У Капітолії США пролунали слова, які не схожі на звичні дипломатичні формули. Пастора Марка Бернса представили як "духовного дипломата", і його промова стала не стільки виступом, скільки емоційним свідченням людини, яка бачила війну в Україні на власні очі й відмовляється сприймати її як чергову "тему з новин".
Він подякував організаторам і присутнім, зокрема меру Еріку Адамсу та Washington Times Foundation, а також згадав конгресмена Джо Вілсона. Проте майже одразу розвернув розмову до головного: Україна для нього не "жовто-блакитна картинка" і не "лінії на мапі". Це живі люди, реальні обличчя, реальні втрати, реальна віра, яка не розсипається під обстрілами.
Ключову думку він сформулював просто й різко: свобода має голос. І її ім'я - Україна. У його інтонації звучало не співчуття здалеку, а позиція свідка "однієї з найбільших битв за свободу нашого покоління". Він говорив про біль, руйнування та втрати, про те, що багато чого не показують великі телеканали, і про небезпеку звикання світу до щоденних трагедій.
Найгостріший момент промови - наголос на незламності. Українські міста бомблять, але віру не зламали. Солдати зіштовхуються з жорстокістю, але дух тільки міцнішає. Людей виривають із домівок, але "корінь нації" глибший за будь-яку зброю, яку застосовує Росія. Для Бернса це не просто військовий конфлікт - це духовна битва за людяність, за право бути вільними, за те, щоб зло не стало нормою.
Він наводив живі приклади, які звучать сильніше за будь-які статистики. Казав, що просто під час його перебування у Вашингтоні він отримує повідомлення й відео від солдатів із передової. Поділився історією про дрон, який прилетів на позиції та не вибухнув, і про жінку-медика, яка вистрілила в нього, після чого той упав і не здетонував. Це, за його словами, і є реальність людей, які часто не були професійними військовими. Він підкреслив: серед захисників - банкіри, вчителі, звичайні громадяни, які хотіли просто жити, але взяли зброю, щоб захистити дім.
Окремим акцентом стала його зустріч із президентом Володимиром Зеленським. Бернс розповів, що мав честь отримати орден "За заслуги" III ступеня на Софійській площі, і зізнався: відчував, ніби зробив недостатньо, щоб заслужити таку відзнаку. Цей епізод у промові звучав не як самовихваляння, а як підкреслення контрасту між безпекою залів у столиці США та ризиком людей на фронті.
Пастор неодноразово повертався до слова "разом" і прямо просив зал повторити його, ніби вшиваючи це в ритм промови. Для нього "разом" - це не декоративна підтримка, а зобов'язання говорити й діяти. Він закликав не святкувати завчасно, бо битва триває, і наголосив: завершувати війну треба не "колись потім", а зараз, бо від цього залежить життя людей.
У своїй логіці він поєднав моральні авторитети й образи американської політичної традиції. Згадав Мартіна Лютера Кінга і його думку про те, що найбільше засмучує не крик ворогів, а мовчання друзів. І повторив, майже як рефрен: зараз не можна мовчати. Не можна "тримати рот на замку". Так само він звернувся до образу "маяка світла" та слів Рональда Рейгана, підводячи до головного висновку: якщо свобода справді цінність, її треба захищати не тільки вдома, а й там, де її намагаються знищити.
Промова Бернса - це спроба повернути війну в Україні з площини абстракцій у площину совісті. У його словах Україна постає як випробування для світу: чи здатні друзі бути голоснішими за втому, чи готові називати зло злом, чи вистачить рішучості не відкладати підтримку на потім. І фінальний намір звучить однозначно: він обіцяє стукати в будь-які двері й говорити з "вершини гори", доки свобода не переможе.
