Я люблю своїх героїв. Я часто в них закохуюсь і малюю образ з нуля. Але іноді здається, що вони самі могли б посперечатися з першим написаним реченням про них.

Хотіла написати багато різного у цьому Довгочиті, але вирішила натомість відкинути всі слова та просто поділитися уривком з книги, що став для мене найболючішим. Це був один з тих діалогів, які далися найважче, бо екран телефону розпливався від сліз, що стояли в очах...

Чи можна звинуватити людину в тому, що вона закохалася? Або ще гірше - назвати самі почуття зрадою, особливо якщо вони адресовані “комусь неправильному”.

Сьогодні зловила себе на думці: як же часом буває важко письменнику почати писати ✍️

І що ж робити, коли свій власний розум більше не можеш назвати надійним свідком?

Уявіть ситуацію, в якій ви навмисно прикриваєте сусідку перед чоловіком, що от-от мав застукати її з коханцем, неочікувано повернувшись додому після довгих десяти місяців перебування на сході країни.

Кожна з них — окремий світ. Окремі герої. Інші характери. Інші правила та виклики. І сьогодні я хочу потроху відкрити перед вами двері до кожного з них.

Загалом я пишу з раннього дитинства. І досі пам'ятаю свій перший вірш. Він був у першому товстенькому зошиті, а написаний — про апельсинку. 🍊