Другого травня в рамках туру “Not Only Money” до Вінниці завітав багатожанровий японський гурт heavenphetamine. Хірокі та Сара грають дику суміш краут-року, нью-вейву, постпанку та психоделічного року 70-их. Японці нормально в нас нагриміли, про них писав СЛУХ, який через особливості японської мови було прозвано СРУХ, з чим я погоджуюсь, а якщо зайти на сторінку гурту в Spotify в розділі “фанам також подобається” переважно українські виконавці. В турі вони грали разом з різними музикантами, в Києві, наприклад з учасником 5 Vymir, весь тур частиною складу стала флейтистка Кіра Кремпова. Гроші з туру пішли на підтримку України.
Виступ відбувся в галереї-сцені-школі MŌNTAЖ, місці мені добре знайомому, за 12 днів до музики японців там пройшла моя лекція про абстрактний хіп-хоп та африканську й афро-американську поезію, на прикладі альбому Earl Sweatshirt “Voir Dire”. Монтаж люблю, але негативні моменти помічаю. Не знаю, чи це в Вінниці така аура, чи всюди, але концерт, як завжди, затримався. В усіх афішах писалось, що японці починають о 19:00, але коли я прийшов приблизно 18:56 тільки проходив саундчек, який має займати десь годину. Дивно. Як пізніше з’ясувалось, це був вже 3 чи 4 саундчек, кожен раз коли всі інструменти було визвучено, всі панорами налаштовані, всі педалі під'єднано, мікшер це все скидав. Як з’ясувалось ще трохи пізніше, японці думали, що грають з 20:00, а з 19:00 грає якийсь бенд, який, правда, так ніхто і не знає. Трохи пізніше 19:00, коли вже зібралася нормальна кількість людей, більшість з яких прийшли на Монтаж вперше, саме на екзотику, з зали для виступу всіх вигнали й завішали прохід кулісою. Трохи пізніше почався джем (на джаз-сленгу, коли весь гурт грає імпромту) учасниками якого стали Тарас “Nuclear Risotto” Донець, Діма “Пупок” Мартинюк - гітарист гурту Blueberry Jam та Костянтин “Буш “Бушинський. Оцінити джем мені складно, бо я одразу звідти пішов на курилку через проблеми зі звуком, щось дуже сильно різало вуха і Буш дуже гучно грав на барабанах, не круто. В той самий час флейтистка Кіра пішла кудись переодягтися перед виступом і пропала десь хвилин на 50, а японці пішли курити ан*шу.
Концерт.
На сцені крутий дорогий синтезатор, барабани й 3 педалі. За синтезатором чувак, якому на вигляд десь між 18 та 50 роками, в простій сорочці та ще простіших джинсах, на синті наш прапор. Праворуч від нього флейтистка на легкому пафосі, перед нею на землі ті самі 3 педалі., ліворуч жінка Сара - ударниця бенду. Учасники перекидуються парою слів перед початком і перевіряють чи все під'єднано.
Якось з цієї перевірки почалася перша пісня, ми з Давидом стоїмо і слухаємо. Я, якщо чесно, не в’їжджав спочатку - ніби слухав уважно і одразу знав, що йду на гурт не мого жанру, я все ж більше по джазу, фанку і всьому такому, а не по краут-року, але ну мені якось було ніяк, я навіть до початку спеціально придбав напій, що в собі містить алкоголь, щоб початок пройшов гладко - все одно. В невикупі музики повертаюсь на Давида, щоб разом зійтись на думці, що грає шлак, бо він ще більше угарає по джазу, фанку і всьому такому, але на моє здивування він стоїть, трохи трясеться і корче від музичного кайфу рожу. Значить, що він чує щось, що не чую я, треба слухати ще уважніше. Впродовж першої половини концерту мене “рятувала” гра флейтистки, вона вносила трохи джазу в по-іншому нецікаві мені шари синтові мелодії і трохи шизовий вокал Хіріко, моментами в мене на обличчі малювалась щира посмішка на всі зуби, яку теж можна побачити коли я максимально кайфую від умовного Стіві Вандера.
Після одного треку натовп гучно хлопає, вокаліст відповідає ламаним “дякую” і щось, з дуже сильним акцентом, говорить англійською. Починається наступна пісня. Слід зазначити, що пісні в них йдуть хвилин по десять напевно і собою представляють ледь не процес написання, ледь трохи швидше. Хіріко починає грати один мотив на одних налаштуваннях на синті, грає його декілька тактів, його ловить лупер, педаль, яка дозволяє лайвом на одному інструменті “грати” декілька партій одночасно, записуючи вже зіграні, і він починає грати інший мотив, десь тут приєднується ударниця і грає вона дуже рівну і простувату партію, тільки іноді додаючи якість цікавіші елементи, всьому цьому підіграє Кіра. Це вводить тебе в такий собі транс і ти вже не помічаєш, як ці відокремлені елементи малюють повну цікавішу картину. Люди вже починають танцювати, я стоячи майже в першому ряду принципово не танцюю, бо коли танцюєш складніше сприймати музику і все здається крутим, а мені треба зрозуміти.
Треки змінюють один одного, мені все цікавіше і цікавіше, єдине, що псує експіріенс це крінжики в натовпі, які кричать арігато і все таке, один чувак дуже сильно хотів з ними поговорити між треками, а велика постать, яка закривала мені моментами чверть сцени була в футболці з якимось аніме. Взагалі цікаво, що саме на японців масово прийшли люди, які до цього в Монтажі, який існує з осені, ніколи не були - якісь дівчинки та хлопчики-анімешники, молоді й дорослі “мімокрокі”. Зрозуміло, звісно, чому - не часто побачиш японців в Україні, але прикро, що так не ходять на умовний Театр Дах, який теж там виступав, чи на мою лекцію))).
Після ще пари треків, Хіріко трохи роздягається, а значить далі буде крутіше.
Десь якраз тут я помічаю, що він часто не грає якусь конкретну мелодію, а просто гуляє однією рукою по клавішам, а іншою по налаштуванням фільтрів, LFO та осциляторів на синті, створюючи дивні і дуже різні звуки. Загалом і вокальні і сінтові партії Хіріко мені були цікаві, хоча й незвичні, флейта весь виступ радувала, а от барабани не дуже. Повертаючись до теми з джазом, мені подобаються свінгові ударні з купою акцентів, синкоп і всього такого, а партії Сари дуже рівні та трохи, як на мене, статичні, хоча й досить технічні. Весь концерт вона грала з закритими очима і максимально зосередженим обличчям, що зрозуміло, бо партії місцями досить складні, але від цього не більш грувові. Танцював я лише під один трек, бо він був 6/8, а танцювати в цьому розмірі прикольно. Інша публіка не така, вони прям денсили жоска. Десь якраз після цього треку почався останній і я почав думати, як попросити їх вийти “на біс”?) “На біс” вони дуже навряд чи знають, а про англо-французьке “Encore” я не впевнений, благо дехто в натовпі заздалегідь дізнався, що японською вони кажуть похідне від останнього “anukoru”, тож музика грала трохи довше. Після кінця аудиторія та музиканти обмінялися парою слів, - “дякуємо, що прийшли” - “дякуємо, що приїхали, АРІГАТО”, ми з Давидом пішли курити та говорити про досвід, а японці знову пішли курити драп.
В решті ми з Давидом зійшлись на думці, що це рідкісний випадок, коли музика, яка не дотична до джазу, фанку чи соулу хоч якось нам сподобалась.
