Зламана клавіатура - івент, який проводився на основі набору у твіттері.
Письменницький челендж, оснований на дитячій грі "зламаний телефон". Її суть полягає в тому, що перший учасник пише текст, а потім його шматують: викидують усі слова, окрім кожного третього.
Після чого те, що залишилося від тексту отримує наступний учасник, який повинен по набору слів припустити, що було в оригіналі, і написати власний текст на цю тему. Після чого процес повторюється від учасника до учасника, і можна порівняти, як змінювалася суть тексту.
У кожного учасника було рівно три доби на написання тексту.
Далі перед текстом я буду коротко представляти учасника та вказувати його соцмережі (твіттер та основну письменницьку платформу). Тому під шумок:
Організаторка: Milaer.
Початкова тема, яку я дала першому учаснику:
"Таємниця, меч, магія, відьма, статуя, птаха, закон".
1.ㅤ Donqna
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
— Пташечко моя люба, вже час лягати спати, - відьма ласкаво подивилась на маленьку дівчинку: її майбутня учениця, їх майбутній порятунок, — Давай-давай, люба, вкладайся, а я розповім тобі історію, — Відьма часто заколисувала її розповідями про найбільші таємниці королівства, замість використання настоянок сну. Бідна дівчинка мала страшні кошмари, після того як королівські війська вбили її батьків. За новим універсалом вогнем і мечем треба було підім’яти людей під нові закони: ті, у яких магії просто не існувало, ті у яких магія була лише легендою про чарівників та відьом, які жили століття тому і належали виключно до королівської родини. Мадлена ніколи не чула більш нахабної брехні. Король вирішив, що якщо він зміг перемогти верховну відьму й заклясти її на статую, то громадянська війна нарешті закінчиться? Він був настільки дурним, щоб повірити у припинення повстань лише через втрату їх лідерки? Так, тепер багато хто боявся відкрито протестувати та збиратись у ковени, а королівським стражам завжди було легше відловити поодиноку відьму, але ніхто не знав ліси краще за відьом. Ніхто. І переховуватись у них завжди було легко, чим Мадлена зараз і займалась. Зі своєю маленькою ученицею, дівчинкою, яка колись забере її знання та ніколи не дасть магії померти. Щоб не зробив та не сказав король.
— Ну що, вляглась, люба? Готова слухати історію? — відьма сідає на край ліжка та гладить дівчинку по голові. Та радісно киває і краще вмощується, — Для людей, про яких я тобі сьогодні розкажу ми далеке-далеке минуле. Але я насправді надіюсь, що їхнє теперішнє не стане нашим майбутнім, — жінка сумно посміхнулась, — Так от, у прекрасному палаці жив не такий вже прекрасний король: молодий він ще був, дурний, лише нещодавно сів на трон. І не було в його королівстві магії, от зовсім не було. Ні відьом, ні чарівників, ні навіть волхвів із шаманами. Була лише легенда, що статуя, яка стоїть над троном, це найсильніша відьма своїх часів, яку прапрадід цього короля перетворив на статую і після його смерті лише червоний рубін під склом тримає це закляття. Король ніколи не вірив у силу цього рубіну та цю легенду. Ну статуя, як статуя, не така вже й схожа на людину. Та й камінь звичайний, не парить у повітрі, не світиться. Вирішив він у руки його взяти, думає собі: “Яка різниця, що батько казав, якщо ця легенда лише….легенда.” І дістав камінь з під скла. Статуя не ожила, магія не з’явилась, світ не змінився. Хмикнув король, він так і знав, що це лишень дурнувата легенда. До залу зайшов королівський радник і налякав цим молодого короля. Той впустив рубін. Він розколовся на багато-багато шматочків, а статуя, що стояла над троном повільно почала оживати. Король із жахом дивився, як постає найсильніша відьма королівства, як вона разом із собою підіймає древню магію, як свище вітер у тронній залі і як важким від магії стає повітря. Радник короля зблід, і ніби час у кімнаті зупинився. На вулиці гримнув грім та розпочався шторм. Відьма лише розсміялась: — А я обіцяла повернутись. Я завжди повертаюсь, — дівчинка для якої була ця історія вже давно спала, а Мадлена сумно зітхнула. Ці видіння переслідували її вже тиждень, і ох як же вона надіялась, що це не їх майбутнє. Бо інакше це означає, що у них нічого не вийшло. Що кожну з них вбили.
2. Вікторіада
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
— Час спати, — казала відьма, проводячи рукою повз свічок, які затухали у її тіні. — Сподіваюсь, ти не забула випити настоянок, який я для тебе приготувала?
— Але мені більше не сняться кошмари, — залепетала дівчина та стрибнула на свіжі та м’які ковдри.
Відьма кинула на неї докірливий погляд.
— Хороша відьма знає, що настоянок із рожевої лаванди не тільки рятує від нічниї кошмарів, але й оберігає від духів і чаклунів, які можуть залізти у твої сни.
Дівчинка роздратовано пирхнула.
— Отже, я не зовсім хороша відьма, — промовила вона, занурюючись у подушки. — І тоді Король не зможе мене знайти.
Свічі навколо ліжка залишалися горіти і навіть спалахували ще більше — відчували гнів старшої відьми.
— Нерозумне дівчисько, мабуть, забула, що після перемоги Короля у громадянській війни, кожен бодай і з найменшим талантом до магії поза законом? — Її голос був тихим, але сповненим злості, втоми та розчарування. — І має бути страчений у Священному вогні?
Дівчинка дивилась на відьму, на вогонь свічок у її очах, і знову бачила той день, коли мама забрала її з міста до лісу, де переховувалися чаклуни та відьми, навіть одне від одного. Бачила, як лицарі-велетні переслідували їх, рубаючи дерева та кущі, спалюючи все на своєму світі. Як Статуя Богині природи розвалювалася та перетворювалася на каміння під радісні крики городян.
— Я не забула, — сказала дівчинка, ривком вибираючись з-під ковдри. — Мені вже набридло тікати!
Її обличчя мокло від сліз.
— Мені остогидлі цей ліс, ці старі квочки, які сидять під моїм вікном, наче ті велетні у Вежі. Остогидла ця кімната, ці уроки, цей талант, про який я ніколи не просила!
Відьма дивилася на неї, склавши руки перед собою. Свічки навколо них заспокоювалися, їх полум’я ріділо та м’якшало.
— Я вже давно не бачила маму, — дівчинка витирала очі та щоки рукавами сорочки. — Може її вже немає в живих? То може мені видати себе та піти слідом за нею?!
Звук ляпасу сполошив усі квіти та трави у вазах; вогонь свічок сколихнуло великою хвилею, і деякі з них все ж затухли.
Тепер очі відьми горіли по-справжньому.
— Не для того наш народ переховується у лісі та дає тобі притулок, щоб ти видавала себе! — Її крики були схожі на гром у найбільш темні ночі. — Невдячне дівчисько! Нерозумно дитино!
— Я хочу додому! — крикнула дівчинка, тримаючись за напухлу щоку.
«Я хочу знайти батька» — та це вона побоялася сказати.
— Немає в тебе більше дому, запам'ятай це! — Відьма схопила зі столу пляшку з настоянку та зробила великий ковток. Витерши підборіддя від рожевої рідини, вона продовжила свою промову: — Ні в кого з нас його немає! Радник Короля не припинить пошуки, доки всі, хто вклоняється Богині природи та володіє магією, не помруть найбільш жахливою вмертю. У нашому племені вже достатньо було зрадників, і ти, дівчинко, не підеш цим шляхом.
Дівчинка схопилася за подушку та стиснула її в обіймах.
— Я не хочу нікого зраджувати, — сказала вона. — Але статуя… Якщо Богиня реальна, чому вона не прийде нам на допомогу?
— У богів свої справи і свої діяння, — пояснила відьма. — Ми лише чекаємо на те майбутнє, яке вони нам пророчать.
— І що пророчить нам Богиня?
— Лягай спати, запам’ятовуй сни і розвивай свій талант, — відьма простягнула дівчинці пляшку з настоянком. — Прийде наш час, вітер задме в інший бік, і ми повернемо собі наше право на життя та наші домівки.
Дівчинка випила добру долю настоянку. Рідина була густою, сріблястою та дуже-дуже гіркою.
— Король дурень, якщо думає, що наше плем’я залишить все, як є. Наші діти помстяться. Наші онуки допоможуть нашим дітям, і підіймуться нові статуї. Разом із новими містами. Де чаклуни та відьми зможуть чевствувати Богиню та жити в спокої, на який ми заслуговуємо.
3. Майор (Квітка)
• Twitter •
◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
Відьма підіймається на ешафот, балки під її ногами прогнилі і трусяться від кожного істотного руху. Високий та брутальний кат запрошує її на стілець, подаючи руку. Після чого він ніжно завив її шию мотузкою і відійшов до рубильника.
— Ваші останні слова? — питає суддя.
- Буде прикро, якщо прямісінько під час моєї страти, це ненадійне помостя рухне. — саркастично відповідає відьма.
Король схвильовано шмигає носом.
Це його дружина, перша і не остання жінка його життя. Занурившись у розпусне життя короля, серед коханок та романів, він не помітив, як його власна жінка покидала замок кожен вечір.
Від недовгих прогулянок це переросло у втечі на тиждень, і з часом у повне її зникнення.
Але, на жаль, її знайшли. Вона стояла на стільці серед площі з натовпом, і вона знала, що сьогодні її повісять та спалять на багатті як і всіх інших поважних відьом.
Кат зібрався з силами. Ось так буває, нещодавно він клявся цій жінці у присязі, а тепер має її стратити.
Відьма озирнулася та поглянула на ката.
- Скоріше, - мовчки вимовляли її губи.- нужбо.
Він почав опускати рубильник і...!
Ешафот обвалився, все як казала королева.
Дерев'яні дошки валялася посеред площі, і серед них повстала вона.
- Запаліть багаття! - віддав наказ король.
Вогонь розпалася, і він дивився, як палає з усмішкою на обличчі перше кохання його життя.
Вона вийшла з вогню, її тіло було чисте, як лист каштану після дощу.
- Відьма! - лунало площею.
- Взяти її! - наказав король, - спалити!
З цими словами усе місто спалахнуло мов сірник. Горіло усе, від води до капличок і барів. Місто ніби завчасно полили бензином. Пекельний вогонь здіймався у небі. Настало пекло на землі.
4. Orinoku
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
І було передбачення:
Дерево, лист, вогонь.
Тож чекали кохання і,
Певно, своє житло.
На запрошення, може,
Тепло від каміну й обійм...
Але мрії зухвалі
Вели лише до пітьми.
В той день з ночі йшов дощ. Сильний, холодний, із здоровецькими, завбільшки з фалангу мізинця, краплями. Ритвини на дорозі швидко заповнювалися водою, тож ніхто б не схотів кудись їхати за такої негоди.
Ранок того дня – час її страти. Всі оточуючі ще більше впевнилися, що жінка – відьма, адже як ще могло статися, щоб саме в день, на який було призначено її урочисте спалення на вогнищі, пішла злива? Здавалося, ніяк, окрім як чарами. Байдуже, що після обіду злива минулася і вирок вдалося відкласти лише на години.
Звісно, історія про відьму – вигадка та маячня. Не існувало на світі ані чар, ані магії, лише тільки людський гнів, заздрощі, нерозуміння. Просто почуття, які руйнували все навколо себе. Зокрема, людські долі та життя.
Вони були сестрами. Просто дві дівчинки, які понад усіляку ціну хотіли спочатку вижити, а тоді вже жити. Жити в спокої; не шукали вони ні багатств, ні слави.
Одначе складнощі ніби постійно наступали їм на п’яти. Через те чи їхній норов не сиділося сестрам на одному місці, часто подорожували. Шукали себе. І шукали де б могли захотіти осісти.
Одна мала хист до травництва: розумілася на рослинах, зналася на їхньому впливі, вміла робити відвари. Інша, мабуть не від ребра Бога, а зліплена з глини: така м’яка, сердечна, що прикладай її до рани – вилікує. Одна лікувала настоянками, інша - словами: розраджувала, підказувала, підтримувала.
Трапилось їм якось на ярмарку зустріти циганку, що проронила три слова. Чи була біда в тих словах? Чи все було справді заздалегідь визначено?
Вони побачили надію. Люди завжди бачать в таких речах надію, коли хочуть жити. А вони хотіли.
Тепер одну з них мали спалити як відьму. Можливо, не варто було селитися в цьому містечку. Можливо – ніколи не відвідувати місцевих закладів та заходів. Не пити ель, не танцювати навколо вогнища, не плести вінки.
Жив тут багатий молодий панич, з гордовитою дружиною. Мав купу коханок, бо своя була холодна та гостра як лезо, не кохала його ні секунди, заручені з малечку тільки для примноження благополуччя сімей.
Не кохала, але ще більше дратувалася, що чоловік невірний. Що про це персонал та сусіди шепочуться, випадкові мешканці міста. Це облітало її: чужі співчутливі чи засуджуючі погляди, невідомі запахи на тілі чоловіка і нав’язливий шепіт. Кричала одна в спальні, роздирала шпалери, міняла частіше, ніж чоловік – пасій.
Тож знаходила його коханок і наказувала видати за відьом – людям на розвагу. Нікого крім відьом не спалювали. Вбивцям відрубали голови, а крадіям відрізали пальці. Оскільки батько привчив, що аби не мати проблем – треба усувати причину, то смерть була рішенням. Але не чоловіка, бо це шкода статусу.
Звинуватити у вбивстві складніше, ніж у відьомстві – завжди знайдеться хтось незадоволений, що підтвердить наче жінка «не проста була». Тим паче – панянку тішило чути крики тих, хто був винен у її власних.
Тож тепер одну спалять як відьму. Як всіх інших до неї. Але це завтра.
Сьогодні ж є час на лист для сестри. Вмовила ката дати папір, і шматком від стіни шкрябала в ту дощову ніч послання.
Завтра прогинатимуться дерев’яні підмостки зведеної сцени. Завтра вона здиратиме горло від нелюдського болю, а натовп ревтиме: «Спалюй!» Завтра – її персональне пекло.
І останньою людиною, яка отримає від неї добре слово – буде її сестра, але слово це більше не зцілить.
5. Torichka_star
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
Холодне сяйво місяця подекуди пробивалось крізь листя дерев і креслило доріжки на лісовому струмку. За кілька днів Івана Купала: потопчуть юні дівиці дорогоцінні трави, позривають магічні лози у вінки чи, не дай чар-зілля, папороть всю погнуть, квіти неіснуючі шукаючи. Меланка босими ногами пробігла по камінчиках, лишаючи ледь помітні вологі сліди. Плетений кошик, з яким вона зазвичай ходить до церкви, погойдував ніжно вечірній цвіт, вириваючись з тендітної долоні.
Лісом блукала аж до ранку, коли о четвертій заспівали півні у селищі. І спати хотілося настільки сильно, що від лісу до хати як йшла і не пам'ятає навіть.
***
Кімнатою стелився густий білий дим, розносячи аромат шавлії та бадьяну. Меланка розплющила одне око і посміхнулась.
– Ягідко? Тільки не кажи, що ти знову втекла із дому... колись твої батьки здогадаються, що ти тікаєш до мене, звинуватять в привороті і спалять, – вставши з постілі, дівчина накинула на білу нижню сорочку яскраве плаття-сарафан і вийшла до кухні, лишаючи на холодній щоці легкий доторк вуст на знак вітання.
– Меланко, ну що за дурниці! Ніхто тебе не спалить, ти ж така хороша! Усі в селищі до тебе по допомогу звертаються, знають – добра, лагідна.
А відьма сміється, обурення в промові коханої чуючи, за руку бере – ніжно так, і обіймає обережно. І дівчина тане, руки зариває в довге, сплутане після сну волосся. І вони такі щасливі, що навіть сонце на небосхилі дивиться рідкúми промінцями крізь крони дерев і заздрить. І ніби так завжди мало бути.
***
– Не хочу! Не піду я за нього заміж! Я з тобою хочу, тільки з тобою!
Василина жбурнула тарілку у стіну і та з брязкотом розлетілась на черепки.
– Ягідко...
– Вони... вони не мали права так зі мною вчиняти! Не треба мені ні весілля цього, ні суконь лляних, ні золота його бридкого... ну і що, що багатий, а скільки історій селом шириться, адже в нього була вже дружина, і кажуть, що віку сама собі вкоротила.
– Люба...
Улюблений кухоль Меланки полетів слідом за тарілкою і відьма аж здригнулась, вставши з крісла. Зайшла з-за спини, обійняла, руки чужі зчепивши.
– Василино. Василино, Василино, Василино. Ягідка моя, квіточка моя, сонечко моє... – не знала Меланка, що й казати. Розуміла, сама не хотіла долі такої для коханої, все біля себе рідну зберегти хотіла. Та знала, що не вийде. – А давай... втечемо?
***
– Меланко, ні... ні, ні, за що?! – дивитись, як в центрі площі палає вогнище – сліпуче. Дивитись, як у полум'ї спалахує волосся й сукня, смальцем чорним поміж вогняного шторму криється шкіра – боляче. Знати, що все це через тебе – нестерпно.
Їм навіть і попрощатися не дали – як спіймали втікачок, так і закрили дівча "приворожене" у хаті, на площу не пустили... через вікно навіть і не чутно було, а чи кричала, чи плакала Меланка. Чи проклинала її за те, що в житті з'явилась, що загубила... певно, що ні. Але Василина кидала прокльони сама. На себе, на батьків, на священника, на всіх селян. Чому?! Хіба зробила їм відьма щось дурне? Вона ж просто щастя хотіла людського, як усі.
З тим, як полум'я згасало, добираючи останнє із тіла однієї дівчини, у іншої палала душа. І щойно догоріла остання вуглинка, щойно вітер подув, рознісши згарище, сльози зтанцювали на попелі кохання і віри останній пекельний танок.
Не більше як рік потому Василина втекла із селища. Ніхто не знав, що сталося – тільки дикі вовки в лісі сито й задоволено завивали.
6. Marafel
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
Ніч на Івана Купала ще не скінчилася – сяяв місяць у небі, вказував на трави та оплетену лозами землю. Василина уважно дивилася під ноги, блукаючи тими тропами наче лист, відірваний вітром. В її руках розцвітали квіти чар-зілля, відгукувалися магії відьми. Вона не спала майже добу та всупереч цьому зовсім не відчувала втоми, настільки була захоплена своєю дорогою.
Зупинилася біля бадьяну, чий гіркий аромат відгукнувся теплом спогадів на губах. Василина затремтіла та не від вітру. Стиснула руки, які відчували чужий дотик.
Меланка стояла навпроти неї, добра і весела, вдягнена в золоту сукню. Дівчина виглядала мрійливою, навіть сонливою. То і було правдою, адже спала вона вічним сном вже дві весни.
Василина жадібно дивилася, намагаючись забрати у світу кожну мить вже неіснуючого довго та щасливо. Її руки тремтіли, але не випускали квіти. Ноги поривалися побігти назустріч, руки хотіли обійняти міцно-міцно, не випускати з обіймів ніколи, зануритися у вогняне волосся…
- Квіточко, - прошелестіла Меланка вітром. – Я так скучила за тобою.
Колись відьма казала, що в такі ночі, сильні ночі, навіть наприкінці примари оживають. Крадуть лічені хвилини життя та гуляють, лякаючи селян. Тільки Василина боялася не своєї примари – а того, що зайвий рух спугне її, прогонить та змусить зникнути.
Як тоді, у полум’ї багаття під молитви священника, бо не може відьма у селі жити. Несе вона прокляття і журбу. Було всім байдуже, що Меланка завжди приходила на допомогу, що вона любила людей, що допомагала їм. Вона й вмерла з посмішкою на вустах, радіючи чомусь своєму. Василина цього не розуміла тоді, не зрозуміла й потім, коли прокинулася із даром своєї коханої.
Вона плакала та відмовлялася виходити на вулицю, поки життя навколо неї пробуджувалося навіть в звичайнісіньких тарілках. Потім згадувала казки та розповіді Меланки, слухала природу та перетворювала журбу й скорботу на силу. Мусила це робити, бо жила тепер за двох.
- Я теж скучила за тобою, рідна, - ледве вимовляючи слова сказала Василина.
Прикрила очі, вмовляючи себе, що то не вітер пройшовся по щоці, а ласкава рука Меланки торкнулася ніжної шкіри.
Сяяв місяць над могилою відьми для відьми. Примара здавалася в тому сяйві майже живою, майже справжньою. Слухала з цікавістю про те, що трапилося за останній рік. Притулялася до букету з поминальних квітів. Вкладала голову на плече Василини та сиділа поруч, доки не скінчилася та ніч, ніч чарівностей та магії.
Таким було їх кохання, крізь вогнища та ненависть, невмирущим та чистим.
Такими були вони.
Василина дозволила обманутися собі, повірити хоча б трішки, що вони разом і здатні впоратися із всім. Тільки будь-яка ніч скінчається, колись закінчиться й ця.
7. Юрій
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
Ніч палала в мерехтінні вогнища, що розбризкувало іскри, які розліталися, немов світлячки у вечірній темряві.
Рівночасно дівчата в довгих сукнях, уквітчаних суцвіттям та стрічками, відчайдушно кружляли в танку навколо полум'я. Їхній регіт луною розносився в нічному повітрі, несучи з собою прадавній дух Івана Купала. Селяни перебували в передчутті святкового дійства.
"Хіба це не чарівно?" – натхненно промовила одна з них, вічі юначки виблискували у спалахах багаття.
Дівчата перемовлялися, ділячись спогадами про минулі купальські вечорниці.
Тепло багаття і святковий ажіотаж викликали в гурті атмосферу спільної радості та єднання, і всі насолоджувалися товариством одна одної.
Ніщо не становило жодної загрози. То чому ж напруга пульсувала в скронях Василини щоразу, коли багаття спалахувало? Дівчина не могла розпізнати, чи це було почуттям тривоги, чи звичайним сум'яттям.
Намагаючись, по можливості, звести нанівець будь-які ознаки незрозумілого занепокоєння, час від часу Василина дозволяла собі відірватися поглядом від компанії.
"Хтось бачив мою сестру?" – запитала Василина, оглядаючи натовп.
"Вона, здається, подалась до лісу", – відповіла одна з дівчат, насупивши брови.
Атмосфера веселощів та взаємних дотепностей миттєво покинула простір.
"..Небезпечно ходити самій, особливо на Івана Купала", - подумки зазначила Василина, вдивляючись у темряву в пошуках будь-яких ознак зниклої.
Не зволікаючи ні хвилини та стиснувши в тремтячій руці чар-зілля, яке вона готувала саме для такого випадку, Василина вирушила на пошуки.
Зрештою, по її переконаннях, всі можливі ризики були прораховані. Вважалося, що приворотне зілля з квітів, що зірвані в ніч на Івана Купала мають магічну силу: відлякують нечисту силу та злодіїв.
Пробираючись крізь густий чагарник, Василина перетинала стежку, що звивалася між кронами дубів. Здавалося, ніби кострубате гілля скручувалося і вигиналося, наче кістляві пальці вурдалака, який простягає свої руки, щоб полонити її.
Присутність дерев була задушливою, вони ніби нависали над нею, огортаючи скитальницю ковдрою темряви, яка, схоже, тягнулася вічно. Шлях попереду був оповитий серпанком, і єдиним джерелом звуку був хрускіт листя під ногами.
Годинами вона блукала в суцільній пітьмі, насторожено прислухаючись та нервово бігаючи очима, чи не з'являться якісь ознаки наближення до сестри.
Місяць застиг на небі, відкидаючи таємниче сяйво на хиткі стовбури дерев, поки Василина вигукувала ім'я родички, безнадійно сподіваючись, що та відгукнеться.
Після виснажливих пошуків молитви Василини були почуті: голос сестри нарешті прозвучав вдалині. Вона кинулася до джерела звуку, відчайдушно бажаючи возз'єднатися з рідною.
Її сестра та відьма стояли на галявині, оточені кільцем опеньків. Стара бурмотіла закляття і розмахувала ціпком над дівчиною, що здавалася зблідлою і переляканою.
Побачивши Василину, на обличчі відьми розпливлася звіряча гримаса. Чаклунка чиркнула пальцями, і раптово дівчина повалилась на підлогу. Зілля вихлюпнулося з її руки та покотилося вбік.
По тілу Василини зненацька пробіг холод, наче її занурили в крижану воду. Кінцівки обважніли, а в очах потемніло, як прокляття почало набирати сили. Як би вона не намагалася, їй не вдавалося розворушити свій мозок, ніби нічна вологість просочилась в її череп, і кожна з думок розчинялась в тумані, тільки-но з’явившись.
Василина впала на землю, безпорадна і зачарована.
Щойно дівчина прокинулася, то вже лежала на лісовій галявині.
Панувала тиша. Було чутне лишень її неквапливе дихання, що просочувалось крізь стислі зуби.
Вона відкашлялась, перш ніж піднятися на ноги, й попрямувати до палахкотючого нічними вогнями рідного села.
Василина повернулася до домівки, з важким відчаєм на серці.
На неї вже чекала подруга.
"Що сталося?" – цікавиться та, підводячись і крокуючи назустріч.
Шукаючи притулку в обіймах приятельки, Василина виплеснула жахіття, свідком якого стала, з острахом спостерігаючи, як шкіра товаришки вкрилася мурашками. Її дихання було переривчастим, а голос звучав нервово і змучено.
Зневірившись знайти розраду, дівчина міцніше притиснулася до подруги. Вона відчувала спустошеність, ніби крижані лещата порожнечі стискають її серце, гадаючи, чи возз'єднається вона коли-небудь зі своєю сестрою знову.
Світло зірок кидало бліде, похмуре сяйво на згорблені постаті юначок, висвітлюючи грубі емоції, викарбувані на їхніх обличчях.
8. Пані Софа
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
І тут і там сміх. Купальська ніч зібрала навколо вогнища усю молодь їх маленького села. Останні промені ледь пробиваються крізь дерева навколо. Стрічками прикрашені гілки, вражаючи різнобарвʼям куди не глянь. Якісь хлопці запросили дівчат у танок, а ті босі й щасливі відповідають, кружляючи по галявині. Василина ж тривожно поглядала в сторону річки, пропускаючи весь захопливий щебіт подружки над вухом. Її сестра все ніяк не могла відійти від споглядання свого затопленого вінка. Вона так чекала цього дня, все пророчила собі щасливе кохання з добрим парубком, назбирала найгарніші польові квіти й отак все в підсумку склалося.
Раптом за мить рідний силует зник. На берегу пусто. Погляд дівчини забігав між змазаним рухами людей, яскравими вогниками, сподіваючись вихопити знайомі опущені тендітні плечі та зніяковілі рухи.
Нема.
— Василино! Ти куди?
Голос повний тривоги віддалявся, разом з теплом багаття і мʼякою травою під ногами. Зовсім скоро по стежці дівчину вели вже не тонкі сонячні промені, а місячне сяйво, зникаючи й зʼявляючися між крон високих сосен. Темнота згущувалася з кожним кроком, а в стопи те й діло кололи гілочки. Її сестра точно побігла шукати цвіт папороті — ту чарівну квітку, що зʼявляється раз на рік і розпускається на пару хвилин. Дурне дитя, все за казочками й легендами полює, точно придумала собі, що якщо знайде, то попри невдалий вінок буде щаслива та взаємно кохати. Як насміхання в тиші від людських голосів почали маритися зловісне гарчання, дихання, скрегіт. Знайомий з дитинства ліс перетворювався на наймоторошніші пейзажі з кошмарів. Багато зусиль йшло на те, аби просто рухатися далі, не піддаватися паніці й не повернутися у круг друзів до веселощів.
Крик.
Василина, наче відкрила друге дихання, вже без болю та страху ринулася через хащі, руки те й діло дерлися об колючі гілки, а поділ сорочки чіплявся за корінці, що стирчали з-під землі. Яскраве червоне світло змусило її пригальмувати, якраз вчасно, один необережний крок і вона б впала незграбно в річку, що завертала в цій місцині. На іншому березі щось було, схоже на ліхтарик кимось покинутий, та приглядівшись це більше мало форму квітки. Полум'яної квітки. Як зачарована, дівчина ступила у воду, ноги, втомлені бігом, розслабилися у її холоді. Вона йшла все далі й далі, відчуваючи, як тканина одягу набирається вологою, не в змозі відірвати погляд. Справжні чари. Ось інший берег і вже можна розгледіти, що квітка насправді оточена листям папороті. Рука сама потягнулася доторкнутися до цієї вигадки, адже бути не може, що все те правда. Треба бодай відчути на кінчику пальця пелюстку! Ось! Ще трохи! Майже дістала!
— Василино, ти в порядку? — Подруга нахилилася над нею, стурбовано оглядаючи. Під спиною сирий ґрунт. Сорочка суха. Сміх.
— Сестра де?
— Та оно ж біля багаття сидить, нашого приїжджого залюбити хоче! Уявляєш!
В голові паморочилося все ще, а зображення цвіту папороті так само стояло перед очима, немов наяву. І приводиться ж таке…
9. Neira Wens
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
Купальська ніч. На неї зібралася вся молодь села, окрім нього, нього одного. Дівчина намагається вглядіти його силует серед дерев, та марно. Прикрашені дерева, галявина всипана різноманіттям трав, вогнище вже розгорілося, всі по черзі пригають через нього, то поодинці, то парами взявшись за руки, вона мала бути з ним, з ним пригнути через багаття, та він не прийшов, вона зробить це сама. Святкування в самому розпалі, всі танцюють під музику сопілки й цимбал, сміх лунає звідусіль. Поринувши у роздуми вона не почула як її гукають, "Василино!", роздався голос її подруги, вона підбігла до неї,
-Все добре? Ти виглядала сумною.
- Так, добре, просто хочу побути на самоті.
Всі дівчата встали в навколо Купала й Марени, і взявшись за руки почали ходити по колу та співати пісні про кохання. Після втоплення Марени, дівчата повтікали від хлопців до води, щоб поворожити. Кожна до свого вінка міцно прикріпляла свічку, і запаливши її, пускали на воду. Вінки пливуть по воді, а дівчата йдуть собі понад річкою й співають. Василина стояла осторонь від інших дівчат, спостерігала за своїм вінком і співала собі під ніс "В гаю зелененькім соловейко щебече...Там дівчина мила віночок пустила... За миленьким, за миленьким...". В якийсь момент їй стало так добре й тепло, ніби її обіймають, але нікого поряд не було. Полум'я свічки на її вінку горіло гарно, їй здалося що воно кличе її до себе, поступово босі ноги заходять у холодну річку. Вона все співає собі під ніс "В гаю зелененькім соловейко щебече..." і продовжує спостерігати за свічкою, одяг стає мокрим, рука вже торкається води, а вона все не зводить погляду з вінка. Їй гукає подруга "Василино, стій! Не йди туди!", а вона нічого й нікого не чує. Отямилась вона вже тоді, коли наречений подруги витяг її з води на берег, а сама подруга сиділа над нею і намагалася привести ту до тями.
- Василино все добре? Ти як?- дівчина ледве підвелася, вона помітила на собі мокрий одяг і з повним не розумінням ситуації спитала,
- Божена, що трапилося?
- Ти йшла у воду ніби зачарована, я тебе кликала та ти не відповідала,- з ніжністю у голосі й очах сказала її подруга.
- Я пам'ятаю як дивилася на вінок і співала...- сказала дівчина намагаючись і ще щось пригадати, та це було марно.
- Може то нечисті тебе хотіли заманити?- спитав наречений подруги.
- Не знаю, - дівчина знову глянула на воду,- а де мій вінок? Я його не бачу.
- Я не знаю,- сказала її подруга,- головне зараз відвести тебе до дому, цього вечора я вже раз залишила тебе саму, і ось чим це обернулося, більше я тебе не залишу.
Вони пішли проводжати Василину до дому, розмовляючи й сміючись дорогою. А її вінок, сплетений з волошок та ромашок, плив собі річкою в темную нічку, свічка вже давно згасла. Під самим вінком, з під води висунула свою голову русалка, хапнула вінок і попливла на дно річки.
10. Джек Фарн
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
Вогнище палало так, ніби хотіло замінити Сонце, що вже давно сховалося за небосхилом. Сотня людей розсілася на галявині хто де, співали та танцювали, веселилися як могли, адже мали право. Сьогодні весь Павалор відзначав день Пантеону, і, як казали легенди, боги ходили поміж людей, щоб відзначити свій день народження разом з ними. Вів’єна та Магура сиділи поодаль, спостерігаючи, як їхні товарищі, вже достатньо випивши, танцюють під музику Джескіра. Лютня співала в його руках стару мелодію, вигадану колись давно, але досі живу, навіть через роки.
— Не знала, що мавки так гарно танцюють.
— Це ти ще не бачила танці русалок під водою, — посміхнулася відьма. — Пішли теж потанцюємо?
— Не думаю, що я вмію, — ніяково відповіла мечниця, ховаючи погляд.
— По-секрету: ніхто не вміє, мила. Пішли, довірся мені.
— Ну… добре, давай, — кивнула Магура, допивши свій мед, та залишивши ріг на колоді.
Танцювати Магура і справді не вміла. Все життя її вчили військовій справі, як і подобає дочці Перуна, але танці та інші подібні штуки якось пройшли повз мечницю. В той же час відьма за своє неймовірно довге життя встигла спробувати багато чого, і Магура дізнавалася від неї все більше. Їй подобалося це. Вів’єн відчувалася Магурою немов та версія її самої, якою мечниця часом мріяла бути, але вже не могла.
— Цей танець придумали у Тронхеймі, як і мелодію Джескіра. Повторюй за мною. Крок назад. Вліво. Вперед. Ось так, у тебе непогано виходить.
Тепло чужої руки було приємним і, в той же час, викликало дивне відчуття у грудях. Відьма, знаючи що робить, направляла Магуру, і вела танець, а мечниця немов зачарована слухала її і повторювала, поглядом намагаючись зловити кожен, найменший рух, та смарагдову зелень чужих очей, у яких танцювали відблиски вогню.
— За часів моєї молодості у нас була традиція у цей день, яка з часом перекочувала у інше свято. Юні дівчата плели вінки та пускали річкою…
— Все ніяк не звикну бачити твоє обличчя, та чути як и говориш «за часів моєї молодості» маючи на увазі десь років… сімсот тому? — посміхнулася Магура.
— Що ж, в магії є свої переваги, — знизала плечима Вів’єна. — Не втомилася?
— Чесно кажучи, трохи. Так що там була за традиція?
Вони повернулися до колоди, де Магура сіла, подивившись на відьму знизу. Вогнище палало за її спиною і зелені очі немов легко і чаруюче світилися в напівтемряві.
— Юні дівчата плели вінки та пускали річкою, сподіваючись, що їх призначена долею половинка знайде вінок.
— Ти теж?
— Так, бувало.
— Але не схоже щоб спрацювало, так?
— Чому ж. Пам’ятаєш, що ти взяла першим у моєму домі?
Магура на секунду замовкла, згадуючи, а потім шоковано подивилася на відьму, яка в свою чергу мило посміялася та погладила воїтельницю по голові, нагнувшись вперед.
— Лиш знадобилося більше часу. Проте, очікування того коштувало.
11. Creatiochrysty
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
На галявині панувало справжнє свято. Кожна істота, що зараз знаходилась там, веселилась досхочу. Адже саме сьогодні, за легендами, народ лісу відзначав черговий день народження лісовика, що зараз править ними. Магура, донька його, а за одно і мечниця лісу, мовчки спостерігала за дійством у затінку дерев та мугикала під ніс свою музику, вигадану.
Раптом, мавки й русалки перестали розмовляти, а повставали у пари, немов готуючись танцювати. Магура усміхнулась, «Що ж, таке я теж умію, на щастя, батько зміг, як слід дочці показати» подумала, випиваючи мед з лосиного рогу. Їй пощастило, адже такі напої не часто подають мечницям, хоч вона і донька лісовика. Серед натовпу, її погляд натрапив на знайому ельфійку. За час свого життя, Магура достоту наслухалась про неї, найвідомішу істоту серед всіх тут, Вів’єн. Та якраз почала віддалятись від Тронхейму(так називали найголовнішу галявину лісу, де вони зараз стояли) і повільно прямувала в бік Магури.
— Хочу танцювати... — Вів’єн показала пальцем на мечницю, а потім і схопила за руку — з тобою.
Дотик чужої руки, викликав у Магури якесь невідоме, але приємне відчуття. Мечниця довірилась Вів’єн направити її в правильне положення і повести, взяти контроль над танцем. І незабаром, вони вже мелодійно кружляли посередині галявини. Магура уважно слухала рухи ельфійки і повторювала за нею кожен крок. Істоти розступились та спостерігали за ними з роззявленими ротами, а заздрісні русалки аж сичали на танцівниць.
На зелені вже з’являлась ранкова роса, а місяць виблискував останні рази, коли дівчата зупинились, захекано попадавши на траву. Магура глянула на обличчя ельфійки і раптом їй захотілось поділитись дечим з нею. Щось таке мала Вів’єн у собі, що мимоволі притягувала увагу інших до себе.
— Знаєш, люди також сьогодні святкують... Кажуть, у них є традиція у цей день, стрибати через вогнище, — Магура зауважила, що зараз, в напівтемряві, коли місяць зайшов за хмари, наближаючись до того, щоб зникнути повністю, ельфійка виглядала ще чарівніше. — Молоді дівчата плели вінки та й пускали їх по воді. Вірили, що вінки знайде їхня доля, тобто їхнє кохання...
Мечниця замовкла. Вів’єн весь цей час уважно слухала та дивилась прямо в очі Магури. Коли розповідь урвалась, ельфійка лагідно погладила мечницю по волоссю, визвавши у неї ще більше дивних почуттів... Вони ще довго не дадуть спокою Магурі.
Це був прекрасний час. Лиш всі знають, що все прекрасне — скоро закінчується.
12. Oleg_Verberas
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
Цієї ночі, у ліси легенд, страхітливому й одвічному, було несподівано гамірливо та затишно. Лісові істоти кружляли між деревами, розсипаючи миірихливий пилок зі своїх тоненьких як павутинка крил на хутро інших створінь, що ласували помаранчевими кавунами, від яких їх язики ставали різнокольоровими, неначе веселка.
Але найнезвичніше створіння посідало у самому центрі поляни, за невеликим столом, зробленим немов для неї. Це була звичайна людська дівчинка: із шовковистим рудим волоссям, великими горіховими очима та маленьким рожевим ротиком на трохи витягнутому лиці. Вона була одягнена у білосніжну святкову сукню: пухку та мереживну.
Іноді цій дівчині здавалося що вона щойно увійшла у цей казковий ліс, на цю галявину, а іноді, що вона сидить тут вже декілька днів. І лише їй на думку спадало щось спитати, як смугасті на вертляві єноти, хутко збиралися на дерево позаду неї та приносили грону маленьких бурштинових ягід, на смак схожих на звичайнісіньке пиво. І усілякі питання зникали.
– Я зазвичай так не роблю, — запевняла дівчину говірлива русалка, від якої тягло тином та застояною водою. — Але сьогодні ти тут. І усі. І свято. І ти. Головне звісно ти. Просто не уявляєш як буде потім класно… — Вона хлопнула хвостом по гільці дерева з якого звисала і зробила довгу затяжку з люльки, покритої хвилястим візерунком. — Хоча я не впевнена що тобі буде класно. Можливо. Чи ні?.. На, затягнись краще! Як тебе там? Вів’єн? От, тримай!
Русалка звісилася ще нижче і протягнула люльку до губ дівчини.
– Один ковточок. Лише один, — приговорювала вона. — Від одного точно нічого не буде поганого…
Дівчина уважно подивилася на тонесенькі цівки диму, що вірували біля рота, і рішуче зробила затяжку: і от вже вівчарі пасли траву, що їла козенят, які перекручувались у конях що пасли вівчарів. Це було дивно, незрозуміло, але дійсно класно. Наче закидати голову і дивитися на небо, розхитуючись на гойдалці, поки перед очима не замерехтить.
Але подих за подихом це неймовірне відчуття слабшало, а шкребіння по тілу ставало все неприємнішим. Вів’єн опустила очі й побачила як вивірки з іржавим хутром, клапоть за клаптем зривають із неї одяг, відчула як хтось з маленьким дзьобам заплітає її волосся. Але головне, вона побачила як із темряви, з глибини лісу вийшов лісовик: скушкірений наче пеньок, сірий та носатий. Його сиве волосся стирчало у різні сторони, а ніс прикрашала дюжина бородавок.
І він прямував до неї. Наче цар. Господар. Іменинник, що хоче отримати свій довгоочікуваний подарунок. І сьогодні, зараз, на цій галявині таким подарунком була саме вона.
Приємного диму у голові майже не залишилося, а живіт заповнювала крижана хуртовина. Вів’єн зібралась, аби заволати з усіх сил та прокинутися від цього кошмару, як раптом…
Лісовик зупинився, трохи не дійшовши до неї, завмер, скривив свого бородавчатого носа і примружившись, спантеличено спитав, — «І хто в біса притягнув парубка мені на свято?»
13. Арета
ㅤㅤㅤ◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
Неквапливо, - насправді вона лінькувата - Ликерія підходить до кожної свічки й гасить їх одну за одною.
Справу завершено, а ритуал закінчено – нема вже що їй, некромантці, в хвойних лісах Львівщини робити.
Та от тільки це не так.
Зовсім нещодавно на її вулиці завівся чи то маніяк, чи то найманий вбивця, та вона його зве скаженим шаленцем. Або йолопом.
Та от тільки цей шаленець.. наводить на її маму - та й усіх репортерів й жителів вулиці - неабиякий шок та, мабуть, страх посеред новин звичайного життя та чупакабри від ТСН.
"Розберемося," — блимає в її думках та наступного дня вона справді розбирається. От справді - чи то їй лише здалося - розбирається. Ликерія бере й робить: вона готує свою кімнату для ритуалу й бере в руки карти таро, щоби спитати, з якими проблемами вона може зіткнутися.
Спитала. Пофасувала карти. Дістає навмання. Падає "Верховна жриця" й "Диявол".
В байдужих очах некромантки блимає щира цікавість.
Далі вона на мить бере телефон в руки, щоби в Телеґрамі побачити новину про нещодавно знайдене тіло у Львові. Знову ж на її вулиці. І відразу вона готує свічі й розкладає їх навколо себе. Заплющує очі.
Дарма вона некромантка чи що? Ні.
Ликерія в медитативному стані, шепчучи під ніс очередне некромантське замовляння, вмовляє - насправді жорстоко наказує й не дає жодної надії на щось інакше - душу вбитої людини знову ожити.
Вона посилає цю вбиту людину - ходячий труп, бо від людини хіба душа - по слідам цього маніяка.
І коли маніяк цей вперше бачить вбиту ж ним людину перед дверима його квартири - кров холоне в жилах, та от тільки він подумав, що йому здалося. Привиділося. Бува.
Та от тільки це повторювалося. Потім він побачив другу його жертву, потім третю, четверту, п'яту..
На двадцять другій він почав божеволіти.
"Чому вони живі?.. Що вони хочуть?" — несеться в думках швидко-швидко, що аж не поспіваєш.
Він вже був божевільним. Але от тільки божеволів ще більше.. Як дивно звучить: маніяк збожеволів, чи не так? Так от тільки це було правдою.
Він кричав дикими історіями в своїй кімнаті, бився об стіну та бив посуд.. Допоки не почув дзвінок у двері.
Перша думка бідного маніяка: це поліція. І він готовий здатися. Він більше не витримує. В тюремній в'язниці точно безпечніше — вторить йому підсвідомість - це взагалі його думки? - і він мовби під гіпнозом йде відчиняти двері.
Він відчиняє. Й захлинується власним криком.
— Божеволій, божеволій, ну ж бо.. — шепче некромантка вустами мертвої вагітної жінки, яку він вбив цієї ночі, й криво посміхається.
В тілі жінки, яку вона взяла під контроль, було двадцять чотири ножові рани в животі. Двадцять чотири - як і мертвих трупів, яких вона посилала до цього маніяка.
Наступного дня маніяк прокидається в тюремній в'язниці.
14. Ана Махно
◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
День, коли Ліза Темплтон зникла, став чорним днем на календарі багатьох жителів містечка. Дівчинка була справжнім сонечком. В свої п'ять років вже Ліза вправно рахувала і читала, і була товариською та веселою дитиною. Дорослі, хто її знав, казали “Наша Ліза ніби смішинку проковтнула, справжнє сонечко!”. Лізу любили всі. Для батьків вона була цілим світом. Колись у них були свої амбіції, але після народження Ліза замінила їх усі.Добровольчі пошукові бригади прочісували околиці. Без уваги не лишався жоден сантиметр землі. Громада навіть скинулась грошима, щоб винайняти водолазів, які б обшукали річку. Лізині друзі з дитсадочку були безутішні, хоч як батьки не намагались переконати їх, що дівчинка скоро повернеться додому. Правду кажуть, що діти чудово відчувають фальш.
Раптом мати дівчинки згадала білий фургон, що постійно траплявся їй на очі. Вона була переконана, що їх переслідували, і поліція вчепилась у версію, що дитину викрали і вивезли в інше місто. Батьки Лізи, здавалось, були розбиті втратою єдиної дитини. Вони записували чисельні відео з проханням повернути їх донечку. Вони навіть запропонували викрадачу грошову винагороду. Це була скромна сума у декілька тисяч доларів, та раптом сталось несподіване. Історія отримала широкий розголос, і сотні тисяч небайдужих громадян почали жертвувати гроші, і за сума зросла до десятків тисяч.Громада міста в цей момент переживала піднесення. Здавалось, що зараз ну точно викрадач дитини знайдеться. Але тижні змінялись місяцями, а місяці — роками, а “Фонд Лізи”, як його назвали у змі, так і лишався недоторканим.
Батьки Лізи врешті решт знайшли в собі сили рухатись далі. Ні, вони не забули про Лізу. Все ще час від часу записували відеозвернення до викрадача, або навіть до доньки. В них вони благали повернути їм доньку, або Лізу повернутись, якщо вона це побачить. Але їх життя почало мало-помалу налагоджуватись. Небайдужі люди жертвували сім'ї гроші та морально підтримували. Мама Лізи стала психологом та допомагала людям, що втрапили у схожі ситуації, справлятись з болем. Батько став письменником. Він видав книгу, присвячену Лізі та декілька інших, які, на відміну від першої, продавались набагато гірше. Всі, хто хоч щось знали про цю історію, захоплювалися відданістю батьків своїй дитині. Останнє відеозвернення вони записали на п'ятнадцяту річницю зникнення Лізи. “Донечко, якщо раптом ти це бачиш, повертайся, будь-ласка! Ми дуже чекаємо на тебе.”
Ніхто не очікував результату стільки років потому, аж раптом в домі Темплтонів задзвонив телефон.“Мамо, це Ліза. Я їду додому.”
Спочатку батьки Лізи подумали, що це якийсь злий жарт. Але дзвінок повторився.“Мамо, чому ти кидаєш слухавку? Я думала, ви чекаєте на мене.”
Ці дзвінки повторювались. Батьки не знаходили собі місця. Дівчина на тому кінці проводу говорила про такі речі, які могла знати лише їх дочка. Про присадибну ділянку, яку нещодавно залили бетоном. Про запах хлорки, що стояв в коридорі їх будинку місяцями. Про білий фургон, який винайняли батьки, щоб вивезти всі речі своєї дочки геть з будинку. Але це була не Ліза. Це не могла бути Ліза. Адже Лізу вони власними руками поховали ще п'ятнадцять років тому.
15. Lilouy
◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
Вона намагалася бути хорошою. З самого малечку. На зло завжди відповідала добром, навіть коли діти намагалися забити її камінням, бо «не така». Коли сестра штрикала до синців у спину, бо хтось з дорослих сказав, що вона гарненька. Вона виправдовувала сестру, бо тій ніхто не говорив гарних речей, тому й зла була. Вона не зважала на одноклассників, що цкували її за сильний характер та бажання відстоювати свою думку. А потім сміялася з вчителів, що вважали своїм обов'язком принижувати учнів, бо інакше їх не навчити.
Час йшов, дитячі проблеми змінялися більш серйозними, дорослими, а вона залишалась такою ж. І не тримала зла на мати, що вирвала її з навчання, яке сулило їй гарну долю з успішною кар'єрою. Вона відчувала біль та відчай від цього, але продовжувала жити не дивлячись ні на що. І не втрачати доброго гумору.
Вона не тримала зла на чоловіка, хоча повинна була це робити; коли той бив її. Казала що це через алкоголь, бо бачила навкруги те саме. Намагалася знаходити щось гарне у кожному його слові та ділі. Пробачила навіть те, що він ледь не вбив її, бо ж кожна людина має право на другий шанс. Хоч і шансів тих було занадто багато... Єдине що не змогла пробачити йому це зраду. Ця пляма досі лежить на її серці чорним каменем, хоч і огорнутим у світлу тканину.
В людях, що зустрічалися на її шляху, вона завжди намагалася бачити тільки хороше. Хоч вони і продовжували бути людьми, зі своїми проблемами та пороками. І майже не засмучувалася, коли вони коїли щось лихе.
Вона прожила так багато років. Вона намагалася бути хорошою, але їй урвався терпець.
Їй нарешті урвався терпець і вона буде працювати над собою. Стане себе цінувати, берегти та не даси себе в образу. Заборонить себе кривдити і зможе дати відсіч. Бо вона це єдине, що є цінного в неї.
Ти є в себе, цінуй цю компаньйонку усього свого життя та допомогай їй ставати краще. А головне, не давай її кривдити, бо ніхто не вартий твоїх сліз крім тебе самої.
16. Сая Хаторі
◇ ──⋇⋆✦⋆⋇ ──◇
Дівчина народилася лише для того аби бути вустами самого володаря темряви. Тому люди й не чекали від нею чогось, скидали своє зло та звинуватили у бідах. А вона ж у свою чергу намагалася відплатити добром, побачити ясяйну усмішку. Та натомість рахувала скільки на її шкірі було синців.
Заливалася слізьми від болю, коли гілляка ляскала об неї. Майже задихалася у власному хрипіння та ніколи не говорила, хто це зробив. Бо дорослих вона виправдовувала, все ж ті більше літ прожили на сім світ. Зважала, що всім вони знають все краще за неї.
У років шістнадцять зацікавилася сильніше наукою та всілякими тайними знаннями. Де бо вона не шукала собі вчителів, усі відмовляли. Деякі, як завбачив її вуста кривавого кольору, то навіть на поріг не пускали.
Довелося «поріддю темряви» просити допомоги у неіснуючих книжкових вчителів.
Матір дівчини до останнього намагалася витягти хоч якесь майбутнє світле з доньки, серед усього часу проблем. Вони важкими хмарами насувалися на країну. Громом гриміла чорна магію у виблисках мечів та шепотіннях молитов. Стара жінка зі страхом дивилася на світ.
Усі проблеми життя звалилися на дівчину, що довелося їй тримати матір, вести господарство та стати гарною майбутньою нареченою. Останнє прохання матері було не довгим. Вийти заміж та полишити навчання.
Якою б успішною ученицею дівчина не була, яке б майбутнє їй не пророкували, полишила все. Відчаї виїдав з середини, що тільки і могла, як говорити з темрявою.
Після матінки, тримала весь час чоловіка. Той і до пляшки був охочий, і швидко віру в себе втрачав. Заспокоївся тільки тоді, коли з настільки бридких вуст, вона говорила прекрасні слова. На жаль, це було єдине, що чоловіку подобалося у дружині.
Все ж вона лишалася «поріддю темряви», а він натягує на очі капелюха аби тільки люди не впізнали. Зіпсував він собі репутацію цим одруженням, весь час говорив про це дівчинці. Та вже стала чарівною жінкою, хоча досі лишалася голосом володаря темряви. На тонких плечах продовжувала тягнути свою сім’ю, не в змозі піти.
Боялася, не осуду, не чоловіка, ба навіть не себе. Боялася не знайти свою людину чи справу серед усіх інших.
Одного туманного ранку жінка пішла, на довгі роки шукати себе та кричати всім від імені темряви. Довести всьому світу, що там немає небезпеки, вони все самі надумали. Пробачила чоловіку усі болючі слова та вибачилася, за те, що вкрала у нього безмежну кількість років не з тією людиною.
У своїх довгих мандрах, як проповідниці у серці заселився погляд сапфірових очей. Жінка шукала їх всюди, а поки шукали пізнавала світ. Зустрічалися на шляху їй і погані люди та ті, хто були іншими. Для намагалася зробити щось хороше. Не завжди виходило, інколи обпікалася. І людьми, суцільними проблемами, які не могла вирішити. Жінка повсякчас робила те, що від неї хотіли у дитинстві. Робила все аби стати зручною для всіх
Коїли прожила багато зрозуміла одну істину. Точніше істота з сапфіровими очима, що жили у серці провідниці підказала. Можливо на все життя вона залишиться самотня, через голос темряви. Але жінка мусить бути лише собою, не кимось іншим.
Цінувати себе, а не віддавати світу останню краплю крові. Бо єдиною, хто зможе тебе зрозуміти, як виявилося лише ти.
Розглядаючи своє обличчя у дзеркалі, проповідниця фарбою підкреслюю кутики сапфірових очей. Вже зовсім скоро вона вирушить з компаньйонко всього свого життя у довгу подорож, на яку їм виділена коротка вічність темряви.
І на цьому все!
Від імені організаторки дуже хочу подякувати усім учасникам, які брали участь і подарували цьому проєкту свої неймовірні тексти.
Зустрінемося ще!
