Колись у хаті сміх лунав дитячий,
Любов жила, був затишок і мир.
Та чарка стала другом чоловіку,
А з нею й розлад завітав у дім.
Спочатку чарка, потім вже і пляшка,
Щодня знаходив привід випить знов.
А в домі плаче змучена дружина,
І діти, що забули вже любов.
Він не помітив, як минають роки,
Як посивіла жінка від жалю.
Як діти стали мовчазні й самотні,
Та втратили до батька теплоту.
Він думав вип'є - стане легше жити,
Забуде біль, проблеми, бідноту.
Та кожна чарка вчила лиш губити,
Те найдорожче - ЛЮБЛЯЧУ СІМ'Ю.
Дружина плаче темними ночами,
Для всіх ховаючи за усмішкою біль.
А діти тихо завмирали в страху,
Почувши крики батька у дворі.
І найстрашніше - навіть не похмілля,
Не біль у голові на ранок знов.
А те, що в домі помирає щастя,
Де планував, що буде жить любов.
Задумайся, допоки ще не пізно,
Поки сім'я чекає на тебе.
Бо чарка може все по забирати,
Сім'ю, повагу, все що в тебе є.
Не проміняй дітей своїх на пляшку,
Не змушуй рідних плакати вночі.
Можна тверезим пережити негаразди,
Ніж п'яним мріяти, та борхатись в багні.
Верещако Сергій.
