Потяг. Вагон. За вікном потягу сіра буденність осені. Напівголі дерева, пасмурно, дощ. Дерева ніби нагадують нам , циклічність свого життєвого шляху. Весною вони знову оживуть і оживуть разом з ними надії людських Душ в потязі, які дивляться в вікно на осінній пейзаж. Здавалося б це просто люди які їдуть в потязі. В кожної з цих людей є своя мета подорожі до Києва. Хтось вдає з себе сумного, хтось веселого або безтурботнього, хтось просто дрімає. Всі в масках. А за маскою є їх справжнє Я, їх Душа. Що відчуває їх Душа зараз? Який біль, розчарування, смуток , надію, радість? Зправа молода закохана пара- вони безтурботні. В їх очах є Надія що все що може з ними трапитись гарного ще попереду. Позаду чоловік років 55. В його очах втома. Втома душі. Складається враження , що його Душа вже не хоче нічого, вона ніби каже: дайте мені спокій..Але він в масці, в масці зібраності, цілеспрямованості. Він Мусить, мусить рухатись вперед. Певно в нього родина яку він має утримувати. А його Душі просто хочеться спокою...
Поряд біля мене молоді дівчата. Вони також в масках- усміхнені, позитивні. Тааа очі кажуть більше про стан їх Душ. Їм страшно за мйбутнє: як будувати своє щасливе життя, створювати свою сім'ю, реалізовувати себе як жінка в умовах війни в Україні?
Жінка років 40 дивиться меланхолічно в вікно. Вона також в масці, масці безпечності. Але очі, скрізь них видно Душу. В Душі вона ще маленька безтурботна дівчинка. І ця дівчинка не розуміє чому все так швидко пролетіло: молодість, кохання, надії, мрії. Чому вже 40 і де все про що вона мріяла? Відчай від того, що вже нічого не повернути, нічого не змінити. Але в Душі певно ще є проміньчик надії на щось тепле, добре..
Очі- дзеркало Душі.
Зоб було якби ми могли бути справжніми? Без масок? Якби ми могличитати душі? Ні певно це була б не дуже гарна ідея. Тоді в нас би не залишилось місця де кожна Людина могла побути наодинці сама з собою. Ми бклиб наче голі посеред натовпу людей на площі..
