Зламана клавіатура - івент, який проводився на основі набору у твіттері.
Письменницький челендж, оснований на дитячій грі "зламаний телефон". Її суть полягає в тому, що перший учасник пише текст, а потім його шматують: викидують усі слова, окрім кожного третього.
Після чого те, що залишилося від тексту отримує наступний учасник, який повинен по набору слів припустити, що було в оригіналі, і написати власний текст на цю тему. Після чого процес повторюється від учасника до учасника, і можна порівняти, як змінювалася суть тексту.
У кожного учасника було рівно три доби на написання тексту.
Далі перед текстом я буду коротко представляти учасника та вказувати його соцмережі (твіттер та основну письменницьку платформу). Тому під шумок:
Організаторка: Milaer.
Початкова тема, яку я дала першому учаснику:
"Таємниця, меч, магія, відьма, статуя, птаха, закон".
1.ㅤМісячна Лицарка
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ── ◇
Є речі, що не міняються роками, особливо коли діло стосується магії й королівської сім'ї. Історія — річ, що любить повторюватися. Коли тобі під тисячу років, ти відчуваєш це особливо гостро.
Направляючись лісом в сторону древнього місця сили, відьма час від часу зупиняється, щоб передихнути. Роки беруть своє. Вже давно не вдається пройти пару кілометрів без болів в ногах і спині. Та і зір підводить, добре, що вірний сокіл згоден бути її очима хоча б на короткий термін. Життя птахів в порівнянні з життям відьми одна швидка мить.
За спиною залишилися руїни королівства, що ще рік тому, до війни, славилось центром культури та торгівлі. Відьма не сумує, бо бачила його трагічну гибель вже не один раз. Врешті решт на уламках народиться нове життя, люди збудують будинки й ще кращу державу, ніж була раніше. Все потребує розвитку. Ніщо не повинно стояти на місці.
— Та скоро-скоро ми прийдемо, не бухти, — хитає вона головою на чергові скарги сокола.
Для спілкування відьмі й магічному улюбленцю зазвичай не потрібні слова, але їй просто подобається чути свій голос в лісовій тиші, де навколо ні одної живої душі.
— Я розумію, що тобі не подобається, ця ідея, але такий закон. Ні, милий, — з горла сам по собі виривається тихий беззлобний сміх, — не країни. Це закон часу. Закон, старіший за моє немічне слабке тіло.
З появою людства тисячі років тому магія, що раніше вільно гуляла просторами полів і гралася з листочками дерев в лісах, пристосувалася до нових умов. Стала жорсткіше. Організованіше. Замість вільної шаленої сили перетворилася в чітку впорядковану систему з купою правил і умов, що не дають світу розвалитися на шматки. Відьми, її головні служительниці, одні з перших повинні слухатися цих правил, слідкувати за тим, щоб кожне трактувалося і виконувалося правильно.
Руків'я важкого меча в лівій руці неприємно натирає шкіру, але відьма не звертає уваги на труднощі та продовжує шлях. Он попереду вже видно п'єдестал статуї на місці сили. Обличчя і сильні плечі першого короля навіки запечатані в камені, нагадуючи про те, яким сильним, відважним і розумним чоловіком він був.
Попри вагу в камінь лезо меча входить з першого разу немов ніж у масло. Не без втручання магії й декількох слів закляття, звісно.
— Що ти кажеш? Неможливо витягти? — фиркає відьма. — Можливо звісно. Але лише людині, якій судилося стати правителем або правителькою славного нового королівства.
Щоб отримати владу в руки її спочатку треба заслужити. Довести свою гідність і честь перед обличчям першого короля. Такий головний закон магії — до всього треба прикладати старання, ніщо не дається просто так.
— Та не дуйся ти. Я дам тобі смаколик, якщо пообіцяєш тримати це все в таємниці.
Обраний чи Обрана дійде до місця сили самостійно, коли настане потрібний час. Магія підштовхне останню надію людей в спину і не дасть проігнорувати знаки долі.
Ще декілька хвилин постоявши біля статуї, відьма важко зітхає і повертається до лісу. Це її останнє завдання на цьому світі та в цьому житті. Скоро її замінить нова відьма, молода і сильна, а тоді... А це вже не має значення.
2. Аня Обходисвітка
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ── ◇
Відьма ніколи не обтяжена земними роками: часто перед нею простягається вся Історія. Що там кілька днів, коли ти здатна відчувати гостро лише інтервал, не менший за тисячу років? Втім, іноді виникає потреба вирушити в місця, де час зупиняється. Лише там відчутні швидкоплинні й невблаганні роки: після пройдених кілометрів біль зудить у спині й за плечима, стелеться у ногах, наче кіт. В таких місцях можна і озирнутися назад, на те Життя, що в очах відьми перетворилося на мить. Десь лише руїни залишилися по тому, що квітло і славилося. Немає суму чи жалоби у відьми: не раз бачила чиюсь загибель. Потім на його місці народиться нове королівство. Там будуть люди і відбудують державу, небачену раніше. У світі немає спину тільки двом речам: розвитку і Смерті. На місці одного повинно з'явитися щось інше. Такий вже закон.
— Скоро вже, скоро, — відказує відьма до сокола, що ото гойдається-хитається собі на сухій гілці. Попри безсмертя все одно хатнього улюбленця мати поряд хочеться, вони завжди потрібні. І чути їй раптом чийсь голос:
— Подобається видовище?
— Ні.
— І жалю геть не відчуваєте? За зниклим.
— Ні. Такий Закон всього, — дратується непомітно.
Чому всі так люблять ставити саме це запитання? Їм чи не байдуже: людство і раніше так займало дикі простори посеред вікових лісів і дужих дерев, пристосовувалося до умов і перебудовувало території під себе, занепадало і відроджувалося. Тут немає нічого дивного чи, бодай, цікавого. Люди не переносять Хаосу, їм треба щось організованіше. А відьмі шаленій і вільній нема місця серед системи правил, яка збирає в купу різні шматки світу. Головні керують, другорядні — слухаються, а їй це остогидло. За нею не треба слідкувати і виправляти, бо інакше…
Відьма стискає руків'я меча, неприємне і чуже для неї. Воно знайоме і звичне хоча б для таємного незнайомця, який, насправді, не такий і таємний (звідки у монарху взятися таємничості?). Королям, взагалі, необхідно бути сильними і дужими, а цей опецькуватий плюгавий хлопак і на барда не скидається. Виникає, хіба що, питання, що він забув тут, біля статуї Сили — монумента свого батька.
— Ніколи ще не бачив в відьми меча, — ще й знущається. Мерзотник.
— Все буває вперше.
— Невже він теж здатен на магію?
— Здатен, і не гіршу від магії тих ж самих слів. Звідки тільки в нашого славного правителя стільки інтересу до "незрозумілого блюзнірства", чи як ви там її кличете.
Парубок може і плюгавий, та тільки серйознішає в момент. Точно щось задумав.
— Хочу довести своєму народу, що в магії немає нічого шкідливого. А для цього прийшов проситися до вас в учні.
Бачив б його батько зараз. Відьма замислено гмикає. Стукотить ногою по вологому каменю.
— Якщо ти вже такий серйозний, то я згодна тебе вчити. Але, — карбує, аж голос дзвенить від серйозності, — Ціною всього будуть лише твої старання. Простому я навчу, а от складному — зась, хоч дуйся. Знання можуть і самі не схотіти йти до тебе, якщо це особливо важливі таємниці.
— Я готовий.
День добігає кінця. Обране вже місце та час. Пізніше, наодинці, у Відьми є час подивитися на зрозумілі тільки їй знаки. Руни обертаються ліниво, ніби не хотять говорити про це з власницею. Їх декілька, та читається в них чітко "це не твоє завдання".
«Хоч ти і сильна відьма, та від його рук на тебе чекає тільки занепад».
3. Аса
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ── ◇
Їй начхати, що там говорять люди, що говорить суспільство у своїй масі, що говорить Королівська Рада. Остання, до речі, може вдавитись своїми безцінними порадами, якщо так хоче. Вона б ні хвилини не горювала. Все одно на руках членах Ради більше крові, ніж на руках усіх відьом, разом узятих. Відьми просто захищались, боронили свої життя і життя одна одної. А вони? Вони винищували чаклунок задля власного задоволення, і тільки. «Спалити!» - досі чується у вухах жорсткий голос, як тисяча розкатів грому, що пролунали в унісон і струсили землю своєю міццю. От тільки не землю вони струсили, а світ юної чаклунки. У той день, коли вона лишилась у цілковитій самоті, вона теж мала померти. Так було передбачено долею, усі знаки кричали про це. А вона, така недосвідчена і невправна, можливо, саме завдяки власному незнанню змогла обманути Всесвіт. За що і поплатилася, притому надто жорстоко.
Але вона росла. Вправлялась в магії, в мистецтві, що народжувалось глибоко в душі, як і усяке інше, і виривалось через розкриті долоні. Іноді бавилась мечем. Якимось дивом знайшла майстра, що володів зброєю так, неначе вона була продовженням його власних рук, і вчилась у нього. Довго, терпляче, до мозолів, але врешті-решт почувала себе впевнено. На всяк випадок, її майстерності було достатньо, щоб дати відсіч парі-трійці бандитів - а може і добре натренованих солдатів - і при цьому не дати їм себе запідозрити. Магія — це, звісно, добре, але прямий шлях у могилу, а їй помирати поки дуже і дуже не хотілось. Не після того, як вона вирвала власне життя із кігтів корони, втративши усіх і кожного, хто був їй дорогий. Час тепер відплатити їм тим самим.
Вона не сподівається побачити страх в очах тих, хто загубив її життя. Нехай вони краще виглядатимуть здивованими. Нехай будуть в шоці від того, що вона вижила. Нехай несподіванка паралізує їх, позбавить можливості поворухнутись хоч трохи. Хоча вона знає: навряд чи вони її пам'ятають. Таких як вона - десятки, якщо не сотні, і в серцях кожної з них палає вогонь ненависті. Кожна мріє знищити верхівку, вибити корону, омиту кров'ю, з їхніх рук, і розтоптати її, щоб лишились одні тільки золоті крихти. От би знайти інших, об'єднатись з ними, створити альянс чи якусь його подобу… Врешті-решт, було б непогано мати когось, хто зможе прикрити спину у випадку чого.
Вона продовжує свою подорож, свої пошуки відповідей - і нових питань. Адже одразу, як знайдеш відповіді на усі, життя втратить сенс. Можливо, їй вдасться знайти союзниць, а можливо загине безславно в диких степах, стане ще однією жертвою отруйного страху корони перед тими, хто не схожий на звичайних людей. Але вона намагатиметься, що б там не було. Боротиметься до останнього подиху. Бо так правильно, а іншого виходу немає і не має бути.
4. Марта Салація
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ── ◇
– Пані, пані, чи Ви чули, які чутки народом ширяться? – хлопчисько забігає до хиткого дерев‘яного будиночку, що стояв у густому лісі недалеко від королівського палацу. Чаклунка м‘яко посміхається, пензлик, з-під шерстинок якого на тьмяно-жовтому папері з’являлися незнані донині краєвиди, відкладає на маленький дерев’яний столик.
– Не хочеш провідати пана лісовика, малий? Впевнена, йому буде приємно тебе бачити.
Хлопчик понуро знизує плечима. Між зведеними чорними бровами залягають дві неглибокі складки, а покусані губи стискаються до побіління.
Він йде, знаючи, що залишає пані на самоті, що не зможе її захистити від люті сестри-королеви, коли та дізнається, що чаклунка жива, що вона втікла, імітуючи власну смерть.
Рівно 27 років тому королевством пробігла новина. «У королеви і короля народилися дві доньки!». Схожі як дві краплини чистої кришталевої води, принцеси всюди були разом: читали одні й ті самі книжки, вибирали схожі за фасоном і кольором вбрання, вчилися малюванню і співу у найвидатніших митців королівства. Вони ніколи не сперечалися, тим паче не сварилися, допоки одного дня слова татка не змінили все. «Одна з вас стане королевою».
Їм було по 16, коли одна з них погодилась на зустріч із паничем, а інша знайшла в бібліотеці стару книгу одного з майстрів чаклунства. Їм було по 17, коли одну одягли в біле пишне плаття, а іншу прийняли до секретної групи чаклунів. Їм було по 18, коли одна дізналася про маленьке життя, що носить під серцем, а інша опинилася за крок до смерті, зустрівши бандитів, що полювали на тих, хто вчився магії.
Їм було по 24, коли одна одній вони були вимушені сказати: «Пробач і прощавай, сестро». У той день жорсткий низький голос пролунав гострим лезом по свідомості: «Спалити!». Одну з сестер було викрито. «Чаклунка! Бісова дівка! Зрадниця королівства!» – кричали звідусіль люди, десятки, сотні людей, чиї очі кипіли ненавистю, а серця залились бажанням знищити. Товсті мотузки міцно тримали руки і ноги прив‘язаними до високої палиці, вилися навкруги талії і бедер, до кривавих синців стискаючи шкіру під тонким платтям. Принцеса, від якої відмовилось власне королівство, власна родина. Вона не намагалася поворохнутися, не хотіла захищатись, не робила спроб боротися із власною долею. Вона прийняла її, впевнено дивлячись в залите сльозами обличчя сестри.
– Велика честь бачити вас сьогодні тут, королево.
Чаклунка ставить на малий дерев‘яний столик хрустальну піалу з шоколадним печивом. Поряд на вишитій серветці з’являється корона, яку гостя зняла з власної голови, привітно усміхаючись.
– Я за тобою скучила, сестро.
З дитинства сестер вчили, що честь і благородство – риси, які вони мають плекати в собі, закони і моральні принципи – те, чим мають керуватися. Але вже зараз вони розуміють, яким безславним шляхом вели їх ті закони, створені у страху невідомості. Уже зараз вони можуть впевнитися у неправильності написаних правил, що з‘явилися від незнання і небажання знати.
– Сьогодні річниця, сестро.
– Три роки з моєї смерті.
Двері будиночку гучно б‘ються об стіну від сильного удару, яким були відчинені. Жінки, що сиділи за столиком, тримаючи в руках чайні чашечки з пахучим трав’яним напоєм, обертаються на хлопчика. Він важко дихає, витираючи спітнілого лоба і бігаючи очками по хатинці в пошуку потрібних слів.
– Пані королево, будь ласка, залиште пані чаклунку, не вбивайте її, вона мені як рідна мати, вона добра і нікого не скривдить.
Жінки усміхливо переглядаються, чаклунка кличе хлопчика до себе і тихенько каже:
– Того дня, три роки тому, це вона мені допомогла, мене врятувала і сховала тут.
5. Марь
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
Доріжками чи протоптаними стежками, які ширяться до будиночка, що був зовсім недалеко від палацу, йшла молода дівчина у дорогій сукні. На її рудому вбранні, разом із тьмяно-жовтим візерунком, розбрелись шерстинки хутра. Усміхаючись, господарка будинка, зупинившись на порозі, прибрала декілька білих шерстинок:
– Не хочеш грибів від лісовика?
У будинка чарівниці, а саме нею була дівчина із лісу, було безліч магічних речей, що в руках принцеси королівства ставали звичайними іграшками. В незнані, одного разу, дівчина ледве не наклала на себе прокляття вічної турботи. Тепер же, вона відкладає речі назад на дерев'яні полиці, обережно та лагідно.
Принцеса сіла за стіл понуро, через що чародійка тикнула пальцем між бровами:
– Що сталося?
На обличчі дівчині виднілися неглибокі мішки під очима та покусані губи. Це говорило про її нерви напередодні. Принцеса імітувала усмішку:
– Вибач за турботи, але рівно годину тому мені доповіли новину: Чародійку з ліса стратять заради спокою у центрі королівства.
Про новину їй з вуст доклала старша сестра – королева їх земель. У бібліотеці, де вони ще в дитинстві проводили разом дні, а наразі давали собі сестринські години разом, королева сказала:
– Сестро, – відклала вона книжку, – тобі варто кинути ту жінку. Вона ходить у білому вбранні – за її плечима смерть.
За кольором одеж вигнанців, розпізнавали гріхи чародіїв. У королівстві знали всі, про значення білих та чорних одеж. Біле, то вбивство когось, чорне – заборонена магія воскресіння.
– Не можу, – заперечила принцеса королеві, – її покинути, то зрадити себе.
– Вибору нема, народ боїться «відьми», – відповіла старша.
– Але ж вона захищалась лише!
– Не вір усьому, що каже тобі грішниця. Може вона тебе і зачарувала, – королева направилась на вихід. – Прийми правду, – у самих дверей сказала сестра наостанок.
У ту ж мить, принцеса кинулась у ліс.
– Що ж, – заговорила чаклунка, – я знала що день настане.
Увечері схопили «відьму». Блиснуло лезо мечів біля шиї.
– Пробач, сестро, – шепнула королева тій на вухо перед, як дати знак на початок страти.
– Зрадниця, – гнівно відповіла молодша сестра.
Чаклунка потонула у вогні, замотана у міцні мотузки. Лише з жалем дивилась вона у вічі своїй коханій принцесі.
На наступний день зникла і принцеса. Вона кинулась геть із цього місця, залитого кров’ю. Від сестри, що чинила вбивства. Молода дівчина втратила кохану, родину та дім.
Об дерев’яний стіл стукнула піала. У пабі біля поселення, де зупинилась колишня принцеса, вона вирішила взяти перепочинок:
– На ваших рукавах вишита корона, – раптом сказав працівник.
– Виглядає благородно, чи не так? – сховала страх принцеса за їдкою відповіддю із посмішкою. – Такі ж благородні, як нові закони королеви.
Сьогодні дали наказ: «У королівстві нема місця чарам».
– Через нього стали переслідувати мою матір, – молодий хлопчисько став понурим.
– Королева вміє лише кривдити інших, – сховала принцеса погляд у напої. – Через неї я поховала свою кохану... Сьогодні вже як три місяці пройшло від страти, – її руки затремтіли.
Відпивши ще ковток свого напою, дівчина вийшла із закладу.
6. Міша
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
— Тебе стратять, — голос чоловіка звучить похмуро. Він відмовляється приймати сухі факти та долю, і це кумедно: раніше був покірніше псини, приймав будь-які умови. Зараз він відчайдушно хоче забути свою покірність, нагадати цьому дівчиську: він її брат. До нього варто хоч іноді прислухатися.
— Менш з тим, — дівчина продовжує скидувати речі в сумку: магічні трави, книги, склянки з зіллями. Зелені очі сяять рішучістю та холодом. Кригою навіть — раніше вона ніколи так на нього не дивилася.
— Не верзи дурню, — рука перехоплює тонке зап'ястя, стискає міцно. Його погляд протилежний її: у ньому видніється відчай. — Сестро, ти не повернешся. Не можна йти проти Королеви.
— До біса таке життя! — чародійка вириває свою руку з чужої хватки. — Вона згубила долі занадто багатьох людей. Скільки вже вигнанців? Сотні? Чи вже тисячі? А головне — за що? Я не лишу цього просто так.
— Енжело!
— Що?!
Вони дивляться одне на одного. Мовчать. Покусані губи насправді видають відьму з головою: вона нервує. Проте це не зменшує її рішучості покласти кінець тиранії Королеви. Врешті решт, вона теж не остання людина в королівстві. В неї є влада, в неї є підтримка — як у світі живих, так і у світі мертвих. А ще — магія.
— Якщо не думаєш про себе, то подумай про сім'ю, — Ґрегорі намагається скористатися останнім шансом зупинити сестру.
— Жартуєш? — дівчина хмикає. — Матінка тільки видихне спокійно, якщо я помру. Перестану псувати її репутацію.
Їх мати була темною відьмою. Вона жила не перше століття, але нічого важливіше за репутацію та статус для неї не існувало.
— А батько?
— А батько боїться матінку, — Енжи посміхається. — Ти все життя був слугою Королеви, не дивлячись на свій магічний потенціал. Але ти зруйнував своє майбутнє тільки тому, що королева хотіла бути найсильнішою відьмою в королівстві. Вона вбиває або виганяє всіх, хто є потенційною загрозою. Повторюю: я не лишу це просто так. Цієї ночі або я — або вона.
І знову тиша. Мовчання між ними тьмяними плямами розливається, прірву створює, Ґрегорі розуміє — сестру вже не зупинити. Він посміхається. Так чи інакше когось втратить.
— Не тільки, — каже надламано. — Пробач.
— Тобі нема за що вибачатися, – відрізає Енжела. — Я знаю, що ти її кохаєш. Я знаю набагато більше, ніж ти думаєш. Але це не зменшує її гріхів і кількості крові на її руках. Воно того не варте.
Він не відповідає, а вона йде. Брат з сестрою більше не побачаться.
7. Сметанка
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ── ◇
Сонце сідає. Ніч спускається на гострі шпилі палацу, поглинаючи все у вечірній холод, що так притаманний весні. У одному з приміщень палацу, за столом заваленим скляними приладами та інгредієнтами, серед безкінечних полиць, наповнених книжками, сидить дівчина — Енжа. Вона увесь час поправляє то окуляри, що сповзають вниз, то чорняве волосся, місцями пофарбоване хімічним димом та рідинами, котре лізе в очі. Енжа вже розлила зілля по пляшках, котрі відбивали холодне синє світло ламп, щоб вранці відправити це замовлення. Стомлена вона писала інструкцію по вживанню, побічні дії тощо. Дівчина підняла окуляри з очей та потерла рукою обличчя, тяжко зітхнувши.
Раптово постукали в двері. Хто б це міг бути?
— Заходьте! — крикнула вона.
Двері відчинилися, запустивши вечірній прохолодний вітер з коридору, що мало не загасив камін. Вона не розгледіла хто зайшов, тож дівчина хутко одягнула окуляри назад, щоб побачити свого пізнього відвідувача.
— Вітаю, Енжа, — почувся знайомий голос з напівтемряви.
Це був один з вельмож. Його світле волосся гарно контрастувало з його звичним темним одягом, прикрашеним золотом, а синє холодне освітлення додавало якоїсь містичності.
— А, це знову ви, пане Вільяме, — всміхнулася дівчина.
— А ти знову до мене на "ви" та додаєш оце "пане", — посміявся молодик, підходячи ближче до її робочого столу.
— Вибачай, робота у мене така - до всіх на "ви" та виконувати забаганки королеви.
Почувся хоровий спів та дзвін з ближчої церкви. Вечірня служба в королівстві - вже восьма вечора.
— А ти любиш до мене приходити саме під вечір.
— Ніяк не виходить раніше, — пояснив Вільям, зітхнувши.
— Ну і що, — посміхнулася вона, знову прибираючи фарбовані локони з обличчя. — Зате ми з тобою гуляємо ввечері.
Енжа розуміє, що у всіх є свої справи. Вільям взагалі збирається стати радником королеви по магічним наукам, а для цього точно треба постаратися. Однак дівчина певна, що він впорається, бо його знання щодо магії дійсно вражають.
Молодик підійшов до неї та переробив зачіску так, щоб їй нарешті не заважало власне волосся. Енжа часто виглядає незграбно, бо занурюється в роботу з головою.
— Енжа, я маю сказати тобі декілька важливих речей, — став більш серйозним Вільям.
— Це які? — спитала дівчина, хоча здогадується що він хоче їй сказати.
— Я кохаю тебе, — він сказав це з таким сумом, що Енжа навіть не всміхнулася, а схвильовано дивилася йому в очі. — Та я вампір.
Дівчина відійшла від нього на пару кроків, тремтячими руками зняла окуляри та важко сіла на крісло. Вона не знала що й думати, як реагувати. Їй кричати? Плакати? Проганяти його геть? Людину.. ні, створіння, що увесь час допомагає їй?
Енжа нервово ковтнула та трохи стиснутим від хвилювання голосом сказала:
— По закону я маю доповісти гвардії або вбити тебе самотужки...
— Я знаю, — важко та коротко відповів він на це, навіть не намагаючись підійти до неї.
Вони обидва знали, що Енжа не зробить цього. Вона закрила обличчя руками, ховаючи ними сльози розгубленості та розпачу. Вільям непомітно для неї підійшов ближче та обережно поклав руку на її плече. Вона не може його прогнати. Не може відмовитися від того, кого вона цінує.
Він сів поруч з нею та тихо сказав:
— Енжа, послухай, — вона прибрала від обличчя руки, відкриваючи заплакані очі, — я розумію все, однак мені потрібна твоя допомога. Магія тут безсильна, тому я звертаюся до тебе, до науки. Ти зможеш створити ліки від цього?
Вона здивовано дивилася на нього, обдумуючи можливі варіанти в голові.
— Я зроблю все можливе.
8. Valse_melancoli
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ── ◇
Ніч гострими пазурами роздирала вечірні присмерки заповнюючи все своєю моторошною темрявою. В одному з будинків у вікна яких вона заглядає, втомлена дівчина протирає подразнені димом очі та поправляє один з казанків який стоїть на кремезному столі посеред кімнати. Ще раз звірившись з інструкцією, вона починає розливати зілля по спеціальних химерних пляшечках, освітлювана лиш холодним світлом настільної лампи. Аж поки раптово не лунає гучний стукіт в двері і роздратована дівчина не йде впустити пізнього відвідувача. За дверима, в напівтемряві коридору, стоїть жінка в дорогому одязі та з волоссям кольору темного золота. В такому вигляді вона дуже схожа на якусь вельможу яка випадково заблукала і так потрапила в цей будинок. Але холодний вираз її обличчя відразу змінюється на теплу посмішку щойно вона бачить дівчину тож вона тут точно не випадково.
– Вибач що так пізно, я цілий день чекала цієї зустрічі але ніяк не могла наважитися. – Жінка нервово поправила окуляри поки десь вдалині церковні дзвони почали відбивати північ. – Я давно маю тобі дещо розповісти про себе.
– Заходь звичайно, я якраз закінчувала, – дівчина ніжно поправила її локони що вибилися із зачіски, – ти ж знаєш що ти ніколи не буваєш пізно. Якщо ти голодна то в мене ще залишилося трохи їжі з вечері, можемо перекусити а потім ти розповіси що тебе так хвилює.
– Ні-ні, я не голодна, все добре. – Жінка зайшла і почала нервово крокувати кімнатою заламуючи руки, поки інша дівчина зачиняла двері. Раптом вона різко зупинилася, аж її ідеальне волосся сколихнулося, ніби від вітру.
– Енжа я… я вампір. – З болем в голосі промовила вона очікуючи на жахливу реакцію, аж до того що на неї відразу викличуть гвардію охоронців міста.
Енжа відчувала збентеження. Дівчина яку вона кохала була вампіром, створінням які, за старими переказами, були кровожерливими монстрами. Але ж Вільяма була не такою, вона була ніжною, доброю і ніколи не чинила нікому зла. Ким би вона не була, вона залишалася тією людиною яку Енжа цінувала найбільше з усіх. Тож її рішення було простим і саме тим яким має бути. Вона ніжно стиснула руку Вільями, яка виглядала так, ніби зараз збирається піти геть і ніколи не повертатися, та почала говорити.
– Вільямо, подивись на мене, все добре, я не бираюся тебе кидати чи виганяти. – Вона обережно обхопила долонями її заплакане обличчя і відчула як по її щоках теж пробігла перша сльоза. – Для мене немає значення ким ти є, адже та ким ти є насправді прекрасна. Ти найкраща людина у всьому світі, і те що ти вампір ніяк не вплине на мою думку про тебе. Знай, що я всеодно продовжую тебе кохати і буду з тобою завжди поки ти цього будеш потребувати.
Замість відповіді Вільяма міцно обійняла її схлипуючи в плече і це краще за всі слова розповіло про всі її страхи і переживання з приводу цієї розмови, тож Енжа просто обійняла її у відповідь погладжуючи волосся та обіцяючи собі що зробить все, щоб ця дивовижна жінка була щасливою. Вона на це заслуговувала.
9. Діана
• Twitter •
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ── ◇
Впивавшись пазурами присмерки своєю владою захопили все з зовні та з середини. В будинках яких втомлена та знесилена решта. подразнені та невмотивовані одночасно. Завмерло та просто з стоїть собі на столі щось підозріле з бульбашками. Хтось, не людина з лускою починає по пляшечках, розливати рідини під холодним світлом лампи. раптово гучний стукіт в двері. Що давно війшов у традицію і значить тільки одне, що дівчина має впустити. За напівтемряві виринає жінка чорному одязі, з волоссям кольору золота та легкою усмішкою. В бездоганному вигляді схожа на вельможу, жартома каже, що "заблукала потрапила будинок". вираз відразу у всіх змінюється на теплу посмішку. "вона тож точно, мала бути" "Вибач пізно і не день зустрічі не..." Інша Жінка поправила окуляри. Решта почали гулом та недолугими жартами заповнювати кімнату. Я тобі про дещо, ще не казала звичайно. Її рот рясно обмазаний червоною помадою, знов розтягся в усмішці. Я вже думала, що ти закінчувала, але нічого почекаю. Жінка поправила що випирало з зачіски, "знаєш ніколи не пізно, тому я тут голодна, чекаю поки ти скінчиш і звернеш на мене трохи уваги, може ми з тобою і домовимось до вечері? розповіси мені трохи за себе, так як я, не все ж як, вперше ти зайшла нервово заламуючи руки.
Інша, якась особа без успіху виламувала двері. різко її все навколо сколихнулося, від вітру. "я вважаю краще таких заспокоювати болем" промовила вона ніби на аж 4-ох що стояли недалек відразу охоронців. відчувала яку була мала силу та яка, за переказами, не володіла б монстрами. Згадували за тією розмовою Вільяма такою, ніжною, такою правильною. Такою яка б ніколи нікому би була, за життя не зробила б зле з тією ж Енжа з її простим обличчям, яку можна було сплутати з рештою, і чисто теоретично вона б могла тут тим бути. стиснула серед купи цього натовпу. яка ніби просто причаїлась серед алкоголю. Хоча вона б просто вирішила б піти. Вона ніколи не задовольнялась бундючними компаніями та Вільямом.
"мене б спитати , я тебе наказала б виганяти, що раз як ти тут з'являєшся"
"А я б обхопила заплаканетвоє личко та притисла б до себе,що б ти відчула, яка я добра".Жінка руками обхопила її обличчя та долонями пробігла по ньому. "Для значення є, ким я насправді, достатньо знати, що я найкраща всьому незалежно те чи інше розуміння вампір. Як гадаєш, що вплине на твою думку? Знай, ти всеодно будеш кохати і ставитись з недовірою, поки будеш при здоровому глузді. І будь- які відповіді цього не змінять. Жінка просто обійняла. "Прошу не лізь в це, ти знаєш саме стільки скільки треба, навіть, якщо всі про довідаються про страхи з розмови, це нічого не змінить . Вона поринула своїми довгими пальцями просто у волосся, а іншою рукою поправляючи якусь дурницю на собі, все добре, ти дивовижна, я буду щасливою допоки ти розумієш це
10. Арі
• Twitter •
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ── ◇
Вони бігли. Бігли давно. Ледь її наздоганяли, вона відривалася і втікала далі, за горизонт. В інше місто, в іншу країну та навіть світу. Змінювала зовнішність, стиль і професії, манеру спілкування та гобі, але незмінно не могла відірватися. Її палка переслідувачка невпинно відшукувала її з-поміж мільйонів і мільярдів, знаходила і нагадувала про себе, про гру і про змагання. Не злічити скільки коштів було витрачено на цю погоню, скільки зв’язків прокладено і мостів спалено. Вона могла скінчити це все одним простим рухом, однією фразою і однією дією, але зводити нанівець і повертатися до іншого життя вона не хоче.
Це була довгий і надзвичайно витончений забіг, рейс, та хоч шахова партія. Кожен рух, кожна зміна позиції, кожен подих не відбудеться спонтанно, неакуратно чи необережно. О ні, вона знає, з ким має справу. Вона довіку прирекла себе на переховування, аби лиш не програти. Втратити гідність у програші - останнє, чого вона хоче. Пакуючи вчергове валізи, не лишаючи найважливіше - причину всіх вояжів, всіх цих втрат та перевтілень, вона не забуває про жагу свободи. Вона втомилася. Втомилася від страху, втомилася від жаху та тривоги. У своїх мандрах вона ніби прикута до землі, не спроможна навіть крок зробити всупереч наміченому шляху. Так, вона може пересуватися по всій планеті без жодних обмежень, але це не свобода - це замкнене коло, це лабіринт без виходу і входу, це клітка із сподівань і ілюзій.
Ні, з цим пора закінчувати. Вона втомилася. Її єдиним бажанням було припинити втечі і переїзди, брехню і непостійність. Їй набридло жити по каютах кораблів, хай якими б вишуканими вони не були, їй вже байдуже на безцінну валізу в руках. Байдуже на багаторічні перегони, байдуже на цілі і мрії, байдуже на майбутнє - його в неї нема. І вона бачить вихід - лише один, до моря. Так, це її щире і справжнє прагнення - забрати із собою таємницю валізи, віднести її до самого серця моря - воно збереже, не розкаже нікому. Каюти дратують і дратували завжди - вікна в них приховують безцінне і безкрає море, заглушують його голос. Пора повернутися до нього, пора віддати йому те, що по праву належить глибині.
Вона стоїть на носі судна. До прибуття в порт ще два дні, її відсутність ніхто до цього не помітить. Картина була б поетичніша, якби на ній була сукня та кучеряве волосся не стягувала резинка, та не до цього. Свобода - це плисти до серця морського дна, розкриваючи найпотаємніші секрети. Цього вона прагла. Цього і досягла.
11. Лін
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ── ◇
Соломія бігла вузькими вуличками вже набридлого їй міста. Повернути наліво, направо, проскочити через ринок і знов наліво. Вона стрімко змінювала напрямок і темп руху. Все, аби тільки загубитися серед містян та заплутати переслідувачів. Серце калатало від адреналіну і зовсім не від страху, як це було напочатку. Її палка натура вже перетворила це на гру, змагання на швидкість та хитрість, де супротивником їй була місцева гвардія. Виграш означав свободу, а програш — смерть (неї, як вільної особистості).
Скільки сил було витрачено на підготовку! Вона просто не могла програти! І нехай в останній момент все пішло не за планом, нехай за нею погоня — дороги назад вже немає. Ще трішки і всі мости буде спалено! Треба тільки добігти.
Соломія завжди відчувала себе ніби не на своєму місці. Хотіла пригод та свободи. Тому часто втікала з родинного палацу в місто. Там вона і зустріла її — Уляну, Улю, її рятівницю та просто розкішну жінку зі своїм кораблем. Саме ця зустріч надихнула її покінчити з нудьгою. Але не зараз. Потім. Одного дня, коли вже ніщо не зможе повернути її до минулого аристократичного життя.
Цей день настав неочікувано швидко. На одному зі світських заходів батьки заявили, що хочуть її де з ким познайомити. Як потім з’ясувалося, з її майбутнім чоловіком. Він був такий довгий в тому чорному класичному костюмі, такий витончений з отими типово аристократичними вилицями та білявим прилизаним волоссям, ще й багатий — ідеальна партія для Соломії. На думку її батьків.
Коли стало зрозуміло, що весілля все ж таки відбудеться, вона вирішила втекти.
Уля погодилась допомогти. Лишень попередила, що цією втечею Соля прирікає себе на роки переховування, можливо, не в найкращих місцях світу.
— Я знаю. Але я так втомилася… Втомилася від цього нудного життя, від страху розчарувати батьків, від жаху перед майбутнім, яке я не можу змінити! Я хочу зробити вже цей крок! Крок на шляху до свободи! До життя, де кожен день не буде повторюватися ніби по колу, сповненому брехні й ілюзій щастя. Я хочу припинити це! Навіть якщо це означає нескінченні переїзди, непостійність життя. Я хочу жити на твоєму кораблі та подорожувати світом! Побачити все, що тільки можна! З тобою! Якщо ти, звісно, не проти…
— Не проти, безцінна моя.
Уля допомогла розробити план втечі. Підібрати день, перенести необхідні речі на корабель. І зараз чекала на неї.
Ці спогади, це її ніжне «безцінна моя» допомогли подолати останні кілометри, коли сил вже не вистачало. Тепер вони нарешті разом. Пливуть до її багаторічних мрій, до їх світлого майбутнього. Вітер тріпає її кучеряве волосся, нарешті виплітаючи стрічку, що так довго стягувала його, та залишаючи десь позаду. Разом з набридлим містом, сім’єю та невдалим нареченим. А попереду лише свобода, найпотаємніші куточки світу та перше кохання.
12. Таблетка Ціаніду
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ── ◇
Уля хоче свободи. Їй хочеться розірвати невидимі пути, що обвивають її душу, немов важкі лози винограду чи плюща. Вони впиваються, висмоктують з неї щастя. Уля виросла, як птаха в клітці: батьки контролювали кожен її крок. В неї не було особистого простору чи якихось таємниць — про все завжди дізнавалися батьки Улі. Невідомо, що саме спонукало їх з такою делікатною жорстокістю ламати їй життя, та одного разу Уля все-таки втекла зі своєї "клітки". Вона випатрала всі батьківські скарбнички з грошима, бо попри те, що вдавала з себе незацікавлену сіру мишу, від нудьги та примусу Уля знала кожен куточок, цієї клітки, що не був для неї домівкою. Цей будинок був домом для будь-кого, та не для неї. У неї не було ні друзів, ні інтересів, нічого. Проте, коли Улі виповнилося вісімнадцять, батьки замилили їй очі, поставивши перед ще однією ілюзією вибору — заміжжям. Питання поставало лиш в тому, за кого? І звісно ж, у не дуже заможних селян були свої корисливі плани, про які Уля дізналася. Її, юну і прекрасну, мали видати заміж за найгіршого з тих, хто бував на її оглядинах. Карло. В ньому, в цьому пану з карими очима крилася така лють та зверхність, що Уля відчувала себе неживою, простою річчю на продаж. Він був не старим, проте настільки старшим, що в нього вже не було батьків. Він і сам міг згодитися Улі в ролі батька. Із вогню та в полум'я. Та ось, за декілька днів до весілля, поки батьки були дуже-дуже заклопотаними, вона нарешті втекла. Уля не плакала, не озиралася і не шкодувала. Вона тікала так далеко, як тільки могла. В інших селах їй би нічого було робити, тож вона подалася в місто. На щастя, тих грошей, які її батьки здерли з пана, що купив її, немов річ, вистачало і вистачило ще б надовго. Покинувши клітку, Уля нарешті відчула довгоочікувану свободу. На цьому нещастя Улі закінчилися. Їй було складно довіряти іншим, вона була наче дикий поранений звір. Цей шлях був доволі тернистим і довгим, траплялися люди, які хотіли ошукати Улю, та одного разу вона знайшла своє справжнє щастя у власниці невеличкої кав'ярні. Іолана була неначе втіленням самого сонця: від її слів та вчинків на душі ставало тепло-тепло, а сама вона неначе випромінювала сяйво, яке неможливо було побачити, проте воно відчувалося. По-особливому. Кожен погляд. Кожна посмішка. Кожен дотик. Кожна чашка ароматної кави. Іолана навчила Улю чомусь важливому, стала її маяком серед пітьми життя і вона нарешті відшукала свій справжній дім. Іолана завжди чекала її у своїй маленькій затишній квартирі, будучи готовою дати навіть більше, ніж Уля уявляла.
13. Federikho
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ── ◇
Воля. Що це таке? Чи має птах у небі свободу? Чи він теж заручник власних крил? У людей нема крил. Вони ходять по землю, вони плачуть, вони радіють, вони злітають коли їх час добігає кінця. Вони летять у безкрайнє небо та залишаються десь у хмарах. Не всі. Я залишусь у плющі, він оплете мою душу, та стисне груди. Розчавить серце, що буде стікати горем. Він вплете в мене свої лози. Це, певно буде приємно? Це дасть такий бажаний спокій. Коли душа полине у свій власний вирій. Вона приєднається до ключа птахів, що летять у зимівлю. Моя душа відпочине. А тіло залишиться у плющі, що так тихо буде стискати моє серце. Серце, що вже стікало горем. Серце, що залишилось назавжди з тобою, те серце, що так і лежатиме на могилі біля стіни обплетеною плющем. На могилі, що на краю кладовища. Біля стіни, що обплетена плющем. Звірі будуть приходити до неї, вони принюхуватимуться, відчувши, що щось не так, відчувши, що на кладовищі щось змінилось. Вони відчують душу, що заплуталась у плющі. Але вони не допоможуть. Плющ буде розростатись, і душа у ньому сховається. Він стане її обладунками, він перестане стискати серце, бо горя в ньому не залишиться. Лоза стане другом. І все ж, що таке воля? Чи це змога летіти, чи дружба зі своїм катом? То все, що таке воля? Це певно змога відростити крила та полетіти, обпікшись немов Ікар. Воля завжди приносить біль та страждання. Свобода буває нестерпна, пекуча… вона дає право та відбирає життя. Дає впевненість. Певно воля – це останнє, що відчуває людина. Вона принижує, немов каміння що притискає до сирої землі. Свобода це можливість сказати «кохаю». Воля це квітучий бузок, що струшує свої пелюстки біля плюща. Це спів пташок ранньою весною, воли ще летить прохолодний вітер. Воля це свобода. Тож для чого людям дається свобода? Певно для того, щоб вчасно сказати вибач.
14. OlexandriaWitch
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ── ◇
Зламаний та знищений. Омріяна воля убила й спотворила його сутність під корінь. Він повз повільно по землі, а за його тілом тяглися обірвані крила. Пір'я колись білосніжне зафарбоване у червоний літало усім лісом. Зажурені пусті очі піднялись до неба та все ніяк не рішалися спитати. Чому його ніхто не попередив? Ніхто не зупинив, коли він так кричав про волю. Не заспокоїв та не пожалів?
Небеса не відповіли. Мовчали та вдавали, що більше не існує для них нахабного й гордовитого янгола. Він помер — помер для них усіх й став найголовнішим ворогом з усіх спроможних, як той сміливець на коні, як той хлопчина, що думав, що літає, як той народ, який бажав дістатися небес. Тепер він серед них, частина цієї трупи, яка посміла самовпевнено знахабніти та кинути виклик найкращому з усіх.
Не міг зрозуміти, чому і як. Чому брати та сестри так ненавиділи його? Чому їхні очі горіли ненавистю, якою він не заслужив? Бажання то є гріх? Бажання жити, посміхатися, радіти чи думати про нове та невідкрите, розвідувати та дізнаватися, невже ці миті насолоди такі огидні для янголів з небес.
З ним щось було не так — він знав, він відчував. Не було радості ніякої. коли не день, то сад Господній, коли не тиждень, то поклоніння, коли не місяць, то молитва за душі, що загубились. Такою душею став і він. Роздертий на шматки власною природою. Убитий та скинутий рідними братами та сестрами. З моменту власного народження всі розуміли, що він колись впаде, але ніхто не захотів протягнути йому руку допомоги та направити на той клятий путь істини.
Тепер він тут один. Стоїть самотній, але вже тепер не серед райського саду. Тепер це ліс засмічений тваринами, що звуть себе людьми. З крові народжуються, з кров'ю вмирають, для крові живуть. Діти, які вважають себе божими. Аж смішно стало й він не стримав реготу. Сміявся голосно та дзвінко, щоб небеса почули, що тепер він тут й не боїться дурної кари, яка не така вже і страшна.
Він підводиться на ноги. Рівняє спину. Хрустить хребет після падіння. Силою відриває від себе останні крила та йде вперед до “божих” тих дітей. Один із них вітається, другий жартує та сміється. Питає, хто він, що він й чому він тут. А янгол тихо та з усмішкою відповідає: “Мене Люцифером кличуть”.
15. Lastivka
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ── ◇
Наш Бог мертвий. Доля вбила, знищіла його повільно проростаючи корінням, тілом своїм займаючи, накриваючи, забираючи його сутність, нікуди не спіша, щоб забрати все від нього, і світло і тіні. Її червоне коріння закрило білосніжне сяйво його, накрило, сховало ніби в забутому всіма лісі.
А від очей не сховаєш. Від очей природи: дерев, землі і неба. Ніхто інший більше не дивився, ніхто не чув коли той Бог кричав. Вони не хотіли дивитись, не хотіли чути не хотіли знати та для багатьох із них Він більше Богом і не був. Тільки ворогом, для тих сміливців хто спромігся вимовити то в голос. Покинувши народ який створив, нахабно, ніби це лишень пусте творіння, залишивши їх на жахи світові.
Його ненавиділи лютою ненавистю, Він був той хто дав і забрав те бажання дізнаватися щось, радіти новому дню, і танцювати з природою, залишивши лише миті з огидним страхом і жахом за власне життя, і без перерв навіть вдихнути.
Після смерті Його, не змінилось нічого, ні за день, ні за тиждень, ні за місяць чи рік. Все продовжувалось, і ніхто ніколи не помітив грандіозного падіння, яке Доля, що стоїть на краю небес Господніх, могла назвати лише жалюгідним.
І дивилась вона на тих дітей Його що ще вірили, і тільки реготала вона, на їх молитови. Вони сподівались на відповідь Бога, а відповідю були лише жорстокі жарти від Долі. Але всеж було щось неймовірно дурне, майже грандіозно образливе, що стоючи на кістках мерця, вона чула як кличуть тільки Його.
16. KcenaKot
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ── ◇
- Та куди ж ти тікаєш, люба?
Геть! Якомога далі! Швидше! Туди, де не дістануть його мертві віти. Туди, де це жахливе створіння її не знайде.
Тієї днини сонце висіло високо, пташки голосно щебетали, а на небі не було жодної хмарини. Погожий день. Вона обрала собі маршрут, підглянувши за місцевими жіночками, які кожного дня спускались в гущавину й повертались звідти з цілим кошиком цілющих трав. За такі дадуть багато монет, адже були вони доволі рідкісні, а місцеві знахарки не ділились тим врожаєм. Тож попит зростав.
Все йшло за планом, коли вона спустилась темною стежиною, пройшовши потік й розлогі вільхи. Маршрут не був якимось надскладним і вона щиро не розуміла, чого це інші не можуть зайти сюди й зірвати все, що хочуть. Та стежина змією заводила її все далі, дерева ставали густішими, закриваючи небо від погляду, скоро й птахи перестали щебетати, а день вже не видавався таким погожим.
Тиша запанувала довкола, змушуючи озиратись довкола й здригатись від кожного шурхоту й тріскання гілочок під ногами. Крок її став все більш невпевнений, а в голову лізли моторошні думки. Що як її тут хтось впіймає? Що як вона заблукає і ніхто не знайде її? Що як…
- Що як їй трапиться дух лісу? – шелестить коло її вуха й дівчина відскакує, притискаючи до грудей порожню, плетений кошичок.
Подих перехоплює. Вона заплющує очі, а тоді знову відкриває їх витріщившись на створіння попереду. Здавалось ніби то сосна, висока й крива, ступала до неї, та дві пари чорних зіниць споглядали з-під кошлатих брів. Здавалось ніби то гілки крехтять під тягарем часу, та то його скоцюрблена лапа, поросла мохом, тягнулась до неї. Здавалось ніби вона тут і зараз помре від страху, та не могла й рушити з місця, заклякла.
- Якщо по трави прийшла, то плати, - голос, схожий на шелест листя й подих вітру. Морозного вітру, від якого тіло вкривалось сиротами.
Тоді ж в її голові пролунало чітке: «Тікай!». Кошик полетів вперед, туди де завмерла пазуриста рука. Байдуже. Головне життя врятувати. Кинувшись геть, вона легко відштовхнулась від землі, розгрібаючи листя й плутаючись в спідницях. Полетіла стрімголов, чіпаючи павутину на обличчя, гнала до болю в горлі й пульсації в скронях. Та позаду все ще чула тихий шелест й скреготіння.
А тоді земля здригнулась, кидаючи її додолу. Жалібно заскрипіли сосни, сухі гілки падали, розбиваючись об землю на друзки. Вона стиснула зуби, бризкаючи з очей слізьми й рвонула на колінах, підіймаючись і падаючи з кожним гулом землі.
- Я не хочу нічого! Не потрібно мені тих монет! – волала, зриваючись на хрип. – Залиш мене! Дай мені спокій!
Марила, наче в гарячці повторяла ці слова, відкидаючи гілки зі шляху. Молилась й сама не помітила, як земля перестала дрижати, а промені знову заграли на обличчі. Тільки коли ліс був вже далеко позаду вона посміла зупинитись й озирнутись. А тоді ноги підігнулись, кинувши її на землю, на зелену траву під осяйне небо, без жодної хмаринки.
17. Валентин Інабов
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ── ◇
Ліс, що огортав її звідусіль, здавався похмурим і непривітним тим більше, чим далі вона заходила під його різьблене склепіння. Ззовні буяв сонячний ясний день, під розлогим гіллям же не відно було ні клаптика світла. І мертва тиша, не тривожена навіть віддаленим щебетом пташок.
Дівчина йшла обережно, але квапливо, тамуючи тривожне відчуття і лише міцніше притискаючи козуб до грудей. Мало хто наважувався блукати в цих хащах, і її поява тут теж радше за все була випадковістю, бо кожному було відомо: лісові духи не в захваті від людського втручання, і в кращому випадку наведуть лиш остраху на зухвалого мандрівника. Кроки дівчини поволі спинялися, ноги зрадливо клякли від цієї думки, малюючи в уяві, так схожій на реальність дивного містичного місця, навіяні лісом тривоги. Що, як її все ж знайдуть і впіймають? Лишать назавжди в прохолодній вогкій темряві? Її плечі злегка струсонулися, коли око вихопило в гілках старої сосни чийсь уважний хижий погляд. Хитнулися тіні, здіймаючи раптовий вихор і наче обступаючи непрохану людину з усіх сторін, ширячись між дерев настороженими споглядачами, від яких вітер доносив голоси низькі й тоненькі, гримкі й нечутні, що зливалися в один суцільний гомін. "Навіщо ти прийшла сюди, людська істото?", кликав невдоволено дух лісу незліченними голосами, змушуючи непрохану гостю схилятися до втечі та їй же перешкоджаючи шлях, розлогим гіллям, наче долонями, зачіпаючи її. "Що тобі треба тут?", питали примари між дерев з моторошною, ледь нелюдською привітністю, змушуючи дівчину відсахуватись у жаху. "Нічого мені від вас не треба!", дівочий голос зірвався на тонкий виск, а з очей полилися нестримні сльози, розмиваючи прудким потоком мерехтливі страшні тіні. Сіпонувшись од чіпких гілок, вона затнулася на сплетенні коріння під ногами, падаючи на землю і випускаючи козуб з рук, та одразу ж якнайхутчіш підводячись, хапаючись непевними пальцями за м'який вологий мох і ледь утримуючись рукою від того, щоб послизнутись і впасти знову. Майже наосліп, з невимовним криком жаху вона кинулася світ за очі, проторюючи швидший шлях між дерев, крихких чагарників, лишаючи лиш клапті від разків тонкого павутиння, не зоглядаючись, подалі звідси. Розсипані по тонкому підстилу яблука та ягоди, що випали із кошика, відкотившись у різні боки, лишилися на своїх місцях на довгий спочинок.
У лісі знов запанувала тиша.
18. Donqna
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ── ◇
Дівчина неквапливо йшла лісом, оглядаючись на всі боки. Ніби все було добре, людей навколо не було, ніби й пташки десь вдалині щебетали. Але щось із цим місцем було не так і вона ніяк не могла зрозуміти що. Чим глибше у ліс вона заходила, тим менше було світла, тим більше гілля дерев огортало стежку, тим тихіше ставав пташиний спів. Мати послала її по ягоди ще вранці та наказала повернутись до сутінок. І ні в якому разі не соватись у саму хащу. Звичайно Мар’янка була слухняною дитиною, але загулялась з подружкою біля річки й про ягоди згадала вже надвечір. Тому схопила кошик і чимдуж побігла у ліс, коли вже сутеніло. А на окраїні вже майже ягід не було, лише жменьку вдалось зібрати, тож вона пішла далі… І вже почала про це шкодувати. Ягід більше не було видно і йти далі у хащу було моторошно, але вертатись зі жменею у кошику було ще більш моторошно. Звичайно мама не поб’є і не накричить, лише засмутиться… Але як же сильно не хочеться її засмучувати… Тому Мар’янка йду все глибше і глибше у хащі, пробирається крізь гілля, що лізе в обличча і вже не помічає, що у цій частині лісу навіть тихосонька не лунає пташиний спів. Лише коли десь поруч сильно хрустить гілка дівчина розуміє наскільки до цього в лісі стояла мертва тиша. Вона дивиться під ноги, але там лиже багнюка, листя і жодних гілок.
— Гей? Тут хтось є? — кличе Мар’янка та дивиться на всі боки. З поміж чагарників ніби видно людську постать, але вона не чітка і постійно винирює у різних місцях. Чи Блуд її водить? Чи Лісовик?
Дівчина вирішує, що краще повернутись назад, може на окраїні ще лишились ягоди, які вона не помітила, може хоч пів кошика вона назбирає. Тим паче що далі у чагарниках ягід всеодно не видно… Ця людська постать лякає, але може то просто втомлений мозок грається. Чи заломлення світла таке дивне. Мар’янка розвертається і намагається йти так само неквапливо, як на початку, але постать починає винирювати з усіх боків й дівчині вже здається, що вона бачить її нелюдське обличчя. Мар’янка прискорюється, майже біжить. Обличчя потвори стає все більш чітким, але о ні, зовсім не більш людським. Дівчинка вже відчуває, як починає ридати від безвиході та жаху, а виходу із лісу перед очима досі не має. Гілля навпаки стає більш закритим, наче вона продовжує іти у серце хащі, а не повертається на окраїну. Здається Блуду, чи ким би ця істота не була, набридає бігати за нею і чагарники починають її душити.
— Ні! Не треба! Будь ласка! — благає та ридає Мар’янка. Кошик випадає її рук та ягоди випадають та болотяну землю. Дівчина ніби цього не помічає, і продовжує боротись із лісом. У неї навіть виходить вислизнути із кокону гілок і вона чимдуж біжить вперед, але вогка земля тут на одному боці із лісом … Мар’янка послизається і падає, а чагарники обвивають її ноги та знову затягують у кокон. До кошика. До ягід. До Блуду. Мертвої тиші давно вже немає у лісі, чутно ридання та благання малої дівчинки та каркання ворон. То знову Блуд сміється.
І на цьому все!
Від імені організаторки дуже хочу подякувати усім учасникам, які брали участь і подарували цьому проєкту свої неймовірні тексти.
Зустрінемося ще!
