Мине століття - стихнуть наші кроки,
Затихне звук знайомих голосів.
Книгу життя, яку писали роки,
В полицях пам'яті сховає темний пил.
У тих хатах, що будували вперто,
Де кожен кут ти на віки складав.
Оселиться життя нове, уперше,
Для тих, хто прийде, це лиш стіни й дах.
Вони торкнуться стін без спогадів, без болю,
Не знаючи, хто мріяв тут і жив.
І наші речі - все що цінували,
Підуть в сміття, як мотлох без душі.
Книжки, які читали в тихий вечір,
Картини, фото, де душа лишила слід.
Для них це пил, лише звичайні речі,
А ти за них годинами платив.
Ті фото, де ми щиро посміхались,
Пожовкнуть й зникнуть як опалий лист.
І ті кого ми так колись тримались,
Підуть за обрій, де мовчить привіт.
Сто літ - і хто згадає наші сварки?
Обличчя, що тримали мов вогонь?
Це все зітліє ,стане ніби порох,
Що час розвіє між років долонь .
То що лишиться? Та мабуть нічого,
Сліди які ми встигли залишить?
Чи більше в нас було простих сьогодні ,
Чи більше страху - просто не прожить?
Навіщо гнів з образами тримати,
Як він не вартий навіть кілька днів?
Життя коротке - варто пам'ятати,
Не встигнеш - і вже інший тут посів.
Тож не цурайся слова і підтримки,
Не бійся щирість серцем віддавати.
Бо ти не візьмеш жодної хвилини,
Лиш те, що встиг комусь подарувати.
Живи сьогодні, просто, без облуди,
Люби так, ніби час не має меж .
Бо через сто років не буде нас усюди,
Та може в пам'яті і серці оживеш .
Верещако Сергій.
