Продовження статті, яку повністю ви можете прочитати за покликанням https://actfiles-supporters.org/professor-sektovedeniya-ili-serijnyj-ubijcza/
У їхній квартирі часто бували бабуся й дідусь — батькові батьки. У своїй автобіографічній книзі Дворкін представляє дідуся як людину, що «була доктором економічних наук, професором». Однак у певний період він зазнав репресій: 1955 року був звільнений із таборів і реабілітований через півтора року. У книзі «Моя Америка» Дворкін пише: «Мій дід відсидів чималий строк у сталінському трудовому таборі». У книзі «Калалаци» наведено уточнення: «Він відбував строк за хімію». Маючи судимість, дід Дворкіна не міг влаштуватися на роботу за фахом у москві. Тому він був змушений працювати старшим економістом на сироробному заводі в місті Углич. Згідно з відомостями з книги Дворкіна, саме дід багато в чому виконував для нього роль батька.
Відомості про дідуся Дворкіна та сімейні стосунки з книги «Калалаци»:
«Ми з мамою та сестрою жили в маленькій кімнаті на Старому шосе. Кімната була в скатертинах, серветках, фіранках, килимках. У кутку на тахті муркотіла перед телевізором менінгітна Дар’я, заламувала руки й кривлялася. Час від часу вона, чіпляючись за меблі, навшпиньки пробиралася до холодильника й, стоячи перед відчиненими дверцятами, їла ложкою з банки сливовий джем і, вимастившись, повзла назад на тахту, крутячи головою.
Щонеділі до нас приходив дідусь і за чаєм лаяв на всі заставки мого батька, розрізаючи торт із «Праги». Ще він лаяв совдеп, Сталіна, колгоспи, постачання й волохатих. «Я б їх власними руками передушив!» — вигукував він і показував, як зробив би це сухими рученятами з приплюснутими пальцями. При цьому Дар’я збуджено повискувала й перекидала чашку. Мама винувато метушилася».
«Дідусь був принциповою людиною. Він відсидів своє за хімію (Сталін казав, що хімія нам не потрібна, а дід дотримувався іншої думки) і за Хрущова вийшов. Відмовився від сина — мого батька — за те, що той покинув нас із мамою. Волохаті особливо йому дошкуляли. «Я розумію, — казав він, піднімаючи ложечку, вимазану кремом, — вони продукт соціального розкладання, але тоді їм слід було б публічно самознищуватися — це принаймні принесло б суспільну користь».
«Я був підстрижений, і мене всі били або ігнорували, а тепер я відростив волосся, яке трохи прикривало вуха, і відразу став помітною особистістю. У школі всі почали шукати зі мною дружби. Дівчата, які раніше проходили повз, наче я стілець чи шафа, раптом виявили, що я існую.
Я йшов вулицею, і на мене витріщалися, зі мною заговорювали, шипіли вслід або злякано косилися. Мама плакала, а дід радив здати мене до виправної колонії, кричав «Паразит!» і тупотів ногами. Кілька місяців він узагалі до нас не приходив. Потім не витримав, приніс торт і влаштував розбірку, яка розбилася об тупі вигуки Дар’ї, що розбушувалася. На прощання він виголосив промову, з якої мені запам’яталося: «бездумний виверт».
Навесні ми з мамою поїхали до бабусі в Київ. Бабуся лежала на заштопаному накрохмаленому простирадлі й голосила: «Костику, підстрижи волосся. Бачиш — я помираю, прошу тебе, Костику, підстрижи». Я не підстригся, і мама не могла мені цього пробачити: «Бабуся, помираючи, просила тебе підстригтися, а ти не послухався».
«Я вирвався з кімнати, де Дар’я, телевізор, розбірки, на вулицю, і ось мчуся, не знаю куди, і радісно від того, що я вільний. Доки не нагадають грубим шипінням, глузуванням. Тоді я звично огризався. Відбиватися було легко, за плечима я відчував систему — наше повітря».
«Важко повертатися додому до Дар’ї, яка мукає перед телевізором, до дідових проповідей, до мами, яка відводить очі, у кімнату зі скатертинами й оборками, — відчувати свою втому й нікчемність. Важко замикати себе в системі. Система дала мені ідею виходу з кола повторень, але не навчила, як утримувати кайф, зробити його постійним. І не тому, що кайф — це радість, ні. Кайф — це правдиве життя й обов’язок, а все інше — брехня»
Підсумовуючи викладене вище, умови, у яких зростав і виховувався Олександр Дворкін, можна схарактеризувати у такий спосіб:
- Відсутність батька: батьки розлучилися, коли йому було 10 років.
- Наявність у сім’ї сестри з інвалідністю, яка з дитинства перебувала під наглядом психоневрологічної клініки.
- Дід із судимістю, який брав активну участь у вихованні онука, використовуючи методи придушення та маніпуляції.
Інакше кажучи, емоційна травма, пов’язана з відсутністю батька, стигматизація, зумовлена кримінальним минулим діда, а також наявність психічно хворої сестри сформували вкрай дисфункційне сімейне середовище, схоже на ті випадки тяжких дитячих умов, у яких, згідно з описами профайлера Джона Дугласа та його колег, формувалися особистості серійних злочинців.
Розгляньмо характеристики дисфункційної сім’ї та психосоціальні наслідки для розвитку дитини за таких умов. Такий аналіз дає змогу реконструювати витоки формування деструктивного мислення й дисфункційної поведінки Олександра Дворкіна в дитячому та підлітковому віці. Які механізми залучають індивіда до кримінальної діяльності? Які мотиви, дитячі психотравми й нерозв’язані афективні конфлікти формують злочинну поведінку? Яку загрозу й соціальну небезпеку становлять такі суб’єкти для свого оточення?
Численні дослідження в галузі психіатрії та кримінальної психології свідчать, що атмосфера в дисфункційних сім’ях із порушеними моделями комунікації та поведінки — включно з постійними конфліктами, нестабільними емоційними станами дорослих, взаємним ігноруванням і насильством — справляє переважно негативний вплив на членів сім’ї. Навіть за зовнішнього благополуччя такі сім’ї характеризуються складними психологічними механізмами деструктивних стосунків, які насамперед зачіпають дітей. Крайні форми сімейних конфліктів, емоційні сплески, дефіцит емпатії, розуміння та співчуття до одних членів сім’ї за одночасної підтримки інших з «особливими потребами», несправедливість, неповага, високий рівень ревнощів, конфлікти, пов’язані з розлученням батьків, ненависть, жорстокість і страх — усе це формує вороже середовище, що призводить до розвитку в дітей психологічних проблем, залежностей, насильства або дезадаптивної поведінки.
Контроль і маніпуляції, порушення комунікації, насильство (фізичне, емоційне або сексуальне), нехтування, зловживання психоактивними речовинами, наркозалежність і психічні розлади в членів сім’ї — усе це може призводити до довгострокових психологічних наслідків у дітей. У таких сім’ях у дитини можуть формуватися психічні розлади, труднощі з емоційною регуляцією, травми прив’язаності та занижена самооцінка.[15]
У таких сім’ях нерідко спостерігаються ознаки неблагополучного виховання: систематичне висміювання та приниження дитини, формування в неї ворожого ставлення до другого (або відсутнього) з батьків, догматизм; вплив деструктивних і нарцисичних родичів, орієнтованих на порядок, престиж і владу, які встановлюють тотальний контроль через залякування; маніпуляції шляхом знецінення («Ти нічого не вмієш!»), через сором, через подвійні стандарти (коли хтось із батьків вимагає одного, а сам чинить інакше), а також звинувачувальні та демонізувальні висловлювання («Ти брехун!»). Істотну роль відіграє й дисбаланс влади між дітьми в сім’ї з огляду на різницю у віці та рівні психологічної зрілості.
До яких наслідків це може призвести? Виховання в дисфункційній сім’ї має багато негативних наслідків для дитини, включно з формуванням дезадаптивної поведінки. Так, у підлітка можуть розвиватися психічні розлади, включно з депресією, тривожністю та суїцидальними думками. Він стає вразливішим до різних видів залежностей, зокрема хімічних (алкоголізму, наркоманії), особливо якщо такі проблеми були в батьків, братів і сестер, друзів або знайомих. Залежно від обставин така людина може взяти на себе роль «переслідувача», чинячи тиск і завдаючи страждань іншим членам сім’ї (зокрема братам і сестрам), або, навпаки, роль «жертви». У таких індивідів частіше фіксуються сексуальні правопорушення, включно з педофілією. Це підтверджується, зокрема, дослідженнями, представленими у статті «Cycle of Child Sexual Abuse: Links Between Being a Victim and Becoming a Perpetrator» (автори: М. Глассер, І. Колвін, Д. Кемпбелл, А. Глассер, І. Ліч, С. Фарреллі). Це дослідження засноване на ретроспективному аналізі клінічних випадків пацієнтів, які проходили лікування в спеціалізованому центрі судово-психіатричної терапії.
Виховуючись у таких умовах дисфункційної сім’ї, підлітки нерідко формують виражений егоцентризм і зосередженість винятково на власних переживаннях, а також відчувають гнів, тривожність і соціальну ізоляцію. Емоційне насильство в дитинстві може призводити до порушень мовлення, формування недовіри до оточення і навіть параноїдальних установок. Уже в ранньому віці можливі втечі з дому. Такі підлітки часто стикаються з труднощами в навчанні, заниженою самооцінкою та нездатністю будувати здорові стосунки з однолітками. У дорослому віці вони можуть демонструвати компенсаторну поведінку, прагнучи «помститися» батькам і авторитарним родичам, фактично міняючись із ними ролями. Засвоєні в сім’ї деструктивні моделі поведінки переносяться на інші сфери життя, включно зі стосунками з друзями, знайомими та власними дітьми. У деяких випадках такі індивіди звертаються до релігії не як до духовної практики, а як до способу здобути визнання, якого були позбавлені в сім’ї, або приймають альтернативні (філософські чи релігійні) переконання, що принципово відрізняються від засвоєних раніше. Для них також характерні форми саморуйнівної поведінки, включно із самоушкодженням і підвищеним ризиком суїциду. Крім того, вони можуть вчиняти правопорушення різного ступеня тяжкості.
У своїх книгах «Mindhunter» і «Journey Into Darkness» Джон Дуглас та Марк Олшейкер зазначають, що, згідно з їхнім аналізом і дослідженнями, багато злочинців (серійних убивць, ґвалтівників, садистів) виховувалися в умовах емоційного насильства та зазнавали жорстокого поводження в сім’ї. «На психологічному рівні наші дослідження, вочевидь, показують, що чоловіки, які виросли в атмосфері насильства, часто стають ворожими та схильними до насильства щодо інших…».[17] Вони наголошують, що типова модель дитинства маніяка або серійного вбивці — це неповна, зруйнована сім’я без батька і з домінантною матір’ю, схильною до гіперопіки. Надалі це може спонукати їх до активних дій і вчинення асоціальних вчинків або злочинів як способу довести всьому світові, що вони не є невдахами. Водночас, попри тяжке дитинство, це зовсім не означає, що їхня психіка відновлюється з віком. Унаслідок цього в дорослому житті їхня агресія часто проявляється у вигляді неконтрольованих спалахів люті, актів насильства та вчинення злочинів. Деякі з них згодом опиняються в психіатричних установах, і вони ставляться на облік як особи, що становлять суспільну небезпеку.
У книзі «Mindhunter» Джон Дуглас і Марк Олшейкер пишуть: «Наші дослідження показали, що практично всі серійні вбивці походять із дисфункційного середовища, у якому мали місце сексуальне або фізичне насильство, наркотики, алкоголізм чи інші супутні проблеми».
Далі буде…
Усі твердження, наведені у статті, базуються на відкритих джерелах, публікаціях, офіційних документах.
