Привіт, мої любі! Я знову тут, і я знову порушила свою урочисту обіцянку не читати Христину Холод. Так, я слабка.
Дівчатка, мої любі, я сьогодні просто в шоковому стані й зовсім не можу триматиемоції в собі! Ви ж знаєте, наскільки сильно я люблю затишні, глибокі історії,тому свято вірила заявленим тегам і готувалася читати шикарнукіберпанк-романтику!
Є місця, куди хочеться втекти від усього світу, але чи безпечно там? Мені дуже сподобалася ця книга, особливо приваблює сама ідея ізольованої громади посеред лісу. Здається, що далеко від цивілізації можна знайти спокій, почати все спочатку й нарешті відчути себе в безпеці.
Ми часто говоримо, що заради кохання готові на все. Та чи замислюємося ми, що саме означає це «все»? Пробачити. Чекати. Боротися. Відмовитися від чогось важливого. Почати спочатку, навіть коли здається, що сил більше немає. То що ж саме ми називаємо ціною кохання?
Головні герої на тлі усіх подій нарешті зізнаються один одному в коханні. Лана вперше бачить душу Вадима, а він сам відкриє їй один зі своїх секретів. Є один уривок, який найкраще передасть усі їх емоції. В той вечір вони вперше скажуть один одному ці слова…
Читач ходить створеним світом автора та досліджує його. Залишає там свої сліди... Який же це величезний талант - мати фантазію, щоб уявити той світ!
Кожен наш вчинок, яким би благородним чи паскудним він не був, обов’язково залишає після себе слід. Я бачу ці сліди на людських тілах. Я бачу в наших очах - Небесну блакить, а секунди через три вона починає показувати таємниці - вивертати назовні все, чим наповнена людська душа…
Саме з такої думки я почала колись свою книгу “Під сонцем Саулейри”. Вона була задумана як романтичне фентезі/фантастика, де переплітаються інші світи, портали, боротьба зі злом та магія в наших руках. Тоді я ще не знала, куди приведе мене ця історія, але згодом...
Я люблю своїх героїв. Я часто в них закохуюсь і малюю образ з нуля. Але іноді здається, що вони самі могли б посперечатися з першим написаним реченням про них.
Хотіла написати багато різного у цьому Довгочиті, але вирішила натомість відкинути всі слова та просто поділитися уривком з книги, що став для мене найболючішим. Це був один з тих діалогів, які далися найважче, бо екран телефону розпливався від сліз, що стояли в очах...
Чи можна звинуватити людину в тому, що вона закохалася? Або ще гірше - назвати самі почуття зрадою, особливо якщо вони адресовані “комусь неправильному”.
Сьогодні зловила себе на думці: як же часом буває важко письменнику почати писати ✍️
І що ж робити, коли свій власний розум більше не можеш назвати надійним свідком?
Уявіть ситуацію, в якій ви навмисно прикриваєте сусідку перед чоловіком, що от-от мав застукати її з коханцем, неочікувано повернувшись додому після довгих десяти місяців перебування на сході країни.
Кожна з них — окремий світ. Окремі герої. Інші характери. Інші правила та виклики. І сьогодні я хочу потроху відкрити перед вами двері до кожного з них.
«Лялькові історії»
«Привіт, печале» - роман, написаний 18-річною Франсуазою Саган, який одразу став культовим і сколихнув літературний світ. Це історія про свободу, кохання і розчарування, про легкість літніх днів і тіні, що завжди поруч...
Пишу вам, як то кажуть, по гарячих слідах! От тільки перегорнула останню сторінку трилеру і мені є що сказати 🙂
Лоувен — молода письменниця, у якої зараз не найкращі часи й майже немає грошей. Одного дня до неї звертається Джеремі Кроуфорд — чоловік відомої авторки бестселерів Веріті, і пропонує завершити її серію книг після автокатастрофи, що залишила Веріті паралізованою.
Я б назвала цю книгу звичайною. Вона не викликала в мене надмірних емоцій: ні смутку, ні радості, ні того самого бажання тупотіти ногами на ліжку від незручності поведінки героїв чи якоїсь особливо цікавих сцен.
Хроніки Книголюба- це я
