Інтермаріум і повоєнна Європа. Чи отримає Росія другий шанс?

Нео-імперський бекґраунд творців “России Будущего”

Попри прогнози Збіґнєва Бжезінського, які значно випередили події, Захід у постаті США знову ризикує стати на ті ж граблі, що й колись, і, знову, хоче повірити в демократичний експеримент РФ. Такий підхід, якщо дивитися на події через призму того часу, не є дивним.  Напруга Холодної Війни спала, і всі хотіли довгоочікуваної стабілізації та перезавантаження двосторонніх відносин.

Сьогоднішні ж події в Україні не лише переповнені ядерною риторикою Росії, але й реальною загрозою розширення географії бойових дій на територію НАТО, яка до 2014 року вважалась своєрідним острівцем безпеки. Мимоволі напрошується висновок, що нова Холодна Війна з НАТО і протистояння США та Росії на території України, має всі шанси перейти у фазу війни гарячої.  Остання теза може звучати в дусі російської пропаганди, однак геополітичне протистояння між США та РФ на території України дійсно має місце. 

Необхідно, однак, вставити єдину ремарку:

Це не Росія воює із Заходом, а  США і НАТО протистоять розширенню території війни, озброюючи Україну і підтримуючи її фінансово-економічну систему на плаву.

Та звернімо увагу ще на ряд факторів, які показують як конфлікт візій майбутнього Європи, так і чергове підтвердження тези, що Європа давно хоче вийти з-під безпекової парасольки Вашингтона і вести самостійну політику.

До активної фази війни звучали різні ідеї. Серед них Європейська армія Макрона, який також наполягав на незалежних від США відносинах Брюсселя і Москви, а також проект Північного Потоку-2, за рахунок якого ЄС та Німеччина воліла стати чи не головним постачальником російського газу на ринку енергоресурсів ЄС. Така політична реакція має коріння ще з часів плану Маршалла, коли вся повоєнна відбудова Європи відбувалась за кошти американського бюджету.  Хто платить, а далі ви знаєте.

На щастя для нас, певне прозріння, все ж таки, настає. Нещодавно 42-й Президент США Білл Клінтон в інтерв’ю для ірландського видання RTÉ заявив, що почувається винним через те, що змусив Україну відмовитися від ядерної зброї. На думку колишнього президента, ядерна зброя слугувала би вагомим інструментом стримування імперських апетитів Росії. Помітно змінилась і риторика Німеччини, яка раніше взагалі відкидала будь-яку можливість надавати Україні навіть оборонне озброєння.

Є в цьому ланцюгу подій також погані новини, зокрема, спроба легітимізації “хороших росіян” в інформаційно-політичному полі. Йдеться, зокрема, про нагородження фільму про Навального премією Оскар, яку отримала його родина. Та ж сама родина, яка не живе десь під обстрілами,  ховаючись у підвалі, а котра має всі необхідні політичні привілеї на правах кровних зв’язків. 

У чому ж полягає загроза для України і для Центрально-Східної Європи?

Якось ми вже писали про загрозу демократизації в Росії, зокрема, про психологічний портрет тих, хто, у тому числі на думку США, має її очолити. Навальний, як відомо, знімає відповідальність за війну з росіян і намагається перекласти провину на Путіна та його оточення. Сам же Навальний, як не дивно, риторику режиму, проти якого він бореться, активно підтримує. Сумнозвісна заява, що Крим не бутерброд, і відмова виправити карту на сайті Навального, де Крим позначено як російську територію.

Не так давно начальник штабу Навального Леонід Волков, відповідаючи на питання про повернення Криму Україні, виключив таку можливість.

Щоб не показувати свою імперську суть повністю, він домішав до своєї відповіді приклади Фолклендів, Кіпру та Карабаху.

Те ж саме відповів Пєсков на запитання, чи можуть у Москві уявити обставини, за яких Крим повернуть Україні. “Нет, не могут. Это неотъемлемая часть Российской Федерации”, – зазначив Пєсков

Якщо втиснути відповідь Волкова в одну цитату, то звучатиме вона приблизно так:

По суті, це люди, які хочуть творити “Россию будущего”, але чомусь якоїсь різниці у словах Волкова і Пєскова не помітно.

Чому ж США не погоджуються на дезінтеграцію Росії?

Зараз у Росії можна простежити певну тенденцію, яка полягає в тому, що Пригожин вже не монополіст на російському ринку приватних військових компаній.  Як мінімум, про створення своїх особистих ПВК заявили Кадиров, а вже в лютому такі ж плани озвучили в російському Газпромі. Прогнозується, що невдовзі у кожного суб’єкта федерації будуть свої приватні армії, власники яких точно не створюють їх для того, щоб покращити ситуацію зі СВО Путіна. 

Триває поступова підготовка до війни за “російську спадщину”, на яку, як відомо, багато претендентів. “Навальністи” хочуть не просто шматок пирога, а цілого пирога, тому що сценарій вищезгаданого протистояння виглядає для США далеко не оптимістично. Громадянська війна в Росії автоматично означає появу купи польових командирів, які подібно до талібів, будуть мати владу, що може спиратися на фундамент терору й насильства, а не міжнародного права. Із цієї точки зору, Навальний є компромісним варіантом для Заходу.

Однак, така опція точно поза інтересами України, Польщі та країн Балтії. Фактично відбудеться воскресіння старої системи, бо, як не вдалося Україні позбутися чиновників і  працівників спецслужб та симпатиків РФ після Майдану, точно так само й Навальному не вдасться очистити російську політичну систему від представників старого режиму. Ба більше, багатьох із них доведеться включити до складу власного уряду, а для світу такий розвиток подій не є новим.

Із такою ж проблемою стикалася кожна демократична опозиція в кожному куточку світу, де мала місце війна або революція. Україна – також не виняток.

Для Заходу Навальний такий же передбачуваний, як і до 24.02.2022 був Путін. Поява нових гравців зі своїми інтересами є грою в російську рулетку. Все може закінчитися мирно, а може перерости в цілу низку нових конфліктів, які буде потрібно вирішувати.

Що ж в інтересах Інтермаріуму?

Як бачимо, Польща, окрім найбільшої кількості поставок озброєння,  продовжує залишатися активним лобістом розмороження інших поставок і приєднання України до ЄС та НАТО. Окрім повернення України до кордонів 1991 року, залишається відкритим питання трибуналів над воєнними злочинцями, а також виплата репарацій.

Іншим життєвоважливим інтересом є парад незалежностей усередині самої Росії, який призведе до її дезінтеграції. Росія у сьогоднішніх межах і надалі продовжить висіти дамокловим мечем над безпекою не лише України, але й всього регіону. Якщо задовольнитися лише поверненням до кордонів 1991 року, то Росія, котра дружить зі США та ЄС, зможе повернутися до своєї імперської політики.

Не забуваємо також про вищезгадану фракцію представників старого режиму, які можуть гнути реваншистську лінію. Зерна ревізіоністських настроїв мають усі шанси влізти в голови всіх тих, хто не сприйматиме провали Росії в Україні. Російське населення більшістю підтримує агресію Путіна. Повний провал стане чимось на зразок такої ж національної травми, як і розвал Радянського Союзу. Тоді вже аналогії з Другою світовою і новим Гітлером будуть не такі фантастичні.

Чи виграє від цього Інтермаріум? 

Однозначно ні. Зняття санкцій, повернення російської нафти і газу на світовий ринок, активізація неурядових організацій за кордоном дозволять Москві повернутися до завершення початого. В Україні вже достатньо російських лібералів, які розповідають, чому українець і росіянин – друзі. Чим ближче буде питання програшу РФ у війні, тим більше таких “друзів” намагатиметься виторгувати собі вигідні умови й очолити демократичні процеси. 

Захід явно не усвідомлює того, що усвідомлюють країни Інтермаріуму. Немає значення. чи це Російська Імперія, СРСР,  Путінська Росія чи “Россия Будущего” Навального – її імперська суть залишається незмінною.

Російські ліберали не хочуть визволення і деколонізації, яку провели колишні колоніальні імперії. Вони просто бажають очолити метрополію і залишити за собою контроль над колоніями, що входять у її сферу впливу.

Тут немає нічого спільного з демократизацією, але точно є лобізм фінансування реформ для відбудови імперії з косметичним ремонтом демократії.  Якщо Сполучені Штати підуть на це, то отримають такий же результат, як і після закінчення Холодної Війни. Гроші, що були виділені на демократичний експеримент, були витрачені на побудову пострадянської олігархічної диктатури, яка була сприйнята росіянами з набагато більшим ентузіазмом, ніж демократизація і створення сильних політичних інститутів.

Наостанок хочеться сказати те, про що неодноразово вже заявлялося:

Якщо Навальний не збирається повертати Крим Україні, то відповідно зважає на думку не лише тих росіян, які проти війни. Електорат Єдиної Росії також стане його цільовою аудиторією, вже не кажучи про велику кількість “ветеранов СВО” та генералів, які сприймуть закінчення війни в Україні набагато травматичніше, ніж рядове населення.

Всім цим персонажам Навальний буде змушений якось догоджати, щоб отримати їхні голоси на виборах. Позицію по Криму ми вже знаємо. Чого ж тоді очікувати далі?

©️Владислав Ковальчук
Засновник Аналітичного Центру Ximera