і так і не дійти до того моменту, коли дві жінки постануть перед Соломоном, щоб попросити його їх розсудити. Розумієте?
Цей приклад дуже гротескний, але загалом він відображає поширену проблему великих творів: надмірність.
Надмірність підступна. У малій формі нам іноді достатньо повідомити, що якась подія відбулася — і тут же перейти до наступної. «Герой ішов вулицею, і раптом на голову йому впала цегла». До великої форми ми частенько звертаємося, коли хочемо не просто повідомити інформацію, а змусити читача щось пережити разом із героями. І більша частина тексту у великій формі потрібна не для передачі інформації, а для створення атмосфери. «Зайвий текст» вплітається в романи не зі злого наміру, а з дуже навіть доброго: донести до читача і думку, і емоцію.
Але чому? Звідки він береться?
Типова ситуація: автор вирішує, що було б добре почати розповідь із ранку. Показати, як герой готується до якоїсь події, дати в сцені відчуття передчуття або, можливо, нервозність. Але що саме показувати, а що пропускати? Найпростіше, що можна тут зробити: спробувати уявити «який би вигляд цей ранок мав у реальності». Кумедно, що така порада часто трапляється в статтях із письменницької майстерності: поставте себе на місце героя, уявіть приміщення, де він перебуває, уявіть деталі, що він робить. А потім перенести це на папір, так? І в підсумку ми отримуємо наше улюблене: автор детально описує ранковий моціон: як герой чистить зуби, вмивається, що він їсть, у що він одягається, як бере сумку і виходить... Деталі можуть відрізнятися залежно від сетингу. А варто було би поставити всього одне просте запитання: що всі ці описані дії дають історії? Сюжетно чи емоційно? Чим вони можуть зацікавити читача?
Те ж саме трапляється з описами. Кажуть, що треба описувати зовнішність героїв і оточення, в якому вони перебувають. І, засвоївши це нехитре правило, письменники беруться строчити абзаци: очі, волосся, носи, одяг, манери... Що там іще в анкету створення персонажів входить? А потім ставлять запитання в соцмережах і на форумах: підкажіть, як гарно писати описи так, щоб не перераховувати набір характеристик?
У підсумку ми отримуємо найпростіше (і найскладніше) правило в письменництві:
У кожного слова в тексті має бути мета.
Навіщо воно там написано. Щоб «набити» певний обсяг? Тому що так радили у статті для початківців? Тому що в реальності герой, перш ніж відчинити двері, має повернути ручку? Чи тому, що без цього слова, речення, абзацу ваш читач не зрозуміє, що відбувається в книжці і чому? Чи не відчує?
Важлива частина письменницької майстерності полягає в тому, щоб позбутися ілюзії, буцімто ви «не пишете зайвих слів» (усі пишуть), і навчитися їх безжально вичищати. І тоді ваші «багато букв» перетворяться на справжню велику форму. Велику – але без зайвої ваги.
А вам легко визначати у своїх текстах «порожні слова» і ті, що насправді важливі?
Авторка: Тетяна Гринько
