В українському інтелектуальному та політичному просторі вже понад чотири роки циркулює зручна, але глибоко хибна теорія. Її головним речником є Віталій Портников, а палкими прихильниками — значна частина електорату, яка досі ідентифікує себе через призму президентських виборів 2019 року. Суть цієї концепції зводиться до жорстокої і нібито безкомпромісної формули: «Ви проголосували за інфантильну, непрофесійну владу — тепер винна сама жертва, а трагедія 2022 року є прямим наслідком вашого вибору. Обрали — їжте».
Ця логіка здається залізобетонною лише доти, доки вона залишається у стерильних стінах YouTube-ефірів. Щойно її зіставляють із фактами світової історії, законами геополітики та елементарною логікою, вона розсипається на порох.
Давайте розберемо, чому спроба перекласти провину за повномасштабну війну на українського виборця є логічним самогубством та аналітичною сліпотою.
Нюанс 1. Пастка «об’єкта» та «суб’єкта»: Шизофренія аналітики
Сам Віталій Портников роками повторює абсолютно правильну тезу: у хворій імперській свідомості Владіміра Путіна Україна взагалі не є суб'єктом міжнародного права. Для Кремля Україна — це «об'єкт», штучна територія, а її справжнім «хазяїном» та суб'єктом дискусії є Вашингтон (ну і трохи Брюссель або Париж із Берліном).
І ось тут виникає перше колосальне логічне протиріччя.
Якщо для Путіна Україна — це безвольний об'єкт, маріонетка в руках США, то йому абсолютно начхати на результати українського ЦВК. Прізвище на Банковій для нього не мало жодного значення. Він напав би і на Порошенка, і на Зеленського, і на Чорновола, якби той був живий. Мета диктатора — ліквідація самого об'єкта, повернення земель в імперію.
Але якщо Портников стверджує, що саме вибір 2019 року став причиною нападу, то він автоматично визнає українського виборця надпотужним геополітичним суб'єктом, чиє рішення здатне розв'язати найбільшу війну в Європі з 1945 року! Не можна одночасно бути «безсилим об'єктом Вашингтона» і «головним винуватцем війни через неправильну галочку в бюлетені». Одне повністю виключає інше.
Нюанс 2. Головний фактор війни — імпотентність Заходу
Путін ухвалював рішення про вторгнення, аналізуючи реакцію Вашингтона, Берліна та Лондона, а не внутрішні суперечки в Києві. Маніяк іде туди, де немає замка на дверях, а не туди, де сусіди обрали «не того» голову кооперативу.
Україну з 2014 року послідовно тримали в сірій зоні безпеки, залишаючи сам на сам із ядерним психопатом:
· За Турчинова Захід просив «не провокувати Росію» і мовчки проковтнув анексію Криму.
· За Порошенка Захід нав’язав тупикові Мінські угоди, відмовлявся постачати серйозну зброю (роками обмежуючись сухпайками та ковдрами) і паралельно добудовував «Північний потік-2».
· За Зеленського Путін побачив хаотичний вихід США з Афганістану та слабку реакцію Європи на штучну енергетичну кризу.
Апогеєм західної «підтримки» напередодні катастрофи стали 5000 німецьких шоломів у січні 2022 року. Західні розвідки дійсно попереджали про напад, але це попередження було геополітичним некрологом. Нам давали 72 години, евакуйовували свої посольства і пропонували Зеленському таксі, а не танки.
Якби у січні 2022 року Байден оголосив: «У разі перетину кордону ми запроваджуємо тотальне нафтогазове ембарго, відключаємо SWIFT і заводимо флот НАТО в Чорне море» — великої війни б не було. Але Захід продемонстрував слабкість. Саме ця слабкість розв'язала руки вбивці, а не результати українських виборів.
Нюанс 3. Міф про «успішну евакуацію» та ретроспективна мудрість опозиції
Ще одна болюча точка звинувачень — відсутність завчасної евакуації цивільних (наприклад, з Маріуполя чи прикордоння). Мовляв, «професійна влада все б підготувала».
Це чиста кабінетна утопія. Історія тотальних воєн доводить: ідеальної евакуації під бомбами не існує.
· У 1940 році «суперпрофесійна» армія Франції під ударом бліцкригу колапсувала за дні, а евакуація перетворилася на дикий хаос, де мільйони людей бігли пішки під обстрілами німецьких літаків.
· Оголосити тотальну евакуацію мільйонних міст (Києва, Харкова) за місяць до війни — це повністю паралізувати логістику власної армії. Жодна інфраструктура світу не здатна везти мільйони людей в один бік і мільйони тонн військових вантажів назустріч.
Але найголовніше — це феномен «мудрості заднім числом». Що говорили сам Портников чи лідери опозиції взимку 2022 року? Якщо підняти архіви виступів Петра Порошенка з трибуни Верховної Ради за січень-лютий 2022 року, ми побачимо вимоги виділити гроші на ЗСУ, сформувати резерви палива, ухвалити закони. Але там немає жодного заклику до евакуації населення.
Опозиція, як і влада, закликала «не нагнітати паніку», вважаючи, що Путін просто блефує, щоб протиснути Мінські угоди. Якщо аналітики та опозиціонери самі не передбачили масштабу катастрофи й не пропонували вивозити людей, то за що вони сьогодні дорікають суспільству фразочками «обрали — їжте»?
Нюанс 4. Сильних не знищують
Улюблена кабінетна теза Портникова — «на сильних і професійних не нападають». Це історична неправда. Нападають і на сильних, і на професійних, якщо агресор божевільний. Нападали на Фінляндію у 1939-му, на Велику Британію у 1940-му, на США у 1941-му. І втрати цих «професійних» держав були катастрофічними (Фінляндія втратила 11% територій за 100 днів, Британія — мільйон зруйнованих домівок під бомбами).
Цю тезу потрібно докорінно змінити: На сильних нападають, але СИЛЬНИХ НЕ ЗНИЩУЮТЬ.
І тут ми підходимо до головного аргументу, який повністю перекреслює теорію «інфантильного суспільства 2019 року».
Коли у лютому 2022 року державна система опинилася в епіцентрі абсолютного хаосу, вона вистояла. «Укрзалізниця» під обстрілами евакуювала 4 мільйони людей, енергетики тримали мережу, Нацбанк утримав фінансову систему, ЗСУ та ТрО вибили елітні частини ворога з-під Києва.
А хто є основою цієї системи? Ті самі люди. Ті самі громадяни, які голосували у 2019 році, у 2022-му взяли до рук зброю, сіли за кермо евакуаційних потягів і пішли лагодити підстанції під ракетами. Неможливо відрізати «інфантильного виборця» від «героїчного захисника» — це одна й та сама жива людина. Якщо основа системи виявилася настільки міцною, що об неї зламала зуби «друга армія світу», значить, українське суспільство ніколи не було приреченим чи інфантильним.
Епілог
Звинувачення на адресу виборців 2019 року — це спроба кабінетних пророків захистити свої старі, помилкові аналітичні моделі. Вони прорахувалися в оцінці українського народу так само, як прорахувався Путін. Вони думали, що держава розсиплеться, бо люди проголосували «не за того кандидата».
Реальність довела: українська нація виявилася глибшою, сильнішою та суб'єктнішою за будь-які партійні прапори та кабінетні прогнози. Нас залишили сам на сам із маніяком, видавши 5000 шоломів. Але нас не знищили. І дорікати сьогодні цьому суспільству минулими виборами — це не аналітика. Це інтелектуальне мародерство.
