Ми часто говоримо, що заради кохання готові на все. Та чи замислюємося ми, що саме означає це «все»?
Пробачити. Чекати. Боротися. Відмовитися від чогось важливого. Почати спочатку, навіть коли здається, що сил більше немає.
То що ж саме ми називаємо ціною кохання?
І де проходить межа між жертовністю та втратою себе?
Бо кохання рідко приходить у наше життя в ідеальний момент. Воно не питає, чи розібралися ми з минулим. Чи готові до нових почуттів. Чи маємо достатньо сміливості, щоб зробити вибір.
Іноді воно приходить тоді, коли ми вже навчилися жити без людини.
Іноді — коли потрібно вирішити, чи можна пробачити те, що здавалося пробачити неможливо.
Іноді — коли правда виявляється страшнішою за брехню, а довіра потребує набагато більшої мужності, ніж недовіра.
А іноді любов ставить перед вибором, у якому немає відповіді, що зробила б усіх щасливими.
Мабуть, саме тому я знову й знову повертаюся до цієї теми у своїх книгах.
Мені цікаві не ідеальні закохані, які завжди знають, як правильно вчинити.
Мені цікаві люди, які кохають — і водночас бояться, сумніваються, помиляються, ображаються, намагаються захистити себе й тих, хто їм дорогий.
Люди, яким доводиться обирати.
У «Я не втрачу тебе знову…» саме запитання про ціну кохання набуває особливої гостроти: що робити, коли минуле повертається, а життя вже не стоїть на місці? Чи можна просто повернути все, як було? І чи маємо ми право вимагати від іншої людини, щоб вона залишилася тією, якою ми її пам'ятаємо?
Головні герої цієї книги платять за власне боягузтво та нерішучість роками розлуки.
“А все ж могло бути по іншому, правда?…”
“…можна скільки завгодно вважати себе сміливим, стикнутися з хуліганами в темному провулку і не побоятися дати відсіч. Піти захищати країну. А можна хто зна скільки років просто кохати жінку і не знайти в собі сили зізнатися їй…”
У «Таємниці, спокуті і крові» мене цікавить інший бік медалі: що робити, коли минуле не відпускає довгі роки й щоб відкрити серце для почуттів, спочатку потрібно примиритися із самим собою та пробачити собі власні помилки?
У цій книзі головна героїня ставить на кін власне життя, аби спокутувати вчинок, що роками терзав її душу.
“Біль, почуття провини і докори сумління - не мають терміну придатності…”
“…ми ніколи не дізнаємось чи правильний був наш вибір, доки не стикнемося з наслідками…”
У «На три секунди довше...» виникає ще одне непросте питання: чи справді можна пізнати людину, якщо бачиш більше, ніж вона готова показати? І чи завжди знання наближає нас одне до одного?
Головна героїня вважає себе суцільним прокляттям, що здатне зруйнувати життя будь-кому, тому й тримається якнайдалі від людей, доки хтось особливий не витягує її з власної “мушлі” і не втягує в більш небезпечні - реальні ігри.
“Те, що ти зовсім не плачеш, не завжди свідчить про силу духу. Іноді страх стикнутися з болем, що може тебе знищити - виглядає аналогічно…”
У «Під сонцем Саулейри» любов можна розглядати крізь призму вибору, вірності та готовності відповідати за власні рішення. Адже навіть найсильніше почуття не звільняє нас від наслідків того, що ми робимо заради нього.
Головним героям доведеться розбивати у свідомості власноруч збудовані твердині, упередження, хибні цінності. Знову і знову рятувати один одного поміж бурхливих світів та одвічної боротьби добра зі злом.
“…зараз я відчуваю, що твоє серце розривається буквально на шматки. Біля його дверей стоїть сама Любов і стукає, а ти боїшся відкрити…”
А «Історія про одне вбивство та одне кохання» нагадує мені, наскільки непростими можуть бути людські почуття, коли ми намагаємося зрозуміти, що сталося насправді, кому довіряти й де закінчується наша впевненість у власних висновках, а де починається бурхлива вигадка підсвідомості.
Що як ціна омріяного щастя - чиясь смерть? Як потрібно було вчинити, аби звільнитися від минулого та знову повірити, що тебе справді люблять?
“— А правда, що немає кращої жертви, ніж хвора жертва, якій все одно ніхто не повірить?
— Думаю, немає гіршого злочинця, ніж злочинець, який думає, що його все одно ніколи не спіймають…”
П'ять історій. Різні обставини. Різні герої.
Але мене в кожній із них цікавить не лише те, кого люди кохають.
Мене цікавить, ким вони стають, коли кохання змушує їх робити вибір.
Чи стають вони сміливішими? Чи знаходять у собі сили пробачити? Чи наважуються подивитися правді в очі? Чи здатні відпустити людину, яку хочуть утримати понад усе? І чи можуть вчасно зрозуміти, що любов не повинна вимагати від нас відмови від власної гідності?
Я не думаю, що на всі ці запитання є якась одна правильна відповідь. І, мабуть, саме тому я пишу історії, у яких люди не завжди роблять те, що здається правильним збоку. Бо ми можемо засуджувати чужі рішення, доки самі не опинимося перед таким самим вибором.
Можемо говорити, що ніколи не пробачили б певного вчинку, — доки не дізнаємося всього, що йому передувало. Можемо бути впевнені, що ніколи не пожертвували б чимось заради іншої людини, — доки ця людина не стане для нас важливішою, ніж ми могли собі уявити.
Кохання часто може вимагати від нас сміливості. Але чи повинно воно вимагати, щоб ми перестали бути собою?
І ось тут мені справді цікаво почути вашу думку.
❤️ Яку ціну ви готові заплатити за кохання?
Пробачити те, що колись здавалося непробачним?
Почати життя спочатку?
Відмовитися від власних планів?
Боротися за людину, навіть коли всі навколо проти?
Чи, можливо, найбільша любов до себе й іншого — це вчасно піти?
Іноді одна коротка відповідь розповідає про людину більше, ніж ціла історія.
А якщо вам близькі книги, у яких кохання — це не лише почуття, а й складний вибір, запрошую познайомитися з моїми історіями. ❤️
