Радісні люди снують вуличками, поспішають до домівок, щоб поскоріше вручити коханій людині подарунок, який придумували цілими днями. Сьогодні той самий день, якого чекають сотні пар по всьому світу, щоб сказати звичне "я тебе кохаю" та подарувати дурний шматочок картону у формі сердечка, куплений у віконечку маленького магазину на сусідній вулиці. Для цього його й чекають — заради безглуздої наївності, валентинок і закоханого щастя, схожого на перші почуття.
Втомлені очі Чоніна не помічають захопленої метушні перехожих, він просто йде до непримітної, майже нікому не потрібної, квіткової крамнички, щоб взяти букет. Все ж йому теж треба подарувати щось коханому.
Коли він штовхає скляні двері, над його головою чується передзвін металевих трубочок на ніжно-рожевій підвісці, яка одразу кидається в очі, відрізняючись від цілісної картини декору, зробленого в бежевих тонах.
За касовим столиком стояв хлопець, щось записуючи у товстий зошит. Частина темного волосся була зібрана у хвостик на потилиці, поки інша спадала до плечей, лоскочучи шию. Його карі очі піднялися на нового клієнта, а сам він трохи здригнувся від вуличного холоду, що пройшов навіть крізь теплий светр, зв'язаний із квадратиків рожевого та білого кольорів. Через різкий рух круглі окуляри сповзли по веснянкуватому носу, зачепившись за маленьке колечко золотистого кольору на його крилі. Пальцями підійнявши їх на місце, юнак усміхнувся, і коло очей розцвіла павутинка зі зморшок.
— Добрий день! Ви вже знаєте що будете брати чи мені допомогти? — усмішка розтягнулася ще ширше, а очі перетворилися на блискучі щілинки. Чонін у відповідь лише тихенько всміхнувся — все ж таки ні сил, ні настрою нема, але неввічливим здатися не хотілось. Та й продавець не лишав шансів, усмішка сама лізла на обличчя.
— Знаю. Можна, будь ласка, незабудки? — попередньо пробігшись поглядом по магазину, Ян запримітив пучок блакитних квітів-зірочок серед полиць на стіні праворуч від себе.
— Звісно можна, — хлопець дістає з полиці позаду кілька листків обгорткового паперу та хвилясту стрічку. — Скільки?
— Шість, — він сказав це абсолютно спокійно, звик вже, змирився. Тільки на глибині темних зіниць плещеться неприкритий біль.
А продавець натомість завмер на мить, усмішка повільно померкла на його вкритих веснянками щоках. Поглядом забігав по приміщенню, врешті-решт зупинившись на підлозі. За кілька секунд він все ж зібрався з думками та пішов збирати букет, все ще намагаючись не підіймати очей.
Кількахвилинна тиша переривалася лише шурхотінням паперу та ледь чутним мугиканням.
Нарешті отримавши своє замовлення та оплативши його, Чонін вийшов у святкову метушню зимних вулиць. Погляд знову блукав асфальтом, чіпляючись за чужі темні сліди на тонкому шарі підталого снігу. Довгі пальці плуталися в тканинній стрічці, перебирали безглуздо яскраву обкладинку — білесо-чистий папер із вимальованими червоними сердечками різних розмірів. Він виглядає так абсурдно з шістьома стеблами квітів серед інших людей, що несуть якщо не великі, то красиво підібрані букети. Його це не хвилює, він знає, що значить простенький букет квітів.
На міському кладовищі земля була вкрита кількома сантиметрами дрібних сніжинок, які щільно зліпилися, через що тепер не було видно витоптаних доріжок. Біле полотно опадів ще не торкане ніким, лише деінде виднілися відбитки пташиних лапок.
Написів на могильних плитах теж не було видно, але Чонін знав шлях до завжди холодного, проте настільки рідного надгробка, що міг дійти навіть спросоння та із заплющеними очима.
На вивченому вздовж і поперек місці височив прямокутник білого мармуру, зверху донизу обліплений снігом. Поблизу була маленька біла гірка опадів, напевно, там присипані засохлі залишки попереднього букету. Поряд він кладе свіжі блакитні квіточки, що на фоні білизни надто виділяються своїм різнобарв'ям.
Хлопець стає колінами прямо на білу землю, а джинсова тканина швидко мокріє. Однак його це не зупиняє, він йшов поговорити. Можливо, це виглядатиме дивно для інших, але так він зберігав ілюзію присутності коханого, збудовував власний спокій.
— Привіт, Крісе. Напевно, зараз це буде не найліпша тема для початку розмови, але.. я хотів поділитись. Пам'ятаєш, як я прийшов заплаканим у перший раз? Тоді продавчиня почала розповідати про те, як моє кохання буде радо цим квітам, який гарний вибір. Ну.. я тоді не втримався і розревівся прямо серед магазину. Знову усвідомив, що не побачу твоєї усмішки, не відчую ніжних обіймів, не зможу поцілувати. Вона тоді страшенно розгубилася, а коли почула парне число і зовсім не підіймала погляду, лише сказала ціну та скомкано побажала гарного дня. Проревів тоді всю дорогу, тільки біля воріт заспокоївся. Чому я це розповідаю? Здається, цей продавець теж ледь не обмовився. Або просто надто емпатичний.
Він легко усміхається та починає підійматися з колін.
— Я все ще тебе кохаю, ти назавжди лишишся моїм незабутнім першим коханням.
Вставши, Чонін обтрушує штанини від сніжинок, що поприлипали до тканини. Невагомо проводить по холодній плиті долонею та вже розвертається, щоб піти з цвинтаря.
Але зупиняється, дістає з кишені куртки маленьку білу незабудку, що сором'язливо віддав йому до рук продавець, пробубнивши незрозумілі вибачення. Прокручує її кілька разів навколо своєї осі в пальцях та усміхається ширше, ледь показуючи ямочки на щоках. Розглядає її ще хвилину і ховає в кишеню, обережно накриваючи рукою — ховаючи від почавшогося снігопаду.
