Я не пам'ятаю моменту, коли вперше замислилася про свою зовнішність, але добре пам'ятаю, що вже у вісім років вважала свої ноги товстими. Звідки взялася ця думка, сказати важко: ніхто спеціально не пояснював мені, якими мають бути правильні ноги, але я просто знала, що вони мали б бути меншими.
Пізніше таких правил ставало дедалі більше. Достатньо було кількох зауважень про зовнішність, щоб назавжди запам'ятати, що певні частини тіла потрібно приховувати. Я зрозуміла, що маю бути красивою, впевненою, але не агресивною, розумною, але не настільки, щоб стати амбітнішою за інших. Навіть наодинці із собою я соромилась дивно танцювати, лежати з відкритими ногами та бачити себе без макіяжу.
З часом я майже не чула таких зауважень від інших людей, але чомусь вони не зникли. Мій настрій і надалі залежав від мого вигляду: коли я плакала - дивилась на себе і приємно дивувалась “ідеальним пухлим” губам, а якщо чоловік недоречно жартував про мою фігуру - я ніяково усміхалась і сприймала це як комплімент. Саме тоді я замислилася над тим, скільки в моєму сприйнятті себе є справді мого. Чи завжди я дивлюсь на себе власними очима?
Між мною і моєю думкою — хтось інший
У 1975 році Лора Малві використала термін “чоловічий погляд” для опису того, як у фільмах жінка часто є не самостійним персонажем, а об’єктом спостереження. Її зовнішність стає важливішою за характер, її тіло постійно в кадрі, а сама героїня існує заради доповнення або розвитку чоловічого персонажа. Тепер цей чоловічий погляд існує не тільки у кіно. Його можна побачити в рекламі, жартах, у повсякденному спілкуванні, у свідомості жінки.
Здається, що найефективніша форма контролю не потребує контролера. Якщо маленькій дівчинці достатньо часто нагадувати, як вона повинна виглядати, поводитися та що про неї подумають інші, то пізніше вона починає це робити самостійно. І патріархальне суспільство більше не повинно стояти поруч і нагадувати про щось, адже вона вже сама навчилася дивитися на себе його очима.
Такий процес психологині Томі-Енн Робертс та Барбара Фредріксон назвали самооб’єктивацією. У своїй теорії вони пояснюють, що жінки частіше схильні оцінювати власне тіло як об’єкт спостереження. Інакше кажучи, людина починає дивитися на себе так, ніби постійно перебуває під чужим наглядом.
І наш внутрішній критик стає ще жорсткішим у процесі дорослішання. Одне дослідження показує, що у віці тринадцяти років 53% американських дівчат «незадоволені своїм тілом», і цей показник зростає до 78%, коли дівчатам виповнюється сімнадцять.
Цей механізм проявляється не лише в тому, як жінка виглядає, а й у тому, як вона поводиться. З’являється звичка контролювати жести, позу, спосіб сидіти чи ходити, щоб не виглядати «неправильно». Злість потрібно стримувати, незадоволення необхідно перетерпіти, гучність — зменшувати. У результаті формується поведінка, яка не завжди відповідає внутрішньому стану, але відповідає уявленню про те, як має виглядати «правильна жінка».
І це помітно усюди. Чому жінки намагаються сісти на стілець так, щоб їхні ноги чи живіт не здавалися великими? Чому так багато жінок описують поганий день словами про те, що вони жахливо виглядали? Чому стало нормою постійно носити з собою дзеркало та навіть без нього постійно перевіряти власне відображення в екранах телефонів та вітринах?
Звичайно, бажання добре виглядати саме по собі не є проблемою. Проблема виникає тоді, коли зовнішність стає головним критерієм оцінки себе. Цей критерій поступово накопичується через коментарі, жарти, реакції оточення та багато іншого. І з часом ось цей зовнішній погляд стає автоматичним способом мислення, якого треба й надалі дотримуватися. Навіть коли ці погляди та оцінки від інших зникають, внутрішня оцінка продовжує працювати. І гадаю, вона часто є жорстокішою, ніж зовнішня критика.
А це точно «рівність»?
Питання самооб’єктивації наразі порушується в сучасній хвилі фемінізму, де жінки діляться своїм досвідом та дають можливість іншим прийняти себе, перестати жити в постійній та нереалістичній оцінці. І коли звучить думка, що фемінізм уже не потрібен, бо «всі права вже є», я згадую не про закони та свої можливості.
Я згадую 8-річну дівчинку, яка стискає руками ноги, щоб вони здавалися меншими.
Згадую матір, яка все життя знімала гарні сукні, бо «її живіт не можна показувати».
Думаю про покоління, яке не навчилося жити у своєму тілі.
У певний момент свого життя жінка вже не живе під чиїмось поглядом, бо починає жити так, ніби цей погляд завжди при ній. Можливо, саме тому найскладніше — не позбутися оцінки ззовні, а перестати дивитися на себе так, як тебе колись навчили дивитися інші. Тому іноді мені здається, що вісім років — це не вік. Це момент, коли ти вперше починаєш дивитися на себе очима чоловіка.
