Про авторів:
Томас Г. Манкен - професор практики в Центрі стратегічних досліджень Меррілла при Школі міжнародних відносин ім. Джона Хопкінса, а також президент і головний виконавчий директор Центру стратегічних і бюджетних оцінок.
Джошуа Бейкер - нещодавній випускник Школи вищих міжнародних досліджень Джона Хопкінса, де він спеціалізувався на вивченні безпеки, стратегії, державного управління та міжнародної економіки.
Від початку війни в Україні в лютому 2022 року спостерігачі вивчають цей конфлікт, щоб зрозуміти, як змінюється характер війни. Той факт, що конфлікт розгортається всупереч очікуванням, підкреслює виклики, пов'язані з вимірюванням військової сили. Як зазначив Філліпс Пейсон О'Браєн, «цілковита війни дуже відрізняється від того, що уявляли собі експерти». Замість того, щоб бути бліцкригом, як багато хто очікував, вторгнення росії в Україну було, за словами О'Браєна, «хаотичним і повільним». Хоча багато хто припускав, що українські війська будуть швидко розгромлені, натомість вони воювали з інтенсивністю, рішучістю і ефективністю, які здивували багатьох на Заході, не кажучи вже про Владіміра Путіна і російське військове керівництво. Мета цього розділу - на прикладі війни в Україні та прогнозів щодо її характеру, перебігу та результату дослідити постійний набір викликів, з якими стикаються солдати, державні діячі та науковці, намагаючись зрозуміти війну як у перспективі, так і під час її розгортання. Він складається з чотирьох частин, в яких у хронологічному порядку розглядаються (1) довоєнні твердження про раціональність війни і Владіміра Путіна, (2) довоєнні оцінки балансу військової сили між росією і Україною на початку війни, (3) помилки взаємодії і адаптації під час війни і (4) нещодавні спроби видати бажане за дійсне щодо завершення війни.
Помилки раціональності
Перш ніж оцінювати якість стратегічного мислення щодо самої війни в Україні, корисно повернутися до місяців, що передували російському вторгненню 24 лютого 2022 року. У цей період ми стикаємося з трьома помилками: одна про раціональність війни і дві про раціональність Владіміра Путіна як супротивника. Перша, помилка про ірраціональність війни, є вираженням віри в те, що застосування сили випливає з розвалу політики, а не слугує її продовженням. Цей погляд, який широко поширений у Сполучених Штатах і в західних суспільствах загалом, стверджує, що війни виникають через ірраціональну поведінку або випадковість, а не через оцінку ризику і винагороди з боку воюючих сторін. По суті, це заперечення того факту, що деякі цілі є достатньо важливими, щоб використовувати силу для їх досягнення, і що сила може слугувати інструментом політики.
У місяці, що передували російському вторгненню в Україну, багато хто видавав бажане за дійсне, вважаючи, що така війна буде ірраціональною. У листопаді 2021 року Джефф Гоун стверджував, що hосія не збирається нападати на Україну, оскільки окупація її сусіда «була б дорогою, небезпечною і безглуздою». Навпаки, він звинуватив «безрозсудну поведінку» західних урядів, які пообіцяли захищати територіальний суверенітет України, у зростанні напруженості. Жодного разу у своїй статті він не згадав ім'я Владіміра Путіна. Перед початком війни журналіст Девід Ігнатіус описав дипломатичні переговори між Сполученими Штатами і росією як такі, що переповнені «безперспективними» пропозиціями, які не залишають дипломатії простору для маневру. Такий опис, ймовірно, змусив читачів думати, що війна між Україною і росією стала результатом дипломатичної невдачі, а не наступним етапом розвитку російської політики.
Всупереч такому сприйняттю, Путін вважав застосування сили проти України раціональним варіантом. У публічних заявах задовго до початку війни він чітко дав зрозуміти, що вважає українську державність нелегітимною, і стверджував, що Україна є невід'ємною частиною росії. Члени найближчого оточення Путіна висловлювали подібні настрої напередодні вторгнення. Колишній прем'єр-міністр Дмітрій Мєдвєдєв неодноразово називав росіян і українців одним народом, ігноруючи незалежну від росії ідентичність України. Сєргєй Лавров, міністр закордонних справ посії, зайшов так далеко, що назвав колишні радянські республіки «сиротами», натякаючи на те, що Москва має намір встановити контроль над своїми сусідами. Таким чином, Путін не шукав дипломатичного рішення щодо України, але вже вирішив продовжувати підривати українську незалежність та ідентичність будь-якими засобами.
Якщо помилка ірраціональності війни - це, зрештою, філософське твердження про непридатність сили для досягнення політичних цілей, то помилка ірраціональності супротивника являє собою тенденцію відкидати супротивників, чиї розрахунки при прийнятті рішень відрізняються від наших, як «ірраціональні». По суті, це брак стратегічної емпатії - здатності зрозуміти ситуацію з точки зору іншого. Стратегічна емпатія передбачає розуміння як мотивів супротивника, так і безлічі умов, що впливають на прийняття ним рішень. Навпаки, дуже часто спостерігачі стають жертвами аналогічного мислення, припускаючи, що супротивник поводитиметься так само, як і в минулому, або що він робитиме такі ж раціональні розрахунки, як і ми. Сполучені Штати неодноразово провалювали тест на стратегічну емпатію, характеризуючи таких супротивників, як Саддам Хусейн, Слободан Мілошевич і три покоління родини Кімів, які правили Північною Кореєю, як божевільних або ірраціональних, замість того, щоб шукати розуміння їхніх рішень.
У липні 2021 року Путін опублікував есей на п'ять тисяч слів, яке дає уявлення про його світогляд і розуміння історії. У цьому творі Путін відкинув українську незалежність і назвав росіян та українців «одним народом». Крім того, він звинуватив у поганих російсько-українських відносинах західних «агентів». Найголовніше, Путін розкрив свої справжні наміри, натякнувши, що росія повинна анексувати додаткові території в України. Він сміливо заявив, що «все більше і більше в цьому переконується: Києву просто не потрібен Донбас». Але замість того, щоб повірити Путіну на слово, більшість аналітиків, схоже, просто відкинули його аргументацію як нелогічну.
Напередодні вторгнення росії в Україну серед деяких оглядачів існувала тенденція зображати Путіна «абсолютно божевільним» або «несамовитим божевільним», навіть припускаючи, що він міг стати несповна розуму через ізоляцію під час пандемії або хворобу. Дійсно, такі лідери, як прем'єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон і президент Франції Еммануель Макрон, публічно висловлювали сумніви щодо раціональності Путіна. Насправді, під керівництвом Путіна росія вже має досвід застосування сили для досягнення політичних цілей у ситуаціях, коли західні спостерігачі прогнозували, що вона цього не зробить, зокрема в Грузії у 2008 році, в Україні у 2014 році та в Сирії у 2015 році.
Аналогічно, низка спостерігачів сприйняли нарощування російських військ на кордоні з Україною як блеф або навіть крик з метою привернення увани, а не як серйозну військову загрозу. Як засвідчив Семюел Кренні-Еванс у своєму виступі в британському парламенті 8 лютого 2022 року:
Що стосується нинішнього нарощування сил, то є багато свідчень того, що мова йде скоріше про відкриття діалогу між росією і США. Це, очевидно, безпекові занепокоєння росії в контексті України, але ми знаємо, що набагато більшим розчаруванням для Кремля є те, що він відчуває себе виключеним з деяких глобальних дискусій, незалежно від того, чи це правильно чи ні. Я не виправдовую їх, але мені здається, що для Кремля набагато важливіше вести розмову з великими гравцями за столом переговорів, аніж з Україною.
Брат-близнюк помилки ірраціонального супротивника - помилка гіперраціональності супротивника - також була присутня в довоєнних оцінках поведінки Путіна. Ця помилка ґрунтується на переконанні, що противник ретельно прораховує свої дії на основі універсальної логіки. Така помилка лежить в основі багатьох теорій стримування, а також деяких підходів до теорії стратегічного бомбардування. Як і її брат-близнюк, помилка ірраціонального супротивника, вона являє собою нездатність проявляти стратегічну емпатію. Однак у цьому випадку спостерігачі підміняють механістичну раціональність розумінням системи координат окремого лідера.
Ряд науковців прийняли такий погляд на Владіміра Путіна напередодні його вторгнення в Україну. Як писав Дмітрій Тренін у журналі Foreign Affairs у грудні 2021 року, «незважаючи на пристрасть західних ЗМІ до зображення Путіна безрозсудним, насправді він є обережним і розважливим, особливо коли йдеться про застосування сили. Путін не гребує ризиком - операції в Чечні, Криму та Сирії є тому підтвердженням - але, на його думку, вигода має переважати над витратами. Він не буде вторгатися в Україну лише через західну орієнтацію її лідерів».
Путін не є ані ірраціональним, ані тим, хто механічним чином здійснює розрахунки згідно з універсальною логікою. Він, як і інші лідери, діє відповідно до власного бачення світових подій, яке ґрунтується на його власних неповних і недосконалих джерелах інформації. Він обґрунтував необхідність завоювання України задовго до того, як почав діяти, і продовжує артикулювати історичне обґрунтування вторгнення росії в Україну. Не обов'язково погоджуватися з хибним поглядом Путіна на історію, щоб визнати той факт, що він впливає на його поведінку. Однак, зрештою, нездатність відчувати емпатію до Путіна призвела до того, що спостерігачі відкинули або неправильно інтерпретували його дії напередодні нападу осії на Україну.
Помилки в оцінках
Друга група помилкових оцінок з'явилася в перші години і дні після нападу росії на Україну. Вони випливають з поширених проблем, пов'язаних з оцінкою балансу військової сили, особливо в мирний час. Без випробування війною, жорстокою боротьбою між воюючими сторонами, важко точно зважити баланс військової сили. Спостерігачі схильні вимірювати те, що піддається кількісній оцінці, применшуючи або ігноруючи ті життєво важливі виміри військової сили, які не піддаються кількісній оцінці, такі як лідерство, воля, компетентність і здатність адаптуватися під вогнем. Аналогічно, вони можуть проводити недоречні аналогії з минулою поведінкою воюючих сторін або переносити припущення з однієї ситуації в іншу. Як показав розтин довоєнних варгеймів, проведений корпорацією RAND, хоча російстка армія мала багато переваг, які стверджувалися в симуляціях, проведених до війни, таких як «достатньо часу для підготовки своїх планів і сил до нападу, свобода вибору часу і способу початку війни, можливість діяти з білоруської території і відсутність конкуруючих вимог безпеки, які б обмежували їхню здатність перекидати сили з інших регіонів росії для участі в операції», вони, тим не менш, їх змарнували. Більше того, «планування операції на основі оптимістичного припущення, що блискавична атака здолає слабку українську оборону, відкрило шлях до катастрофічної поразки росії, коли захисники виявилися набагато рішучішими, ніж очікувалося».
Науковці, розмірковуючи про характер майбутньої кампанії в Україні, схильні як переоцінювати російські військові можливості, так і недооцінювати українські. Наприклад, Майкл Кофман і Джеффрі Едмондс, готуючи матеріал напередодні російського вторгнення, передбачали повітряну кампанію, в якій будуть задіяні «сотні бомбардувальників, а також крилаті і балістичні ракети наземного базування». З іншого боку, вони стверджували, що «українська протиповітряна оборона є недостатньою, і вона навряд чи зможе забезпечити ефективне прикриття більшості наземних військ країни. Вони були б швидко розгромлені».
Переоцінка росіян поєднувалася з недооцінкою українців. Як зазначають Кофман і Едмондс:
«Українська армія суттєво покращилася з 2014 року завдяки західній допомозі і набула бойового досвіду під час війни на Донбасі. Але цей досвід значною мірою обмежується окопною війною та артилерійськими дуелями. Київ все ще погано підготовлений до відновлення російського вторгнення такого масштабу. ЗСУ, як правило, недоукомплектовані і мають обмежений досвід ведення війни, спрямованої на те, щоб здивувати і дезорганізувати ворога. Вони складаються з тисяч призовників з обмеженим досвідом. Російські батальйонні тактичні групи, навпаки, укомплектовані більш кваліфікованими військовослужбовцями-контрактниками. Військово-повітряні сили України застарілі і не мають жодних шансів проти російських візаві».
Обидва аналітики також припускали, що ЗСУ не зможуть організувати «активну оборону» в такій великій країні, як Україна. Кофман і Едмондс припустили, що у випадку, якщо країна буде швидко захоплена, вона може застосувати тактику «партизанської війни» або, в крайньому випадку, відступити в урбанізовані райони і втягнути російські підрозділи в дороговартісну кампанію міської війни.
Помилка переоцінки є втіленням мислення за найгіршим сценарієм. Вона випливає з надання занадто великої ваги сильним сторонам супротивника і власним слабкостям. Вона часто присутня (свідомо чи несвідомо) у військовому мисленні, де кодифікується в «плануванні за найгіршим сценарієм». Аналогічно, розвідувальні оцінки, які намагаються уникнути стратегічної несподіванки, можуть підкреслити сильні сторони супротивника і власні слабкості. Хоча помилка переоцінки іноді може бути розсудливою, вона змушує державних діячів і стратегів відмовлятися від життєздатних стратегічних варіантів. (Помилка недооцінки є сестрою-близнюком помилки переоцінки. Вона випливає з надання занадто великої ваги слабким сторонам супротивника і власним сильним сторонам. Якщо помилка переоцінки найчастіше зустрічається серед військових планувальників, то її сестра-близнюк найчастіше зустрічається серед цивільних політиків. Якщо помилка переоцінки змушує тих, хто приймає рішення, відкидати життєздатні стратегічні варіанти, то помилка недооцінки змушує їх вірити в те, що вони мають варіанти, яких насправді не мають). Наприклад, переоцінка російського військового потенціалу напередодні нападу Москви на Київ призвела до невиправданого почуття фаталізму, яке змусило політиків нехтувати підготовкою до того, що російський напад не призведе до швидкої, рішучої перемоги над Україною.
Ця тенденція до переоцінки російського військового потенціалу зберігалася як до, так і на ранніх етапах війни. У січні 2022 року Семюел Чарап і Скотт Бостон з корпорації RAND стверджували, що «росія здатна провести широкомасштабну спільну наступальну операцію із залученням десятків тисяч військовослужбовців, тисяч одиниць бронетехніки та сотень бойових літаків. ... Українські війська почнуть конфлікт майже в оточенні з самого початку». Аналогічно, Джек Детч передбачав, що російські ракетні залпи «перетворять небо над Києвом, Україна, на фактично заборонену зону: за допомогою ракет малої дальності будуть виведені з ладу українські злітно-посадочні смуги, аеропорти та винищувачі на землі»
Роберт Каган, пишучи напередодні війни, також передбачав катастрофу: «Останнє слово про Україну: вона, швидше за все, припинить своє існування як незалежна держава.... Після того, як росія встановить уряд, очікуйте, що нові українські правителі, керовані Москвою, прагнутимуть до остаточного юридичного приєднання України до росії». Інші подібним чином стверджували, що російське вторгнення неминуче призведе до розвалу української армії, що спричинить повстання проти російської окупації. Віра в те, що завоювання України було a fait accompli (доконаним фактом), не лише породила своєрідний сценарій, описаний нижче, але й засліпила спостерігачів від можливості того, що війна України з росією може стати затяжною, і відтермінувала зусилля з надання допомоги українському уряду.
У Кремлі Путін і його генерали так само переоцінювали можливості своїх збройних сил. Як зазначив Роджер Н. Макдермотт, «помилкові рішення Путіна, ймовірно, були наслідком не лише погано підготовлених розвідувальних даних - особливо з боку ФСБ - але й його переважно успішного попереднього досвіду застосування військової сили». Крім того, російський Генеральний штаб мав значну впевненість у можливостях своїх розвідувальних служб і збройних сил, вважаючи, що будь-яка війна з Україною буде короткою. Таким чином, Путін і його військове командування «створили план вторгнення, який був пронизаний помилковими припущеннями, довільними політичними вказівками і помилками планування, що відходили від ключових російських військових принципів».
Однак невдовзі після початку вторгнення ситуація для росіян почала стрімко погіршуватися. Російське просування в Україну зустріло жорсткіший, ніж очікувалося, опір. Сили вторгнення сповільнилися, створюючи багатокілометрові затори на українських дорогах, а це означало, що російська артилерія часто була поза зоною досяжності українських батарей, навіть якщо українські гармати могли обстрілювати передові російські позиції. Росіяни опинилися перед проблемою поповнення запасів. Більше того, атаки на всю глибину російських військ, що наступали на Київ, змусили росіян неохоче просувати вперед системи радіоелектронної боротьби та протиповітряної оборони, побоюючись, що вони, ймовірно, будуть знищені або захоплені українськими військами. Це мало два наслідки: придушення українських засобів протиповітряної оборони і засобів зв'язку тривало лише протягом першого тижня вторгнення.
Оцінки ЗСУ, які недооцінювали їхню ефективність, ймовірно, походили з різних джерел. Загалом, спостерігачі приділяли набагато більше уваги російській стороні балансу, ніж українській. Більше того, навіть якщо вони враховували військові можливості України, незрозуміло, наскільки важливу роль в оцінці військового балансу відіграли підготовка українських військ і допомога США напередодні російського нападу. Хоча українські війська брали участь у бойових діях на сході України з 2014 року, цей досвід мав обмежену цінність для оцінки їхньої ефективності проти широкомасштабного російського вторгнення.
Оскільки російське вторгнення зазнало невдачі, аналітики, як правило, підкреслювали російську військову некомпетентність як єдину або головну причину того, що Путін не зміг досягти своїх цілей. Такі пояснення не лише призводили до хибних висновків, але й применшували той факт, що ЗСУвоювали з таким рівнем інтенсивності, рішучості та професіоналізму, який не був широко очікуваним до початку війни. Навіть деякі українські командири були шоковані рішучістю своїх військ продовжувати боротися і захищати Маріуполь, незважаючи на загрозу оточення. До літа 2023 року українські війська відтіснили російські війська приблизно з половини території, яку вони захопили з початку вторгнення. В результаті ЗСУ виявилися набагато потужнішими, а зс рф- набагато слабшими, ніж очікувалося до війни.
Перебіг початкової фази війни змусив спостерігачів скоригувати свої довоєнні переоцінки російських сил і недооцінки українських. Натомість спостерігалося невиправдане перебільшення уваги до російських невдач та українських успіхів. Незважаючи на поганий послужний список в цілому, в деяких випадках російські війська продемонстрували свою здатність проводити складні операції. Наприклад, під час відступу з Херсона в листопаді 2022 року росіянам вдалося вивести з правого берега Дніпра два угруповання розміром з армію, включаючи приблизно 42 370 військовослужбовців, 253 танки, 400 бронетранспортерів різного типу і кілька тисяч колісних транспортних засобів, і все це для того, щоб продовжити воювати. Таке завдання є неабияким подвигом і продемонструвало рівень компетентності російської армії. Крім того, російська армія продемонструвала свою здатність до інновацій та адаптації, хоча і дорогою ціною. На початку 2022 року аосія почала розгортати великі елементи «Групи Вагнера»навколо Бахмута і по всій східній Україні. У цих районах бойовики та призовники «Вагнера» брали участь у штурмах «живими хвилями» проти підготовлених українських оборонних укріплень. Хоча така тактика може здатися архаїчною, вона була застосована не з відчаю, а тому, що дозволила російському командуванню виявити слабкі місця в українській обороні, які можна було використати в подальшому. Вони також допомогли виявити сильні місця в українській обороні, таким чином відкриваючи їхні позиції для неминучих російських контрбатарейних обстрілів.
Ігнорування здатності росії адаптуватися та впроваджувати інновації у війні призвело до нереалістичних очікувань для України в майбутніх операціях. Попередні успіхи України під Києвом, Харковом і Херсоном породили сподівання, що наступний наступ української армії, оснащеної західною технікою, такою як танки «Леопард» і БМП «Бредлі», прорве російську оборону або переріже російський сухопутний міст до Криму. Насправді, попри досягнення деяких обмежених успіхів, літній наступ України не зміг досягти прориву, на який сподівалися багато західних спостерігачів. Прорив, якого прагнула Україна, все ще був можливий, але, як зазначив Стівен Біддл, будь-який український успіх ґрунтувався на переконанні, що російські сили залишаються «погано підготовленими... логістично не забезпеченими» і складаються з військ, які «невмотивовані і не бажають захищати свої позиції», що не було так.
Помилки взаємодії
Російські збройні сили еволюціонували з моменту вторгнення в Україну, так само, як і ЗСУ протягом років після анексії Криму в 2014 році, і продовжують еволюціонувати перед обличчям російської агресії. Це ще одне нагадування про те, що війна - це інтерактивна діяльність. І все ж, коли розгорталися початкові кампанії війни в Україні, як воюючі сторони, так і спостерігачі стали жертвами помилок взаємодії та адаптації.
Однією з поширених помилок взаємодії є помилка «срібної кулі». Вона випливає з помилкової віри в те, що певний інструмент війни містить головний ключ до правильної політики і стратегії. Вона ґрунтується на припущенні, що якийсь новий спосіб ведення війни робить попередні підходи застарілими. На противагу цьому, те, як воюючі сторони поєднують технології з інноваційною доктриною і організацією і як вони пристосовуються до свого супротивника, історично виявилось важливішим, ніж сама поява нової зброї.
Минулі покоління стратегічних теоретиків вважали появу стратегічних бомбардувань у 1920-х і 1930-х роках ключем до запобігання війні, так само як деякі ядерні теоретики вважали, що в ядерну епоху стримування замінило ведення війни як головну мету військової організації. Напередодні і на ранніх етапах війни в Україні ряд аналітиків розглядали кібероперації як «срібну кулю», яка принесе росії вирішальний стратегічний результат. Як писали Кофман і Едмондс, «на додаток до традиційної вогневої сили, російська операція буде підтримуватися засобами електронної війни.... Українське командування може раптово виявити неможливість використання встановлених каналів для координації своїх дій у відповідь на російське вторгнення, що змусить їх використовувати менш захищені засоби зв'язку». Вони також стверджували, що «досягнення інформаційного домінування під час конфлікту є наріжним каменем російської військової стратегії, і Москва може також використовувати свої кіберпотужності для ведення психологічної війни».
Хоча для повного підрахунку ефективності потрібен час, тим не менш, існує мало доказів того, що російські кібероперації мали стратегічний ефект, наприклад, послабили волю українців до опору. Мінімальний ефект кібероперацій в українській війні, як видається, був результатом трьох взаємодоповнюючих подій. По-перше, в деяких випадках мала місце переоцінка можливостей російських кібероперацій. По-друге, схоже, що російські війська не проводили кібероперації в повному обсязі, оскільки вони сподівалися захопити Україну недоторканою і хотіли мати можливість використовувати її інфраструктуру у своїх цілях. По-третє, українці та інші країни вживали заходів для захисту від російських кібератак, що ще більше знизило їхню ефективність. Хоча, наприклад, російські військові здійснили атаку на мережу супутникового зв'язку Viasat, така атака мала незначний вплив на українські операції як тому, що атака була швидко відбита, так і тому, що українські сили не залежали від неї в питаннях [забезпечення неперервності] командування і контролю.
Ще однією поширеною помилкою взаємодії є помилка «написання сценарію». Ця помилка полягає в тому, що одна сторона в конфлікті може диктувати вибір іншій стороні. Вона являє собою заперечення суб'єктності супротивника і відмову розглядати вплив взаємодії.
Очевидно, що російські керівники, які приймали рішення, займалися «написанням сценарію», плануючи вторгнення в Україну. Наприклад, здається, що російська теорія перемоги ґрунтувалася на здатності Москви дестабілізувати і дезорганізувати Україну зсередини, що, в свою чергу, зробило б український уряд недієздатним, вивело б з ладу систему військового командування і контролю, підірвало б довіру суспільства до уряду і звело б до мінімуму допомогу від міжнародних партнерів. Російська теорія перемоги ґрунтувалася на здатності Москви заручитися підтримкою українських еліт для здійснення вторгнення. Як наслідок, російські військові очікували зіткнутися з незначним стійким організованим опором. (Такий підхід виявився найбільш успішним на півдні України, де він сприяв територіальним здобуткам Москви на початку війни). Оцінюючи передвоєнну ситуацію, російські планувальники, схоже, бачили те, що хотіли бачити, і ігнорували докази, які свідчили про те, що більшість українців розглядатимуть росіян як окупантів, а не визволителів.
Багато військових експертів стали жертвами власної версії помилки «написання сценарію», стверджуючи, що Україна буквально нічого не могла зробити, щоб запобігти російській перемозі, включно з наданням західної військової допомоги Києву. В есеї під промовистою назвою «Зброя Заходу нічого не змінить для України» Семюел Чарап і Скотт Бостон стверджували,
Коротше кажучи, баланс військової сили між росією і Україною настільки однобокий на користь Москви, що будь-яка допомога, яку Вашингтон може надати в найближчі тижні, не матиме великого значення у визначенні результату конфлікту, якщо він почнеться. Перевага росії в потенціалі, можливостях і географічному розташуванні створює нездоланні виклики для українських сил, покликаних захищати свою країну. Таким чином, аргумент про те, що допомога може змінити хід війни, не витримує критики.
Такий аргумент позбавляє Україну можливості бути суб'єктом конфлікту.
Ми повинні радіти, що російські керівники стали жертвами помилки «написання сценарію». В результаті те, що могло бути короткою війною, перетворилося на затяжну. Звичайно, такий результат не був неминучим. Якби російські війська швидко захопили аеропорт Гостомель, як вони планували, і швидко попрямували на Київ, результат міг би бути іншим. Так само, якби у президента України Володимира Зеленського не витримали нерви і він втік з України, або якби російські війська вбили його чи захопили в полон, то сьогоднішня розмова про війну в Україні була б зовсім іншою.
Помилки припинення війни
Початкова російська кампанія, яка не змогла забезпечити швидку, вирішальну перемогу, і український контрнаступ 2023 року, який так само не приніс вирішального результату, призвели до того, що обидві сторони вступили у війну на виснаження. Відповідно, спостерігачі приділяють дедалі більше уваги процесу припинення війни.
Помилка вирішальної перемоги ґрунтується на хибній дихотомії між абсолютною, вирішальною перемогою і поразкою. Іншими словами, це відображення віри в те, що, всупереч порадам Карла фон Клаузевіца, результати війни є остаточними. Оскільки ми відчуваємо дискомфорт від війни, нам подобається думати, що ми можемо побажати, щоб вона припинилася. Однак, як пише Маргарет Макміллан:
Коли війна в Україні нарешті закінчиться, як закінчуються всі війни, Україна та її прихильники цілком можуть сподіватися на повну перемогу і падіння режиму Путіна. Але якщо росія залишиться в безладі, гіркоті та ізоляції, а багато її лідерів і людей будуть звинувачувати інших у своїх невдачах, як це робили багато німців у міжвоєнні десятиліття, то кінець однієї війни може просто закласти підґрунтя для наступної.
«Помилку вирішальної перемоги» можна побачити в прогнозах, що або Москва, або Київ здобудуть переконливу перемогу, яка рішуче покладе край конфлікту. Як обговорювалося в цьому розділі, і коментатори, і аналітики вважали, що росія швидко розправиться з Україною за допомогою переважаючої вогневої сили і маневреної війни. Коли цього не сталося, коментатори припустилися помилки, припустивши, що як тільки Україна буде оснащена західним обладнанням, українські війська зможуть здобути швидку перемогу над росією. Успіхи українських військ під час Харківської та Херсонської наступальних операцій, здавалося, підтверджували таку можливість, що змусило багатьох на Заході надати «надмірного значення» результатам наступу України влітку 2023 року.
Хоча цей наступ приніс деякі незначні перемоги (в тому числі на Чорному морі), він не зміг досягти вирішального прориву. Використання росією «глибокої оборони», принаймні на даний момент, видається занадто складним для українських сил. Крім того, перехід росії до «глибокої оборони» також свідчить про намір Москви підготуватися до тривалої війни, в якій російські фронтові війська, схоже, добре забезпечені ресурсами і більш готові захищати свої позиції. Тому важливо, щоб Україна разом зі своїми західними прихильниками готувалася до тривалої війни, яка дуже нагадує великі війни 20-го століття. Як і війна в Україні, такі конфлікти вкорінені в ідеології і підживлюються націоналістичними прагненнями. Зі свого боку, Путін продовжує заперечувати існування української держави і не виявляє жодного інтересу до серйозної зустрічі з Україною за столом переговорів. Україна, з іншого боку, виглядає так само непохитною у своєму прагненні продовжувати боротьбу і не бажає вести переговори з Путіним. Таким чином, цей конфлікт нагадує нам, що за відсутності повного повалення супротивника війни закінчуються поєднанням успіху на полі бою і політичних переговорів: уряд країни в політичному плані може вимагати лише наскільки багато, настільки далеко його армія здатна зайти у військовому плані. Таким чином, війна в Україні ще не завершилася, а це означає, що слід очікувати нових боїв.
Висновок
Головний аргумент цього розділу полягає в тому, що усвідомлення пасток, на які часто потрапляють солдати, державні діячі та науковці, є корисною відправною точкою у формулюванні та впровадженні надійної стратегії. Зокрема, аналітичний досвід війни в Україні слугує гострим нагадуванням про те, що розуміння особливостей майбутньої війни з точки зору миру є складним. Насправді, це один з найбільш фундаментальних викликів, з яким стикаються представники військової професії, і одна з речей, яка відрізняє військову професію від інших професій. Покійний сер Майкл Говард порівнював виклик, який стоїть перед військовими планувальниками мирного часу, із завданням екіпажу корабля, який намагається числити шлях в густому тумані миру. Ми повинні вивчати, де оцінки були помилковими, але також усвідомлювати, що існують певні межі передбачення перебігу і результатів воєн апріорі.
Ключовий аспект цього виклику пов'язаний з невідомою реакцією супротивника на перший постріл. Військові планувальники, стверджував Говард, повинні «вгадати, чи перший удар битви загартує рішучість ворога і зробить його опір жорсткішим, чи він, як «Болонська пляшка», лусне, щойно його поверхня буде подряпана». Жорстока взаємодія воюючих сторін, наповнена сумішшю раціональності, пристрасті і випадковості, є центральною характеристикою війни, але зрозуміти цю взаємодію - не кажучи вже про те, щоб передбачити її заздалегідь, - надзвичайно складно. Війну в Україні вирішальною мірою визначили не лише помилки росії на ранніх етапах війни, але й героїчний опір українців. Якби все пішло інакше, якби російські війська виявилися більш компетентними або навіть просто їм більше всміхнулася удача, а український опір був менш вираженим, то війна розгорталася б зовсім по-іншому, і ми б винесли з неї інші уроки.
По-друге, хоча передбачити особливості майбутньої війни з перспективи миру складно, початок війни не все прояснює. Навпаки: розуміння характеру поточного конфлікту саме по собі є складним. Як писав Клаузевіц: «Перший, найвищий, найбільш далекосяжний акт судження, який повинен зробити державний діяч і полководець, полягає в тому, щоб за допомогою цього випробування встановити, що це за війна, в яку вони вступають, не приймаючи її за щось чуже її природі і не намагаючись перетворити її на щось інше». Перебіг війни став свідком як переоцінки, так і недооцінки можливостей як російських, так і українських сил.
По-третє, і це пов'язано з тим, що вивчати уроки війни важко, а вивчати уроки війни, що триває, сповненої неповної і неточної інформації, ще складніше. Особливо важко засвоїти правильні уроки, а не просто закріпити упереджені уявлення.
Нарешті, чинники успіху в тривалих війнах відрізняються від чинників успіху в коротких війнах. Якщо в коротких конфліктах несподіванка, нові способи ведення війни і оперативна віртуозність відіграють важливу роль, то перемога в затяжних конфліктах часто залежить від інших чинників. Розумна стратегія і оперативне мистецтво завжди на висоті, але успіх чи поразка в затяжних війнах часто залежить від здатності однієї сторони перевершити іншу, підтримувати суспільну згуртованість, підриваючи її у супротивника, збирати і підтримувати коаліцію, підриваючи коаліцію супротивника. З нетерпінням чекаючи закінчення війни в Україні, такі міркування відіграватимуть більш важливу роль, ніж ті, що лежали в основі оцінок військового балансу між росією і Україною до початку війни.
