Подія в Запоріжжі https://t.me/zap_gp_gov_ua/4461 знову оголила стару, але болючу дилему: як ми хочемо, щоб поліцейські нас захищали, якщо їм фактично заборонено повноцінно захищати себе?
Оперуповноваженому, який застосував травматичний пістолет, щоб зупинити нападника й убезпечити себе та напарника, повідомили про підозру у перевищенні службових повноважень. Для нефахівця це виглядає як правовий парадокс; для юриста — як наслідок системної нечіткості оцінки «необхідності» та «пропорційності» сили в реальному часі.
Що там відбулося насправді — з точки зору правових критеріїв?
За наявною інформацією, двоє оперуповноважених прибули до особи, яку розшукували за дезертирство. Після законної вимоги проїхати до органу військової служби правопорядку чоловік вдарив в обличчя одного поліцейського, збив з ніг іншого та продовжив наносити удари. Поліцейський спершу намагався фізично відтягнути нападника — без результату. Зробив два попереджувальні постріли вгору — реакції нуль. Лише після трьох пострілів із травматичної зброї напад припинився, і чоловік погодився проїхати.
Юридично це — класичний кейс інциденту, де офіцер має секундні інтервали для оцінки ризику та вибору інструменту примусу. Ключові критерії з точки зору права: законність мети, необхідність, пропорційність і поступовість (градація) застосування сили.
Додамо ще два контексти, якими часто нехтують: багатосуб’єктний ризик (наражений на небезпеку колега) та зростання ризику із кожною затримкою (серія ударів по голові — це реальна загроза тяжких тілесних).
Де проходить межа дозволеного?
* Законна мета. Припинення триваючого нападу на працівника поліції та забезпечення затримання підозрюваного в тяжкому правопорушенні (дезертирство під час воєнного стану — соціально небезпечне діяння). Мета — безсумнівно легітимна.
* Необхідність. Чи існували менш інтенсивні засоби, здатні реально та негайно зупинити побиття? Спроба фізичного відтягування не спрацювала. Попереджувальні постріли — теж. Перцевий балон, кийок, больові прийоми? У тісному динамічному зіткненні з агресором, який уже завдав кілька ударів і контролює позицію, ефективність «м’якших» засобів різко падає, а ризик ескалації травм — зростає. Отже, у конкретний момент застосування травматичної зброї виглядає як необхідний крок для негайного припинення насильства.
* Пропорційність. Критерій: чи не перевищує шкода від застосованого засобу шкоду, яку відвертають. Три постріли з травматичного пістолета в ситуації триваючого побиття поліцейського — це, як правило, пропорційно, якщо цілевказування і дистанція відповідали інструкціям без завдання надмірних уражень життєво важливих зон. Ключове — припинити напад якнайшвидше й мінімізувати наслідки.
* Поступовість. Послідовність «фізичне втручання – попереджувальні постріли – травматична зброя» відображає наростання ескалації. Відсутність реакції нападника на попередні спроби зупинити його дії виправдовує перехід правоохоронця до вищого рівня примусу.
Чому тоді підозра?
Слідство нерідко інкримінує «перевищення» за формальними ознаками: кількість пострілів, відстань, зона ураження, можливість альтернативи, нібито «відсутність негайної загрози».
Проте оцінювати дії у спокої кабінету — не те саме, що приймати рішення в секунди, коли твого колегу б’ють по голові. Європейські стандарти застосування сили передбачають: оцінка повинна виходити з перспективи «розумного поліцейського» на місці події, а не «заднім числом». Тобто дефіцит часу, стрес і високий ризик травмування – усе це має братися до уваги.
Важливий акцент: право на самозахист поліцейського — не привілей, а невідʼємна умова громадської безпеки.
Поліцейський не може якісно захищати громадян, якщо позбавлений реального права і можливості захистити себе та напарника. Стримування злочинної агресії — це не лише про затримання конкретного нападника. Це про суспільний сигнал: напад на представника держави матиме невідворотну, швидку та правомірну реакцію.
Коли ж правозастосувача карають за дії, які виглядають як зразкове дотримання ескалаційної драбини, суспільство отримує зворотний сигнал — про безкарність насильства до моменту «паперового дозволу» на захист.
Практичні висновки для системи:
* Документування. Кожна секунда інциденту має бути описана: команди, небезпека, спроби «м’якших» засобів, попередження, дистанція, прицілювання, реакція нападника. Якісні боді-камери і грамотні рапорти часто вирішують долю справи.
* Навчання й тактика. Регулярні тренування «ближнього бою», робота в парі, відхід/зміна позиції, швидка комунікація між напарниками. Це зменшує кількість пострілів, необхідних для припинення загрози, і, відповідно, — поле для інкримінацій.
* Чіткі інструкції щодо травматичної зброї. Де допустиме застосування, куди ціливатися, як фіксувати наслідки, коли переходити на вищий рівень сили. Інструкція має бути не лише формальною, а й «живою» — з адаптацією до типових сценаріїв вуличних сутичок.
* Комунікація прокуратури й поліції. Спільні методичні рекомендації щодо оцінки «розумної необхідності» в динамічних інцидентах зменшать розрив між оперативною реальністю та кабінетною експертизою.
Відповідь на риторичне запитання
«Яким має бути реагування поліцейського, коли його напарника б’ють на землі, а попередження і фізичне втручання не працюють»? Юридично вивіреним і людськи очевидним: застосувати ефективний, але контрольований засіб примусу, який негайно зупиняє напад і мінімізує травми. У наведеній ситуації — саме таким інструментом став травматичний пістолет, використаний після виснаження «м’якших» опцій. Інкримінувати тут «перевищення» — значить ігнорувати як факти поведінки нападника, так і стандарти ескалації.
А тепер — уявімо, що цей неадекватний дезертир іде з кулаками на вас. Ви не маєте ні захисної підготовки, ні напарника, ні травматичної зброї. І якщо поліцейському «не можна» захищатися так, щоб реально зупинити напад, то хто й як зупинить його, коли справа дійде до вас? Публічна безпека починається з послідовності: держава не карає своїх захисників за правомірний захист — вона їх у цьому підтримує.
Висновок простий і принциповий. Ми не можемо вимагати від поліції бути щитом суспільства й одночасно зв’язувати їй руки страхом кримінального переслідування за кожен рішучий крок. Межа дозволеного пролягає там, де сила є необхідною та пропорційною для негайного припинення реальної агресії.
У запорізькому кейсі ця межа, схоже, була дотримана: попередження — були, менш жорсткі засоби — випробувані, загроза — триваюча, результат — зупинення нападу з мінімально можливими наслідками.
Право на самозахист поліцейського — це право суспільства на захист. І якщо ми хочемо, щоб нас захищали ефективно, маємо чесно визнати: за такі дії карати не можна. Це — і закон, і здоровий глузд.
