Тімоті В. Райбек пояснює сучасні уроки, які можна винести з історії приходу Гітлера до влади.
Чи справді історія повторюється, чи лише відтворює знайомі сценарії? Історик Тімоті В. Райбак, директор Інституту історичної справедливості та примирення в Гаазі, присвятив роки вивченню Німеччини часів Адольфа Гітлера. Його нова книга «53 дні: Як Гітлер знищив демократію» досліджує вирішальний період між призначенням Гітлера на посаду канцлера 30 січня 1933 року та ухваленням Рейхстагом Закону про надзвичайні повноваження 23 березня — документа, який фактично дозволив уряду Гітлера видавати закони в обхід парламенту та проклав шлях до знищення Веймарської республіки.
Ілюзія неминучості
Головний аргумент Райбака полягає в тому, що прихід Гітлера до влади не був неминучим. Озираючись назад, крах німецької демократії може здаватися наперед визначеним маршем до диктатури та Голокосту. Але в режимі реального часу фінал залишався абсолютно невизначеним. Було безліч моментів, коли політичні лідери, військові високопосадовці, судді, журналісти та звичайні виборці могли змінити хід подій.
Гітлер розумів демократичну політику набагато краще, ніж можна було б припустити з його популярного образу несамовитого екстреміста. На виборах у липні 1932 року Нацистська партія здобула 37 відсотків голосів — свій найкращий результат на повністю відкритих загальнонаціональних виборах. Попри це, Гітлер сприйняв цю відносну більшість як мандат на повний контроль над країною. Він чудово розумів, як грати на політичних розбіжностях, маніпулювати інституціями та тиснути на потенційних союзників.
Політика образ та параліч системи
Його політична стратегія також значною мірою спиралася на політику образ та невдоволення. Німеччина боролася з наслідками Першої світової війни, Версальського договору, репараціями та економічним хаосом. Багато з тих проблем, на яких спекулював Гітлер, були цілком реальними. Проте він перетворив їх на інструмент політичної мобілізації, позиціонуючи себе як лідера, здатного виправити систему, яка нібито остаточно вийшла з ладу.
Водночас нацисти доклали руку до паралічу парламентського процесу. Коли Рейхстаг раз у раз не міг ухвалити закони, Гітлер вказував на цей глухий кут як на доказ неефективності демократії. Цей аргумент був замкненим колом, але мав колосальну політичну силу: ослабити систему, а потім використати її слабкість для виправдання розширення повноважень виконавчої влади.
Випробування на міцність та інституційні запобіжники
Ставши канцлером, Гітлер негайно почав випробовувати на міцність межі конституційної системи Німеччини. Він прагнув змінити виборче законодавство та розглядав можливість заборони Комуністичної партії. Коли ж виникла загроза внутрішніх заворушень, він запропонував залучити армію для наведення ладу.
Однак інституційні запобіжники на той момент ще не зникли. Міністр оборони Вернер фон Бломберг відкинув ідею використання збройних сил проти німецьких громадян, наполягаючи на тому, що роль армії полягає виключно у захисті Німеччини від зовнішніх ворогів. Для Райбака такі епізоди є яскравим свідченням того, наскільки непевним залишалося прихід Гітлера до влади. Він раз у раз натрапляв на конституційні та інституційні бар'єри — і був змушений шукати шляхи їх обходу.
Вирішальний прорив і спротив, що тривав
Вирішальний прорив стався після підпалу Рейхстагу 27 лютого 1933 року. Гітлер використав цю кризу для придушення політичної опозиції та жорсткого обмеження громадянських свобод. Менш ніж через місяць, 23 березня, Рейхстаг ухвалив Закон про надзвичайні повноваження, передавши законодавчі функції уряду і фактично знищивши парламентський контроль над правлінням Гітлера.
Та навіть тоді опір тривав:
• Журналісти ставили під сумнів заяви та дії Гітлера.
• Соціал-демократи намагалися захистити республіку, незважаючи на залякування та погрози.
• Політичні опоненти, посадовці державних установ та інші громадяни все ще мали можливості для протидії.
Саме тому Райбак виступає категорично проти того, щоб сприймати прихід Гітлера до влади як історичну неминучість. Історики, дивлячись у минуле, можуть змалювати політичний розвиток подій як майже наперед визначений, адже їм уже відомий фінал. Але люди, які переживали ті події, його не знали. Вони стикалися з невизначеністю, складним вибором і моментами, коли інше рішення могло б призвести до зовсім іншого результату.
Цей погляд також пояснює, чому Тімоті Райбак саме зараз зацікавився цією темою. Він не подає свою працю «53 дні» як пряме порівняння між нацистською Німеччиною та сучасною Америкою. Такі паралелі можуть бути оманливими, насамперед тому, що в сучасній американській політиці немає нічого, що могло б зрівнятися з Голокостом за масштабом чи характером. Проте дослідження того, як Гітлер демонтував демократичні інститути, все ж здатне пролити світло на механізми ослаблення демократичних систем.
Один із таких механізмів — це поступове руйнування політичних запобіжників. Демократичні системи рідко зникають внаслідок одного драматичного акту. Інституції проходять випробування на міцність, політичні норми ставляться під сумнів, на посадовців чиниться тиск, а також запроваджуються надзвичайні заходи. Кожен окремий крок може здаватися цілком контрольованим. Але в сукупності вони здатні докорінно змінити баланс сил.
Райбак також наголошує на важливості людського вибору та волі. Успіх Гітлера залежав не лише від його власної рішучості, а й від рішень інших: політиків, які його недооцінили; союзників, які вірили, що зможуть ним керувати; чиновників, які йшли з ним на компроміс; та інституцій, які не змогли його зупинити. І навпаки, ті, хто чинив йому опір, довели, що альтернативи завжди залишалися можливими.
Тому головний урок, на думку Райбака, полягає не стільки в тому, щоб передбачити, чи повториться історія, скільки в розумінні того, як саме формуються політичні наслідки. Третій Рейх не виник в одну мить. Він постав через низку рішень, ухвалених протягом 53 днів — рішень, які невблаганно звужували простір для демократичного спротиву доти, доки сама система вже не могла ефективно захищати свої інституції.
Саме це, на переконання автора, робить історію 1933 року актуальною і сьогодні. Цінність вивчення приходу Гітлера до влади полягає не в тому, щоб безапеляційно заявляти, ніби сучасні події повторюють 1930-ті роки. Вона полягає в усвідомленні того, що демократичні системи тримаються на людях, які обирають захищати свої правила, інституції та конституційні межі, поки такий вибір ще доступний.
Історія може бути схожою, але вона не диктує фіналу.
Джерело — The Atlantic
