Історія людства – це постійна боротьба за свободу. Війни залишають після себе не тільки зруйновані будівлі, а й роз'єднаних людей. Для України, яка зараз виборює свої землі, головне завдання – не просто відбудувати міста, а знову об’єднати громади. Потрібно повернути людям відчуття дому після довгих років окупації.
Це не теоретичне питання. Йдеться про конкретні дії: як швидко повернути ці території в український простір – у мисленні, в організації життя, в економіці, у культурі та в складі населення.
І тут виникає складне запитання: а хто до кого має пристосовуватись? Чи нам треба вчитись жити з людьми, які довго жили під впливом чужої влади? Чи, може, їм слід уживатись із нами – з тими, хто весь цей час боровся за незалежність? Питання складне, та ми спробуємо знайти на нього відповідь.
Найбільш продуктивний підхід полягає не в протиставленні "ми" і "вони", а в усвідомленні складності людського досвіду. Люди, які жили під впливом чужої влади, часто не мали вибору або робили те, що вважали необхідним для виживання. Водночас, ті, хто боровся за незалежність, несли важкий тягар відстоювання національної ідентичності.
Можливо, справжнє повернення – це взаємний процес. Не "хто до кого має пристосовуватись", а спільне творення нового простору, де є місце для різного досвіду. Це означає готовність слухати і чути одне одного, визнавати біль і травми обох сторін.
Такий діалог потребує терпіння, емпатії та відмови від спрощень. Це повільний та довгий процес зцілення, де кожен робить крок назустріч, розуміючи, що "бути разом" — це не стирання відмінностей, а створення спільноти, яка цінує різноманітність досвідів і об'єднана спільним баченням майбутнього.
У цьому контексті досвід Ізраїлю стає особливо цінним для нас. Ця держава неодноразово переживала схожі ситуації. Як реінтегрувати території і водночас допомогти людям знову відчути себе частиною країни після травматичних подій? Ізраїль шукав відповіді на ці питання роками. Саме тому далі ми звертатимемося до його прикладу — щоб побачити, які рішення працювали, а які стали викликами.
Український контекст: конкретні виклики
Рашистська окупація східних регіонів супроводжується впровадженням типових окупаційних практик з метою поступового знищення української ідентичності. Примусова паспортизація, насадження російської мови, блокування українських медіа – це інструменти, які відбирають у людей їхню історію. У багатьох громадах цього регіону переважала російськомовність – це факт. Але саме тому українська мова тут має особливе значення. Не потрібно їм силоміць щось доводити або змінювати – головне, щоб вони самі відчули, що їхня мова не є перепоною бути частиною України. Росія ж цинічно використала мовне питання, прикриваючись "захистом російськомовних", щоб маніпулювати й розколювати. Українська мова має бути доступною, природною й живою – через школу, телебачення, спілкування, культурні події. Тому замість тиску – треба діалог і приклад. Люди самі зроблять вибір, якщо відчуватимуть повагу й підтримку.
Демографічні виклики на деокупованих територіях не менш важливі. Переселення росіян на окуповані території та витіснення українців створює серйозні бар'єри для майбутньої реінтеграції. Повернення територій – це лише перший крок, набагато складніше повернути відчуття єдності. Необхідно розробити реєстр населення деокупованих територій, який дозволить верифікувати дані про громадянство та час прибуття кожної людини. Переселенці з окупованих територій потребують спеціального статусу з комплексом соціальних та правових гарантій, а для тих, хто бажає повернутися до деокупованих міст та сіл, мають бути створені адресні програми повернення. Відбудова житла має проводитися з пріоритетом для місцевих жителів, які втратили домівки під час окупації.
Фізичне відновлення міст невіддільне від відновлення соціальних зв'язків. Варто створювати громадські ради з відбудови на рівні мікрорайонів, де місцеві жителі зможуть впливати на прийняття рішень. Пріоритетом має стати відновлення ключових соціальних об'єктів – лікарень, шкіл, комунальних служб – із залученням місцевих фахівців. Особливу увагу треба приділити організації спільних просторів для взаємодії: парків, скверів, культурних центрів, де різні групи населення зможуть зустрічатися та співпрацювати. Міні-гранти для місцевих ініціатив допоможуть людям відчути себе господарями власного простору, коли вони разом облаштовуватимуть двори та громадські території.
Досвід Ізраїлю: уроки для України
У 1967 році, коли Шестиденна війна сколихнула Близький Схід, Ізраїль повернув собі Східний Єрусалим і Старе місто, які Йорданія утримувала з 1948-го. Окупація залишила по собі порожнечу: євреїв вигнали, синагоги обернули на руїни, а Стіна Плачу мовчала без молитов. Звільнення стало шансом повернути місту його ритм – але як з'єднати розколоті частини в єдине ціле?
Ізраїль підійшов до цього з виваженістю й душею. Вони лагодили старі вулички й відкривали простори, де люди знаходили спільну мову: на ринках, де палестинські й єврейські торговці сперечалися про ціну на гранати й кунжутну халву, чи в затінених двориках, де старші ділилися байками з дітьми. Сім'ям, які поверталися до прадідівських будинків, допомагали юристи, що розплутували архівні вузли майнових справ, і гранти, які перетворювали занедбані оселі на затишні домівки. Це було схоже на лагодження старовинного годинника: кожен гвинтик – дім, родина, квартал – повертав механізм до життя.
Україна бачить схожий виклик у відродженні Маріуполя чи Бахмута – міст, де окупація розтрощила стіни й роз'єднала людей. Для соціально-психологічної реінтеграції цих міст необхідно створити мережу громадських центрів "Простір довіри" в кожному мікрорайоні. Там працюватимуть психологи та соціальні працівники, які допомагатимуть людям долати травми війни. Паралельно варто запустити програму "Спільна історія", де люди зможуть фіксувати та обмінюватися особистими історіями пережитого під час окупації. Регулярні громадські форуми стануть майданчиками для обговорення болючих питань та пошуку компромісів, а групи взаємодопомоги, сформовані за сусідським принципом, допоможуть відновити розірвані соціальні зв'язки.
Юридична підтримка населення має втілюватися через центри правової допомоги, які допомагатимуть у питаннях майнових прав, компенсацій та відновлення документів. Спеціальні комісії з вирішення спорів щодо нерухомості допоможуть вирішувати конфлікти мирним шляхом, а спрощені механізми підтвердження права власності стануть у нагоді тим, хто втратив документи під час воєнних дій. "Єдине вікно" для отримання всіх необхідних документів допоможе людям уникнути бюрократичного хаосу.
Економічна реінтеграція не менш важлива. Податкові пільги для малого бізнесу, який відновлює роботу на деокупованих територіях, стануть стимулом для підприємців. Фонд мікрокредитування допоможе місцевим жителям започаткувати власну справу, а програми професійної перепідготовки враховуватимуть потреби відбудови міста. Система громадських робіт з гідною оплатою дозволить швидко залучити населення до економічної активності та відбудови рідного міста.
Під час Війни за незалежність 1948–1949 років єгипетські війська окупували південні землі Ізраїлю, зокрема частину пустелі Негев. Після звільнення цих територій перед Ізраїлем постало завдання повернути довіру бедуїнських громад, деякі з яких симпатизували ворогу. Влада обрала виважений шлях: тих, хто активно допомагав окупантам, притягнули до відповідальності, але для більшості відкрили двері до нового життя. Бедуїнські селища отримали офіційний статус, їхні жителі – громадянство, а в пустелі з'явилися нові колодязі, школи й навіть місцеві ради, де бедуїни самі вирішували справи своїх громад. Уявіть: ще вчора кочівники торгували лише верблюдами, а вже завтра їхні голоси лунали в муніципальних залах. Такий підхід загасив іскри ворожнечі й заклав фундамент для злагоди.
Україна стоятиме перед схожим викликом на деокупованих землях Донецької, Луганської та частина Запорізької та Херсонської областей, де залишаються російськомовні жителі. Тут важливо запровадити чітку систему диференційованого підходу. Для справедливого правосуддя необхідно створити спеціалізовані судові колегії, які розглядатимуть справи про колаборацію з урахуванням контексту та обставин. Водночас варто запровадити процедури громадського примирення для випадків незначної співпраці з окупаційною владою. Для тих, хто відбув покарання за колаборацію, потрібні програми ресоціалізації, які допоможуть їм повернутися до нормального життя. Формування архіву свідчень допоможе зберегти історичну пам'ять та запобігти повторенню трагічних подій у майбутньому.
Інтеграційні програми для місцевого населення мають включати культурні фестивалі, які поєднуватимуть місцеві традиції з загальноукраїнською культурою. Місцеві медіа-платформи стануть майданчиками, де жителі зможуть обговорювати актуальні питання громади. Програма "Народна дипломатія" сприятиме зміцненню зв'язків між різними регіонами України, а мережа молодіжних центрів допоможе сформувати спільну ідентичність серед молодого покоління.
Відновлення адміністративного управління має відбуватися через формування місцевих рад із залученням представників різних груп населення. Українське законодавство слід відновлювати поетапно, з перехідним періодом для адаптації. Консультативні ради при місцевих адміністраціях допоможуть врахувати потреби різних спільнот, а програми навчання для державних службовців підготують їх до особливостей роботи на деокупованих територіях.
Процес реінтеграції деокупованих територій має бути структурованим та відбуватися поетапно. У перші шість місяців після деокупації головною метою є забезпечення базових потреб населення: безпеки, харчування, житла, медицини. Паралельно відбувається відновлення критичної інфраструктури та комунікацій, проводиться верифікація та паспортизація населення, починають роботу центри правової та психологічної допомоги.
Наступні шість-вісімнадцять місяців присвячені відбудові житлового фонду та соціальної інфраструктури. У цей період запускаються програми економічного відновлення та підтримки підприємництва, розгортаються освітні та культурні програми, формуються місцеві органи самоврядування.
Третій етап, який триває від вісімнадцяти до тридцяти шести місяців, передбачає повну інтеграцію деокупованих територій у правову та економічну систему України. Реалізуються довгострокові проєкти розвитку громад, формується нова регіональна ідентичність у межах загальноукраїнської, проводиться оцінка результатів та коригування стратегії реінтеграції.
Цей шлях не буде легким, але Ізраїль показав: коли держава простягає руку з повагою, люди відповідають довірою. Україна має шанс створити нову модель суспільства — не через примус, а через повагу, підтримку й відкрите серце. І саме тоді довіра стане фундаментом, на якому виросте спільна країна для всіх.
