Кажуть, деякі люди з'являються в нашому житті не просто так.
Звучить красиво. Майже як у казці. Особливо якщо не знати, що буде далі.
Це сталося 2 квітня. Неділя, сонячний весняний день.
Мені було сумно, тому я вирішила зустрітися зі своїм давнім другом С. Ми знали одне одного багато років, підтримували в різних ситуаціях, і він був однією з тих людей, із якими не потрібно нічого вдавати. Він знав мене ще тоді, коли я була принцесою. Ще до драконів, попелу й усіх цих сумнівних пригод.
Ми зустрілися в барі.
У мене було похмілля, у нас на двох — уже, здається, п'ятий чи шостий келих темного пива. Життя потроху налагоджувалося. Принаймні на рівні пива й розмов.
І тут задзвонив телефон С. Телефонував якийсь його сусід. Щось говорив, щось уточнював, а я, перебуваючи в тому особливому стані, коли почуття гумору працює краще за здоровий глузд, видала:
— Хай підтягується. Я ж його не зґвалтую.
Ми ще довго сміялися, курили й говорили про щось своє. Зрештою минула приблизно година.
А потім сталося дещо дивне.
Я не знаю, як це пояснити, але раптом відчула щось схоже на укол просто в серце. Ніби хтось невидимий вирішив привернути мою увагу й зробив це без особливої делікатності.
Я подивилася у вікно.
Біля входу до бару стояв хлопець.
Світлий, середнього зросту, у куртці та футболці. На нього падало сонячне проміння, і на якусь мить мені здалося, ніби світло спеціально підсвічує його. Знаєте, як у кіно, коли головний герой з'являється в кадрі й глядачеві вже натякають: запам'ятай це обличчя, зараз усе почнеться.
На одну секунду мені здалося, що я знаю його все життя.
Зараз я могла б сказати, що це була інтуїція, доля чи Всесвіт, який вирішив погратися в режисера. Але тоді я просто побачила симпатичного хлопця біля входу в бар.
І пішла дозамовити нам пиво.
Бо, погодьтеся, навіть доля може трохи почекати.
Коли я повернулася, він уже сидів за нашим столом.
Перепрошую, що?
Як це взагалі сталося?
— Діма! — усміхнувся хлопець.
— Не правда! Тебе звуть по-іншому! — відповіла я.
І ось так, приблизно між темним пивом, випадковим телефонним дзвінком і якоюсь незрозумілою магією квітневого вечора, усе й закрутилося.
Була його усмішка. Були очі. Була та дивна легкість, із якою іноді розмовляєш із людиною, хоча ще кілька годин тому навіть не знала про її існування.
Ми гуляли майже до опівночі.
А потім я поїхала додому.
І, мабуть, саме тут починається найцікавіше.
Бо тепер, озираючись назад, я не можу відповісти на прості запитання.
Чому він?
Чому саме того дня?
Чому я залишила йому свій номер?
Я ж нікого не шукала. Нікого не чекала. Я просто жила своє прекрасне життя, зустрічалася з друзями, пила пиво в сонячні дні й гадки не мала, що попереду на мене чекає історія, яка триватиме майже дев'ять років.
Тоді все здавалося таким простим.
Мені здавалося, що це він. Що ось воно — те саме відчуття, про яке пишуть у книжках, знімають фільми й розповідають подругам за келихом чогось міцнішого.
Мені здавалося, що далі буде прекрасно.
Як же помилялася тоді принцеса.
Але знаєте, що найцікавіше?
Я не хочу зараз дивитися на ту дівчину зверхньо. Не хочу називати її наївною дурепою лише тому, що знаю те, чого вона тоді не знала.
Вона просто закохувалася. Відчувала. Сподівалася. Вірила, що з нею станеться щось хороше.
І хіба це злочин?
Можливо, у тій історії справді була магія. Просто магія — це ще не гарантія щасливого кінця.
Але про це — згодом…