Том 1 - Траур
Розділ 10 - Смерть Августа.
Жирна ремарка: Надзвичайна жорстокість 18+
— Слухай, а котра зараз година?
З поміж звуків чавкання змішаного з пекельними вересками вухо старого ловить звернення адресоване саме йому, він повільно, мов робот повертається вбік, та бачить юнака, все ще тримаючи зламаний недопалок в руці. Старий тільки роздратовано зітхає, довгий рукав мантії завжди заважав йому курити, за що він щиро ненавидів свій "розкішний" у межах секти костюм. Та попри все це, він завжди в ньому, щоб показати себе, свій статус, який замкнений у вицвілому двоголовому орлі на згорблених плечах.
— А я звідки знаю? Якщо цей виблядок вже викликає Його, значить південь.
Старий огризається та викидує недопалок, за дією десь в пітьмі плескається вода, та недопалок впав не у воду, а в розріджену калюжу крові, тільки що він розчленував вже свою п'яту, ювілейну жертву за днину, та навколо нього утворилося невеличке озерце, хоча ні, взагалі, ціла кімната тане в крові, і за цим Бог не спостерігає, бо принаймні тут, вже немає нікого хто б повірив в нього, тут і зараз в межах цих катакомбних стін та споруди що над ними, панують володіння Пекла.
Сміх катів лунає з кожного закутку темної ніби покритої сажею кімнати, потвори ззовні схожі на людей, в екстазі від очікування приходу нового месії намагаються задовольнити свої спотворені потреби, хтось грається в імпровізовану дуель відрізаними ато й зідраними до кісток руками, хтось радісно наспівуючи якусь мелодію вивішує як гірлянди на стіни кайданки з подекуди ще чиїмсь прикріпленими частинами тіла.
— Ну, що, я бачу, ти не можеш дочекатись вищого блаженства?
Знехотя цікавиться старий.
— Я вже його спробував.
Молодий сектант мастить рукою по грудях, залишаючи на своїй безбарвній мантії відбиту кров з чиїмсь волоссям, старий на це тільки глумиться, що через його недоглянуту щетину та подерті губи виглядає, щиро, огидно.
— Замечательно.
Спостерігаючи як сяйво в центрі кімнаті стає все чіткішим Старий відвертається та підходить до сектанта що на відмінну від інших ледве стоїть в центрі кімнати з хрестиком в тремтячих руках, зі складеними долонями той молиться п'єдесталу що височіє над ним попереду.
Підкрадаючись з-за спини туфлі старого при цьому не видають жодних звуків, бо шлях до нього веде по зідраній шкірі, він зупиняється збоку від скуйовдженого побратима та з палкими очима спостерігає за мискою з кров'ю що стоїть на запаленому п'єдесталі біля них.
— Ти добре постарався, не знаю, як би ми обійшлися без твоєї крові.
Він вимовляє це глузливо, його брудні руки скуйовджують тому чорне волосся. Та сектанта втручання в особистий простір аж ніяк не турбує, ніби в нього взагалі відсутні рефлекси, та й байдуже, старий спостерігає за тим, як над презентом з мискою в центрі кола повільно здіймається позолочений блискітками пил, а за декілька секунд, в мить навколо все ніби стихає, очі десятків сектантів зупиняються на п'єдесталі. Вони спостерігають за тим, що на їх думку повинно вважатися чудом, виклик того, кого вони вважають своїм власником — Люцифера.
Та ніколи, нічого не йде за планом, навіть у найвідбитіших покидьків, в першу чергу.
Відчуття старого ніколи не підводило, заклякаючи на місці той підносить свої пальці до губ що сіпаються, по його неохайних вусах ціпкою тече вугільна кров, та мізинцем той розмазує її по своїм щокам, за секунду котра здається цілою вічністю в їхніх повних благоговіння очах постають обриси сплячої... жінки? Її обличчя сховане за обкантуванням миски, та воно, мабуть, не зачеплено кров'ю, шипи що стирчать з голови не дають їй повністю зануритися в червону ванну, попри це вона спить не в зручній позі, а її руки пробиті цвяхами обм'якло звисають до колін. Здається це не те чого чекали всі ці, "люди".
Раніше обличчя повні радості з усвідомленням змінюються люттю, коли кожному в цій кімнаті посекундно стає гірше, Один із сектантів, також оздоблений двоголовим кугутом підіймає відтяту голову кареволосої жінки, попри кров яка з кожною секундою стікає все більшими смугами по руці він викрикує.
— Невже Люцифер наш, всевишній вірний, непереможний є образом, всього, жінки?
На останньому слові він намагається проковтнути слину, та кров стає йому упоперек горла, втримуючи рівновагу він ворушить ногою назад, топчучи почервонілий від крові срібний хрестик, а його рука що тримала відрізану голову починає нестримно трястись, старий звертає на це увагу шоковано оглядаючи всю залу та знову повертається до центру, природний страх смерті, який завше відчували його жертви нарешті спіткав і його, кольори які спектр його зору може сприймати повільно втрачає свою насиченість замінюючи їх на розмиті червоні барви. Його очі повільно впадають глибше в череп.
Тим часом юнаку що весь цей час згорблено стояв вдається випрямити свою худорляву статуру, його очі не туманяться, та йому вдається детальніше розгледіти постать навпроти них, на його подив ця фігура одягнена в суцільно чорні кольори, а єдине що виблискує це мережево хрестів причеплених до її накидки, йому кортить щось вигукнути їй на зустріч та навколо нього все теж повільно набирає червоних кольорів.
— Ах, який ти червоний!
З якогось боку лунає насмішкувата фраза, очевидно це сектант який не розуміє в якому він становищі, його мізки плавляться, він загіпнотизовано підіймає свою судомну руку впускаючи кістку, щоб потицяти пальцем в друга, але його голова в ту ж секунду вибухає, розкидуючи частинки обм'яклої плоті по всій залі. Та ніхто не панікує, бо вони вже, можна сказати мертві, по всій кімнаті чутно як одна за одною лопаються м'ясні кульки. Юний сектант що намагається зосередити свій погляд на центрі не в змозі втримати голову, на мить впускає погляд вниз, та з його носа струменем виливається кров, на кульки що опинились в нього під черевиками. Це були очі старого які вийшли через рот, мабуть, язик зрушився та став на запоні між стравоходом та ними.
Сплячи посеред всього безладу який твориться тіло жінки сповзає з миски та падає каменем на землю, з майже невідчутним гуркотом за нею падає і миска, висипаючи на її тіло всю кров. Спляча діва справді не має ім'я яке вони вихваляли, та між нею та Люцифером є схожості, викликана тихо, без молитви окроплена кров'ю, про що вони взагалі думали коли викликали смертного гріха за допомогою молитви?
В цей день майже вся російська філія Гвардії "Нергал" була очищена.
* * *
День поспіль.
Київ тридцяте вересня близько сьомої години вечора.
— Мамо, якщо я не буду вчитися теж стану таким?
Протяжно завиває малюк смикаючи свою матір за руку та тицяючи пальцем у напрямку побитого, схожого на безхатька хлопця, він стоїть жуючи якусь солодкаву булочку котру його брудні руки, мабуть, не поцурались десь вкрасти.
— Не можна ж так на очах синку, давай бігом, нас твій батько чекає. Знаєш що на протестах можуть вдіяти!
Мати квапливо тягне свого сина за руку, встигаючи кивнути незнайомцю на знак "розуміння?". Хлопець, однак не виявляє ніякої реакції на образу, та його брова смикається при слові "протест", дорогою сюди він чув це слово вже не вперше, засовуючи булку в рот його вуха прислуховуються до місцевості.
Це — Харон, як він потрапив в Київ? Все просто, він втікав від ще одного бою та свою обіцянку не перепливати річку Стікс він не втримав, тому його знову мало не зжер Цербер — захисник підземних воріт, зараз дивлячись на нього можна висловити тільки жалість, його одежа перетворилася на повний мотлох який ледь прикриває тіло без живого місця, недавно його чорне мов смола волосся тепер має при собі ледь помітну сивину, невідомо чи це від стресу через бійки в Прип'яті, чи через переміщення між Стіксом, в спільному, його доля явно не солодка, та попри все він продовжує байдуже шкандибати прямою дорогою до місця скупчення людей.
Міріади згуртованих голосів скандують одноманітні фрази, коли він підходить до перехрестя, його зустрічає натовп студентів, які незворушно стоять тримаючи різноманітні плакати перед величезною колонною на якій гордо стоїть розфарбована в синьо-жовті кольори статуя дівчини з піднятим колосом в руках, це — Майдан Незалежності, Київська площа на якій вже раз проводилася революція ще в далекому дві тисячі четвертому. Харон спостерігає за цим здалеку, та на мить йому здається що його присутність зібрала багато небажаної уваги від людей що стоять осторонь протестів, мабуть, вони готуються до оточення. Про це свідчать як і металеві дубинки в їхніх руках, так і важкі бронежилети що покривають їхню міліцейську камуфляжну форму, Харон згадуючи гіркий досвід намагається це не помічати, та відхрещується від них, але повертаючись його очі випадково зустрічаються поглядом із журналісткою, котра разом із командою фільмує цю подію, каре волоса жінка з перев'язаною головою, та парним хрестиком на грудях яка байдуже до цього сиділа на даху машини, на мить звужує брови, та не вагаючись сповзає з машини одним рухом, безцеремонно втручається в його особистий простір, намагаючись впізнати Харонове обличчя.
— Де ж я те виділа?
Харон здивовано підіймає свою розсічену брову звітуючи про явну неочікуваність дивакуватої появи.
— Я не знаю?
— А ти знай!
Дівчина уважно розглядає його, притискаючи палець до губи вона трохи думає перш ніж її очі прозрівають, беручи його за руку вона тягне його до машини та відкриваючи запилений часом бардачок дістає звідти копію тих самих зведень, а потім повертається до нього тицяючи одним з них в Харонове обличчя.
— Так і знала ти один із тих чудіків, твоя історія повинна мати до цього відношення!
Згадуючи те як він постійно отримував на горіхи в Харона схрещуються брови та він дивиться на неї трохи осудливо. Незнайомка вперто втикаючи в нього у відповідь через мить усвідомлює його скрутне становище, та гучно зітхає.
— Вибач, виглядаєш як беркутівська боксерська груша.
Вона з розумінням киває.
— Беркутівська?
— Та, хіба тебе не вони побили? Знаєш в мене є багато запитань.
Харон кидає погляд на натовп поблизу них, та сухо відповідає.
— У мене також.
Розуміючи що одразу вона від нього нічого не довідається, дівчина зморена днем вкотре показово зітхає, та не довго думаючи відвертається від нього до своєї групи та прощається. Попри їхні протести вона повертається до нього, та хапає того за руку тягнучи за собою.
— Сказала шо до штабу йду, але це почікає, знаєш, мене Марією звуть, Марія Коновалець, а ти, ну я тебе вже знаю, Хакон Шербер, як для іноземця ти досконало володієш мовою, це схвально.
Намагаючись пройти повз пильний погляд міліції, розмовляючи з "Шербером" її голова в щось вдаряється, тихенько айкаючи вона підіймає голову, щоб побачити перешкоду та бачать перед собою шафу, статурного та високого, однак, вже сивіючого чоловіка, добра, але хитра посмішка красується на його худому неголеному обличчі тим часом як очі ховаються за темними окулярами, це дивно, бо вже темніє.
— Ти, хлопець, повний бомж.
Різано промовляє він, все з тією посмішкою, здається українська йому дається важко.
— Бомж?
— Пане Августе де ваші манери?!
До них кулею летить рудоволоса дівчина прикрита капелюхом і такими ж темними окулярами, здається хтось передивився детективів. Вона грубо відтягує старого та стає поміж них, простягаючи Марії руку на знак вибачення, її звати Алегра, а ззаду неї стоїть ніхто інший як сам Кардинал Август.
— Ви його вибачте, не навчився манер, ще, у свої то роки.
Вона недбало сміється погрожуючи тикаючи в нього ліктем. Ще раз вибачаючись вона розвертається та здається іде геть, але старий зупиняє її та наче щось шепоче на вухо, перекинувшись фразами рідною мовою вона повертає свій погляд до них, знову, з розплющеними від подиву очима, вибачаючись раніше вона не впізнала Харонове обличчя, одного із тих кого вона раніше бачила на зведеннях, а заява старого про те що він побачив їх біля преси заінтриговує її ще більше.
— Вибачте, чи не могли б ви допомогти нам з де чим?
Зітхаючи з полегшенням Марія дивується та знову дивиться в очі дивакуватій дівчині, на її оцінювальний погляд схований за товстими скельцями сонцезахисних окулярів.
— Перепрошую, я б хотіла дещо обговорити з пресою, за можливості, як бачите, ми іноземці, та хотіли добратися преси, але з цими конфліктами це трошки важко.
— Розумію, ще вчора все було відносно спокійно, події йдуть занадто швидко. - Марія торкається до перев'язаної голови. — Мені не віриться що вони зрадили народ.
— Ваш день задався трохи не ладно, ви не проти якщо ми обговоримо це за чашкою кави?
— Я б не проти, але, ну самі знаєте.
Марія намагається знайти відмовку, та повертає погляд на Харона, котрого здається щось почало нудити, зважаючи на його вкрай екзотичний одяг в неї спалахує ідея.
— Ви бачите, ми тільки збиралися підібрати моєму другові одяг.
Попри її очікування Алегра тільки плескає в долоні.
— Чудово, мій батько якраз знається на стилі!
* * *
Через дві години Харон з таким виразом ніби його ось от знудить вже міряє п'ятий комплект одягу поспіль, Август нехтуючи його станом вже як тільки його не наряджав, тим часом за вікнами магазину над заходом сонця верх взяла глибока осіння ніч, а Марія зі своєю новою подругою сидять неподалік дизайнерського відділу за барним столиком палко обговорюючи сучасні проблеми.
— Ну та мені тойво, ці зведення в пресі ще вчора передали, ще й моя сестра десь зникла. Намагаюся з цим всім розібратися. — Марія на мить замовкає, роздумуючи над тим чи варто довіритись сумнівній особі навпроти неї. — Тобто і Шербер може бути потенційним господарем як вказано у зведеннях, але господарем чого? Я пошукала про цих осіб в інтернеті, нічого цікавого я про них не знайшла, хіба що, ця ваша Соломія трохи дивна, окрім хворобливого вигляду була затримана на Фукусімській АЕС, підозра за декілька вбивств та підрив будинків, справжній злочинець.
— Так, вона беззаперечно чорна конячка цього хаосу...
— Хаосу?
Марія підозріло спостерігає за Алегрою коли та забувши про нерозголошення захлинається кавою та відкашлюється, її суворий дослідницький фасад на мить руйнується.
— Та-а, це якесь, ум, бандитське угрупування! — Вона клацає пальцями хитаючи талією зліва вправо. - Точно, так, бандити, захотіли облаштувати свою базу в зоні, але менше з цим то кажеш ваш президент призупинив рух до Європи?
— Т-так, навіть попри те що останній місяць Європа шось дуже в нас зацікавлена, навіть тренувальну військову програму розпочала.
Тільки но Алегра викрутилася її обличчя знову нахмурюється, "тренувальна програма", га? Очевидно, разом із Лондоном та Ватиканом весь світ зараз як на голках, раніше війна за Грааль була справою тільки магів і нікого більше, однак зараз через події збагачені помилками та можливими катастрофами, навіть зазвичай "дуже стурбовані" ООН долучились коли домовились про розміщення своєї регулярної армії на околицях зони, довелося навіть вигнати декілька тисяч самоселів. Ні в якому разі не можна розводити паніки в населенні, не можна допустити ліквідації цих організацій. Та масла у вогонь підкинули зачатки протестів в Україні, що робить справу ще важчою, не можна давати й натяку на те що зараз там твориться.
- Надіюся ваші люди відстоять свою думку, ато справи беззаперечно кепські.
— А що на рахунок вас, ви так і не розказали що означають ці ваші зведення, та ще і якщо думати що там бандити, тоді й Хакон може ним бути, його фотка у зведеннях лежить не просто так?
— Я...
Алегра намагається щось сказати, але її перебиває легкий кашель, явно довольний собою Август разом із напівмертвим Хароном стоять поруч них, і нарешті дівчата бачачи що він в нормальному костюмі з полегшенням зітхають, просто раніше Август користуючись Хароновим станом та необізнаністю, в що тільки не одягав його, якби не Алегра та її добрячі стусани він би так і не вибрав йому чогось до ряду, та востаннє він вирішив підійти до цього зі смаком, і так недавно безхатько кардинально змінив свій образ, одягнений в сорочку під жилеткою з підтягнутими чорними джинсами, його образ доповнюють чорні безпальки що прикривають затерті до крові кісточки, а берет заховує його невеличку сивину, Харон виглядав би еталонно, якби не його зіщурене від нудоти обличчя, та менше з тим, кому цікаве його самопочуття?
— Я зробити з нього порноіндустрія.
Гордо викрикує старий, мабуть, так щоб й інші почули, та дівчата не оцінили його жарту, ніби ще більше розчаровуючись у ньому.
— Скільки раз, Я, повинна вчити тебе, одного з небагатьох Кардиналів, Манерам?!
Після цього роздається гучний крик, Алегра підіймається та стає ногою на стіл розмахуючи кулаками, здається це вже зовсім інша, не стримана людина, гніву якої остерігався б будь-який героїчний дух. Та мов чуючи загрозу, за завісою гучної сварки Харон зникає.
— Сер чого бажаєте?
Хвилиною пізніше в іншій частині бару до Харона звертається бариста. Не даючи нормальної відповіді, Харон просто хапає солодку булочку з вітрини, та із все ще нудотним виразом починає нею смакувати, байдужість зараз його друге я, всупереч питанням баристи та літаючі десь табуретки, він просто їсть.
Через декілька хвилин цю горе трійцю стусанами викидують із закладу, а бідна Марія повинна за все це діставати. Згодом вона повертається до них, дивлячись на пустий гаманець, а потім і на них мертвим поглядом.
— Ну і які виправдання?
— Але порн...
Алегра не даючи Августу закінчити речення прописує йому смачного підзатильника.
— Нам дуже шкода, ми обов'язково компенсуємо вам ці збитки, слово священника!
"Слово священника?" — В голові Марії пролітає дивне запитання, раніше вони сварилися своєю мовою, тому Марія й слова розібрати не могла, та зараз, те що вони священники, дивує її ще більше, попри це Алегра продовжує.
— Однак вже темно нам пора йти, я заберу цих двох із собою, можете спати спокійно пані.
— Ні, Шербер з нами не ходити.
Заперечливо хитає Август, посміхаючись. — здається, і так його нудити від нас.
— Але ж...
Алегрі це здається необачним, не взяти того хто був у зведеннях, не розпитувати його, а навпаки, віддати журналісту як на блюдечку, це звучить набагато гірше ніж би вона сама розказала про Війну за Грааль пресі.
— Це наказ. — Промовляє той італійською, та підходячи до Харона він нахиляється, щоб зустрітися з ним віч-на-віч. — Я знаю що ти таке. Не дивись мені в очі, та нудити, мабуть, перестане.
Він знову посміхається та плескає його по плечах, в цю мить Харону не вистачає повітря, через нехарактерну близькість він бачить те, чого в цьому світі бути не повинно, абсолютну відсутність кольору в його очах, ніби на нього дивиться не Август, а безодня, досить знайомий погляд, який спіткав його від кожного першого мерця у річці Стікс, темну огидну пітьму що намагається роздивитися очі інших, та не знаходить в них нічого іншого, окрім як — Відчай.
— Ну не будемо затримуватися.
Промовляє Август та без прощань іде вглиб Київських затінків, Алегра швидко прощаючись біжить за ним.
— Чому ти відпустив його, старий пень.
— Це героїчний дух, вже не хлопець зі зведень, нам би не вистачило сил справитись з ним в разі чого.
— Але ж інформація...
— Яка інформація? Вже запізно.
Після їх зникнення з поля зору Харона перестає нудити.
* * *
Марія тихенько відчиняє двері до квартири та заходить всередину, тягнучи за собою Харона, однак попри всі її спроби пройти коридор непоміченою світло в ту ж мить вмикається, та перед ними постає згорблений дід років восьмидесяти, його очі прискіпливо сканують молодика котрий разом із внучкою прийшов до його володінь.
— Не думав що в моєї крові буде настільки поганий смак в хлопцях.
Він відкашлюється та знову зачиняється у своїй кімнаті.
— Що це тільки що було?
— Тебе попустили, не важливо.
Каже вона заходячи у свою кімнату.
— Кави, чаю?
— Чогось солодкого.
— Це риторичне питання.
Марія згадує те що він утнув.
— Тому я почну з найважливішого, ти маєш намір розказати мені що твориться?
Харон байдуже дивиться вбік, він очікував цього запитання та він не розуміє яке враження на неї можуть справити його слова, Харон не знає навіть чи норма це, однак він вважає розказати те що знає буде кращим рішенням, віддячити відплатою за те що вона для нього сьогодні зробила, і таким чином він розповідає їй про те що насправді він давньогрецький Бог — перевізник душ Харон, а ніякий не Хакон, про те як зустрів святого "Матвія", а потім помер від його руки та повернувся назад, і так само при битві зі слугою в протигазі — арчером, про те що цей світ може зникнути через групу сектантів та ще багато всякого, дещо вигадав, а дещо замовчав.
— Здається я не проаналізую це на тверезу голову.
Хапаючись за голову Марія підводиться та спирається на свій робочий столик усипаний паперами, обмірковуючи цю маячню, вона вкотре підводить погляд дивлячись на прибите до стіни дзеркало, трохи роздратована тим, як Харон в ньому виглядає, весь дивакуватий, та до біса байдужий. Зітхаючи вона відкриває шухлядку під дзеркалом, засовуючи руку вглиб, з під всякого непотребу вона дістає приховану пляшку, горілку. та сипить її у два стаканчики.
— Ну що ж, будьмо!
Каже вона випиваючи за раз п'ятдесять грам, тим часом Харон нюхає це зі зморщеним носом.
— Це отрута?
— В якомусь сенсі так, спробуй.
Харон намагається випити вміст за раз, вважаючи якщо вона змогла, то і він мастак, однак після першого ковтка його горло протестує від такого нахабства, та з болем він випадково проливає диявольську суміш на землю, слідкуючи за цим Марія тільки зрадницьки посміхається.
— Ну-ну, нічого навчишся.
Так пройшло десь зо дві години, по підлозі котяться пляшки, обличчя Харона всаджене у вазоновий горщик, а Марія лежить на своєму ліжку, нічого не підозрюючи, вона ігнорує дивний протяг що сочиться хтозна-звідки та мислить над сьогоднішнім днем і його словами. — "Сім Смертних Гріхів? Святі вбивають? А якщо світу і справді скоро кінець, зрештою це все дуже підозріло, а може Харон навіжений?" - Вона зітхає, спокійно перевертаючись на інший бік з панорамою на кімнату, але її роздуми миттю обриваються, невимушений до цього погляд зустрічається із черепом, який з цікавістю розглядає її. Ця зустріч, іронічно, тверезіюча. Шоковано підстрибуючи вона не знаходить нічого краще окрім як кинути на це могильне нещастя покривало. Зриваючись з місця Марія біжить до Харона та бачить причину протягу, позаду нього відчинений портал, здається він так намекався що розучився контролювати свої здібності, та зараз мерці що тисячоліттями покоїлись в річці Стікс можуть спокійно виходити на зовні. Яскраво розуміючи що справи кепські вона вибігає зі своєї кімнати в коридор, та краде вогнегасник, благо ці скелети не такі сильні як страшні, віддача "зброї" з легкістю відштовхує їх, та їй випала можливість дістатись до Харона, витягши його з вазонка вона дає йому ляпаса, але бачачи що він не просинається також думає що вогнегасна терапія йому не нашкодить. Миттю холодна мов лід пінка ллється на нього поліруючи його опухлу мармизу та змушуючи хлопця прокинутися від літургійного сну. Марія знову даючи йому ляпаса кричить.
— Що це в біса таке?!
Харон дивлячись на гармидер запіненими очима, лиш зітхає, а портал за ним миттєво зачиняється. На жаль, ті безпомічні скелети що вже на зовні не зникають.
— Вони вийшли з моїх володінь, та більше не зможуть повернутися, треба їх десь сховати, не знав що я так вмію.
Марія тільки цокає відпускаючи його.
— То ти не навіжений. - Вона відкладає вогнегасник, виглядаючи, дещо розчарованою, однак і ніби крупиця натхнення разом з цим просинається в її очах, вона такого ще не бачила.
— Однак не думала що справжнього давньогрецького Бога можна нокаутувати одним напоєм.
— І справді, я вважав Харон буде суворішим.
Лунає колюча фраза з коридору, перед ними стоїть той самий дід, здається Харона знову попустили. Тим часом Марія швидко підбігає йому на зустріч намагаючись прикрити собою той бардак що твориться в її кімнаті.
— Ти нічо не бачив!
— Може я й старий, та слух і зір в мене все ще відмінні, не хвилюйтесь, я як рояль в кущах згоджусь допомогти вам та подбаю про мерців, а у вас, зараз інше призначення.
Старий разом із Хароном байдуже зітхають, Марія не знаючи як на це реагувати ніби намагається заспокоїти себе ненароком підтримує діалог.
— Мій дід так червоних ховав, тому і зникали вони безвісти, коли заходили на наші терни.
* * *
Ранок
— Ну і що ми в такому разі повинні тут робити?
Алегра очікує на відповідь Августа, їй здається не подобається ця ситуація, зараз вони просто сидять на лавочці, та читають газетки замість того щоб якось залагодити ситуацію, її аж тіпає від цього
— Знаєш, Ватикан приречений, Гріх обов'язково об'явиться в залах базиліки, Папа Римський фактично став моєю маріонеткою, не хоче вирішувати щось самотужки, боїться. А я не знаю як покращити ситуацію, ще й зведення відтепер в повній милості преси. - Перегортаючи сторінку Август продовжує діалог. - Іноді коли все в жопі потрібно відпустити це, або покликати на допомогу, та як бачиш, допомоги немає.
— Ну ти й лінива срака, старигане, і ти думаєш нічого нам вже не вдіяти?
— Зараз варто залишити все новим людям, свою роль в цьому, ми давно відіграли.
Він підводиться.
— Хочу кави.
Відвертаючись та проходячи кілька кроків він зупиняється.
А, і ще, щоби не було, Доля не повинна торкатися твого серця, бо тоді вже, Від тебе справді нічого не залежатиме, станеш тваринкою на ланцюжку, як Папа Римський піді мною.
— Я це прекрасно і без тебе знаю
Алегра мимоволі торкається добре замаскованих швів на своїй шиї, поки Август посміхаючись залишає її на самоті, зникаючи за стінами, його ноги заводять його в бар, та забуваючи про свою ціль, він як зазвичай замовляє собі найсолодшу каву. Зрештою, кава довго не п'ється, залишаючи баристі чайові він іде, світанок сонячного Києва, думає він, як красиво, він ще не знає, яка доля чекатиме на це місце, та і взагалі планету в майбутньому, та здається, щоб то не було, він вже з чимось змирився. Наспівуючи свою улюблену пісеньку, він не встигає й зрозуміти як хлопець з квітами та пачкою шоколаду штовхає його ледь не змушуючи старого впасти.
— Вибачте, вибачте, я дуже кваплюся на побачення.
Весело вигукує хлопець, Август вже б хотів щось промовити, однак юнак, більше не кажучи ні слова вручає йому пачку великого шоколаду, та знімаючи перед ним капелюх знову береться за біг.
— Що ж тут дивні такі всі?
Зазначає август, недбало оглядаючи пачку, він дуже любить шоколад, шкода що той юнак не вручив це коли той пив каву, та і так зійде, не дочікуючись відкрити її біля своєї дочки, його жадібність бере над ним верх, та з посмішкою на обличчі той відкриває її. Однак, останнє що він бачить, це спалах.
Алегра тим часом зморена його очікуваннями продовжує читати газету, виявляється міліція вже намагалася застосувати силу проти протестантів, однак на цей момент тільки проти тих хто якимось чином зміг увійти в Маріїнський палац, але тепер вони готуються до масштабного оточення протестантів, згадуючи про те, що в Марії була перебинтована голова, на обличчі в Алегри спливає легенька посмішка.
— А вона вольова.
Її думки миттєво обриваються гучним вибухом, швидко спрямовуючи погляд на звук, на неї висипаються пелюстки від троянд, а на землю біля лавочки падає красивий червоний букет
— Ну й морока.
З усе ще усміхненим обличчям, незнайомець обмежується скупою фразою та без затягувань стріляє їй прямо в чоло, тіло Алегри каменем падає на лавочку, із все ще теплим обличчям на якій застиг вираз що свідчить про непорозуміння. Згустки темної крові почали витікати з її рани, досить швидко утворюючи калюжу крові, що стікає з лавочки на землю, вона поглинає в себе і ті троянди.
— Ну дійсно, що за морока? Тебе ж вбив вже...
Каже він на мить зупиняючись, ніби згадуючи дещо важливе, та охкає.
— Точно, я ж і себе вбити повинен, не гоже тобі заволодівати тілом вбивці.
Так само швидко приставляючи дуло до висків хлопець натискає на гачок, ціпка крові в ту ж мить вилітає з іншого вуха, та він падає каменем на землю.
Він любив солодке.
* * *
— То значить ти так любиш солодке?
— Так, іноді мені здається, всі хто, хоч якось пов'язані зі смертю сходять від гостинців з розуму. І все-таки страшний твій дід, на мене і бровою не повів, зате чорні мішки дістав та сам їх всіх туди позапихав.
Каже Харон відкушуючи рошенівський батончик, Марія тільки биркає.
— І це все в поважному віці.
— Менше з тим, не розумію ні тебе, ні твого діда, навіщо він спорядив мене в протигаз та плащ столітньої витримки?
— Мабуть, він не міг вдіяти нічого зі своїм розчаруванням.
Імітуючи повільну манеру Харона затягує Марія, зараз він більше походить на Бога смерті, ніж будь-коли, та це створює деяку напругу, особливо зважаючи на те що вони вже біля Чорнобильського кордону, саме в селі "Дитятко".
— То який у нас план?
— Я йду з тобою в зону, велика ймовірність що моя сестра зараз там, а щодо ймовірних кордонів, ну, розберемося на місці.
Вона дивиться на свій срібний хрестик, а потім бачить як на повороті Харон зупиняється та перестає жувати батончик. Біля пропускного пункту стоїть дюжина військових, один з них зустрічається з нею поглядом та підіймає зброю.
— Стійте! Сюди не можна, навчання!
Каже він стомленим голосом.
— І як ти думаєш це вирішити?
— Вони повинні пропустити тебе, якщо знають правду, мабуть.
Коментує свою невпевненість Марія, не знати якою логікою вона користується.
— Те що я один з героїчних духів, зовсім не означає що вони мене пропустять.
Раптом в кишені у Марії починає вібрувати, дзвенить телефон.
— Почекай щось мені дзвонять.
Вона замовкає та бере трубку, а через декілька секунд її обличчя блідне, а очі розширюються. Трубка обривається, коли вона дивиться на Харона.
— Август та Алегра вбиті, біля преси, мені потрібно йти.
Вона каже рубано, ніби не має уявлення яку емоцію використати, як показати людині, точніше Богу що байдужий до всього свою щире, дуже важливе почуття, як показати свій сум? Та чи й варто це робити взагалі, може, бути таким байдужим як Харон не так вже й погано?
Навіть не прощаючись вона залишає його, повертаючись у свою машину вона їде геть, серце Харона своєю чергою здається починає стукати швидше, люди які хотіли дізнатися про нього померли. Тоді коли він був з ними він відчував нудотний смак, ніби хтось штурмував його, попереджав, щоб він щось зробив, але він так нічого і не вдіяв, розуміючи це він глибока зітхає, та розвертається в сторону воєнних.
— Я Слуга класу Райдер, мені потрібно ввійти.
* * *
Марія повертається на місце своєї, мабуть, вже колишньої роботи, навколо стоять беркутівці, не підпускаючи нікого, та за їхніми спинами, видно, що в тих двох місцях лежать не живі люди, перше що бачить Марія це тільки куски плоті Августа які, мабуть, потім доведеться зішкрябувати з усіх околиць площі, проходячи далі вона бачить лавочку, та тіла двох людей, з жахом вона усвідомлює, людина котра заснула вічним сном — Алегра, її рука безтурботно звисає вниз.
