Знову весна. І якось мимоволі тягне до творення. Мабуть, це нормально після всіх зимових «принад».
Я б навіть піддався цьому настрою, але постає інше питання — що саме творити?
Серйозно, що?
Я не настільки зріла особистість, щоб творити саму природу за вікном.
Не настільки амбітний юнак, щоб творити техногенний аспект суспільства.
І водночас я занадто схильний до роздумів, щоб просто прийняти те, що є, не намагаючись копнути глибше.
За красою природи я бачу втомлені очі людей, які опинилися в пастці чужих амбіцій.
За технічним прогресом я бачу натовпи людей, для яких цей прогрес недоступний. Бачу свавілля, яке цей прогрес лише маскує під щось більш пристойне.
Я бачу людей, які можуть знайти будь-яку інформацію, але не знають, що з нею робити.
Я бачу щастя на вітринах і вивісках —
але не в очах людей.
Не в їхніх діях.
Я повністю усвідомлюю, що моє сприйняття і мої трактування — суб’єктивні. Дуже суб’єктивні.
Але сьогодні я подивився у дзеркало
і побачив там те, що раніше бачив в очах деяких людей.
І тепер думаю:
а раптом усе не так уже й суб’єктивно, як мені хотілося б вірити?
