Ця стаття писалася чи то в ході, чи як наслідок діалогу
із штучним інтелектом (ШІ)
Оригінал статті писався для проєкту:
https://vijskpens.wikioasis.org/wiki/Кедь_ми_прийшла_карта_нароковаць
| |
|---|---|
Тип руху | Споконвічна прикордонна автономія та прагматизм |
Засновник | Пам'ять поколінь та «Дідо-Всевідо» |
Дата заснування | Часи австріяк (коли трамвай ходив по Мукачівській) [1] |
Географія руху | Солотвино, Ужгород, Берегове, Виноградов, Мукачево, гори, нагір'я, полонини, колиби |
Суть руху | Спроба вижити під ТЦКшним пресом за допомогою внутрішнього шифратора, коли магістральні лінії зв'язку з Києвом відсутні |
Поточний статус | Глухий спротив бусифікації при повній готовності кодувати ефір мадьярською на передовій |
Примітки | Вйо, бо дощ. І коні мокнуть! . Див. також статтю «Про мінуси ШІ». |
« Кедь ми прийшла карта нароковац,
Став я свого неня дошіковац:
«Неню ж ти мій, неню, вчинь ми таку волю —
Йди за мене служить на ту войну». »
~ Старовинна лемківська пісня ♦ про ♦ біль...[2]
У цьому проєкті ми часто гонимо з усіляких як центрових, так і провінційних явищ, характерних для різних куточків неньки-України. Згадайте Полішуків, Рогулів, чи Войско Русиньске моторове на традиційних мопедах. Але звідки взявся отой "русинський" сепаратизм, і що зробила Україна, щоб прихилити до своїх грудей серця закарпатців?
Зміст
Київський десант та прикордонний сюрреалізм
Коли проживаєш 1-2 доби в затишному закарпатському Берегові, в першу чергу для "центрального" українця дивує тиша: ніяких тобі повітряних тривог, тільки дзвони з ратуші. Тут панує певний прикордонний сюрреалізм. Маючи чудову природу, тихе провінційне життя з циганами развєсьолими, місцеві вільно розмовляють українською, російською, угорською, а дехто і румунською та циганською. Столичний десант на крутих тачках миттєво зорієнтувався в рельєфі та співвідношенні сил і засобів, й скупив усю тутешню нерухомість за баснословними, космічними цінами. Чим понаєхавші кіянє облаштовали собі тихий та безпечний євро-курорт із кавою на піску прямо посеред війни. Поки приїжджі «гості з грошима» обживають свіжокуплені хатинки з колибами, місцеве населення спостерігає за цим напливом із глибоким олдскульним скепсисом. В місті угорський прапор можна побачити частіше за український. Проте, понаїхавших це не сильно турбує, і вишиванки з валіз діставати вони не поспішають.
Карта нароковаць та закарпатський рекрутський UX/UI
Якось захотілося підлікуватися. Але зідзвон із улюбленим доктором показав повний облом: "Зараз ні я , ні син не працюємо. Шось, ТЦК наші лютують дуже. Зідзвонимося в кінці серпня. За тиждень після діалогу почали з'являтися матеріали в Телеграмі про шмонєц в Мукачівському ТЦК (що за 32 км від Берегового) і про "списання" 1500 дюжих легінів за тє жалкіє пачькі дєнєг (Бєня Коломойскій).
Поки столичні гості неспішно попивають каву, на тутешніх дорогах та вуличках Берегового розгортається зовсім інший, жорсткий алгоритм. На зміну розслабленому євро-курорту приходить сувора дійсність мобілізаційного пресингу. ТЦКшники відловлюють місцевих мужиків із таким запалом, що старі рекрутські пісні про «карту нароковаць» миттєво перетворилися на гірку повсякденну реальність, де кожна повістка — це пряме влучання сталевого штиря в долю родини.
Для місцевого населення, яке історично завжди жило транзитом і трималося осторонь київських геополітичних розкладів, цей примусовий призов сприймається як трагічний фінал. Колись додатковий паспорт у кишені клали як безвізову страховку, щоб спокійно їздити на роботу до Будапешта, Дебрецена, Мішкольца чи Братислави. Тепер цей кордон перетворився на лінійний ізолятор, а холодна Тиса стала смертельною пасткою для втікачів. Закарпатський рекрут знову, як і сто років тому за часів Австро-Угорщини, стоїть перед своїм «капітаном», розуміючи, що державна машина пережувала його плани, і виплюнула пожованого.
М'яка сила Будапешта проти філейної частини Києва
Але щоб зрозуміти, чому тутешні мужики так неохоче йдуть помирати за київську геополітику, треба відмотати лінію зв'язку трохи в історію. Справа тут не в ідеології, а в чистій, життєвій прагматиці та пам'яті поколінь. Для «центрального» українця Закарпаття сьогодні є забитою глухою провінцією, але в Береговому за часів австріяк ходив справжній міський трамвай — акурат по теперішній вулиці Мукачівській, на хвилинку! Цей край мав європейську інфраструктуру та логіку життя ще тоді, коли в багатьох куточках майбутньої імперії Рад ліс валили звичайними сокирами.
« Нема хліба, москалику, ніц нема. »
~ Гуцулка до киянина, який запитав, Женщіна, дайтє, пожалуйста, буханку хлєба,-- десь у 1970х.
« Так таки так, вуйчихо, КИТ номера, КИТ!»
~ Односелець ♦ про ♦ те, що номери дійсно київські, а не москальські.
Офіційний Київ десятиліттями повертався до Закарпаття своєю філейною частиною, демонструючи повний пофігізм до потреб місцевих громад, що викликало перманентне "непомічене" хронічне безробіття, розбиті в мотлох дороги, постійну змушену міграцію на заробітки, іі, звісно не додавало любови до понаєхавших на номерах КИТ. Столиця згадувала про регіон лише під час передвиборчих шмонів на митниці , і, взагалі, перед виборами безпосередньо. А от Будапешт як Будапешт: без зайвого "шуму і пилі" розгорнув тут бездоганну тактику «м'якої сили» (soft power).
У тому ж Береговому угорський інститут імені Ференца Ракоці та угорські коледжі обладнані сучасними компами не гірше за престижні київські ВНЗ. Сусідня держава роками безкоштовно ремонтувала лікарні, доплачувала лікарям та вчителям, фінансувала садочки та видавала дешеві європейські кредити. Місцеві за 20 хвилин дістаються угорських, словацьких чи румунських гіпермаркетів, медзакладів чи місця роботи. Чом би за таких розкладів і не покласти додатковий паспорт у кишеню як страховку? Коли вдома — депресивний край, цигани та безвихідь, а за пів години їзди в автобусі на тебе чекає сучасне обслуговування і люди, які дивляться на тебе як на брата, бо ви розмовляєте однією мовою, вибір матеріальної бази робиться автоматично. Будапешт купував не просто лояльність — він роками продавав закарпатцям відчуття безпеки та причетності до цивілізації, яку власна держава запропонувати так і не спромоглася.
Для поціновувачів «зради» : от саме «зради» у цьому випадку (на превеликий жаль) і не було. Як не було ніякого набутого за тридцять років незалежності сепаратизму, про що вельми полюбляють гомоніти в затишненьких центрових кабінетах. Пам'ять прикордоння має куди глибшу прошивку. Поки вчорашні селяни, переїхавши до Києва, соромилися батьківської мови й миттєво ставали «русскоязычными» на службі чи в трамваї, аби здаватися вищими за статусом, тутешнє населення змалечку виховувалося на зовсім інших текстах. Хто з дитинства читав збірки гуцульських казок про «Діда-Всевіда» [3], той чітко знав, що таке справжній кріс і хто такий далекий, але канонічний цісар , що мешкав у Відні.
Для людини з такою внутрішньою термінологією радянський або пізніший центровий маскарад із перевдяганням у вишиванки перед виборами завжди як серпом по томатах. Закарпаття історично тримало свій закритий, автономний UX/UI, де цісарська «карта нароковаць» була звичною платою за геополітику, але держава при цьому сприймалася як окрема, чужа далека машина. Тому нинішній мобілізаційний пресинг і викликає тут такий глухий, дійсно потужний спротив — бо закарпатський рекрут знову бачить перед собою не соборну ідею, а чергового «капітана», який прийшов забрати його на війну, поки ситий київський десант обживає придбані [4] колиби.
Рівність у зборах: Коли місцевий рекрут бачить, що ТЦК вигрібає з-під хати останнього тракториста, поки приїжджі кияни скуповують усю вільну нерухомість за космічні гроші й розслаблено попивають лате на ґанках, жодної мотивації служити не буде. Має працювати єдиний, чесний для всіх алгоритм, де закон — один для Виноградова, Сихова, Жмеринки, Ніжина, == Що мала би робив Україна, щоб закарпатець не почувався квартирантом у своїй власній хаті==
У всій цієї історії майоріє один дикий, суто армійський парадокс. Коли закарпатські легіні в штурмових підрозділах (на кшталт славетних гірських «Едельвейсів») сидять в окопах і ведуть радіообмін мадьярською мовою — командування просто фігіє від щастя. Москальська розвідка не розуміє ні єдиного біта інформації, РЕБ безсилий, кодування зв'язку працює надійно, як старий апаратний шифратор од Т230. Але коли ті самі мужики в Береговому використовують ту саму мову та додатковий паспорт у кишені, щоб сховатися від лютуючих ТЦКшників — держава миттєво згадує про «конституційний обов'язок» і кричить про сепаратизм. Коли треба для фронту — мовна специфіка стає фічею, а як доходить до мобілізації — багом [5].
Щоб закарпатець нарешті відчув себе вдома повноцінним українцем, а не тимчасовим мадьярським квартирантом, Києву слід терміново міняти всю логіку своєї взаємодії з регіоном. І кроки тут мають бути суто практичні, а не пафосні:
Змінити філейну частину на обличчя: Держава має зайти в регіон не з обшуками на митниці чи кувалдою ТЦК, а з капітальними інфраструктурними інвестиціями. Якщо Україна будуватиме тут школи, лікарні та коледжі, обладнані сучасними засобами не гірше за Будапешт, місцевим просто не знадобиться їхати автобусом 20 хвилин за кордон у пошуках цивілізації.
Поважати місцевий UX/UI: Треба припинити ламати людей через коліно центровим мовним диктатом. Угорська мова на Закарпатті — це не загроза національній безпеці, а природний регіональний інтерфейс і, як показала передова, чудовий тактичний засіб шифрування зв'язку. Якщо у Києві приймуть це як данність, лояльність місцевих громад зросте автоматично.Бердичева, чи Печерська з Подолом і Конча-Заспою.
Тільки тоді, коли Україна почне пропонувати закарпатцям реальний захист, соціальні ліфти та людську повагу замість хронічного пофігізму та вибіркового пресингу, «карта нароковаць» перестане бути вироком, а додатковий паспорт у кишені з цінного інструменту виживання перетвориться на звичайний непотрібний папірець.
Тиса як остатній чардаш
« Кедь ми прийшла карта нароковац,
Став я музиченьків дошіковац:
«Гей ви, музиченьки, заграйте ми чардаш,
Най я си погулям в тот молодий час.
Гей ви, музиченьки, заграйте ми чардаш,
Най я си погулям в тот остатній раз». »
~ Кузьма Скрябін та Тарас Чубай ♦ про ♦ альбом «Наші партизани»
Тепер увесь цей колись прозорий транзитний простір неначе причаївся, як той їжачок у тумані. Холодна Тиса, про яку згадувалося в казках «Діда-Всевіда» як про улюблену горянами швидку річку, сьогодні перетворилася на смертельну пастку й залізний лінійний ізолятор системи, що ковтає шлємазлів-ухилянтів, акі лєвіафан злоблівий. Кордон охороняється єгерськими двійками-трійками, що мають на озброєнні дрони, тепловізори і традиційних європейських вівчарок. А Тиса холодна і примхлива.
Замість висновків
У результаті маємо повний і безкомпромісний системний збій у Зе-Політиці [6]. Київські пафосні гасла про єдину соборну державу розбилися об сувору закарпатську прагматику, яку десятиліттями підгодовували угорськими грантами та реальними інвестиціями в місцеву інфраструктуру. Сьогодні цей розрив став очевидним як ніколи. Поки приїжджі «власники життя» на номерах Києва і області викуповують собі спокій та тишу в бумовному Берегові за баснословні бабки, місцеві мужики розплачуються власними здоров'ям і життями на східних чи південно-східних фронтах.
І коли закарпатський рекрут гуляє свій «остатній раз» під чардаш, він дивиться на столичний десант у кав'ярнях із тим самим скепсисом, з яким гуцулка у 70-х дивилася на відрядженого киянина. Держава знову виявилася чужорідною машиною для місцевої більшості, яка згадує про людину лише тоді, коли їй потрібне гарматне м'ясо, електорат або черговий звіт для правлячої еліти. Замкнуте коло прикордонного виживання триває, а стара лемківська пісня залишається єдиною чесною інструкцією до цієї дійсності, де магістральні лінії зв'язку перебито, а «толковий майор» біля шлагбаума все одно ніколи не зрозуміє внутрішнього коду цієї землі.
Виноски
А, мо', й ще раніше. Здається, коли був Захар беркут, то всьо вже було.
Коли мені прийшла повістка йти на річну службу,
Став я благати свого тата:
Тату ж ти, мій тату, вчини мою волю,
йди служити за мене на ту війну... Це, якщо перекласти з гуцульсько-лемківської на полонинну українську.«Дідо-Всевідо» — відома збірка карпатських народних казок, де через міфологічні сюжети передано австро-угорський мілітарний побут та горянську демонологію.
І де така грошва у людей?
Хоча навіть у цьому випадку спротив не стільки мобілізації, скільки бидлуватим прийомам ТЦК, які безпосередньо здійснюють бусифікацію. Оскільки на фронті і закарпатців є немало, від рідових, до Роберта Мадяра-Броуді; як думаєте, звідки такий позивний?
Хоча, за Кравчука-обидвох Кучм, Ющенка, Януковича чи Порошенка було ніфіга не краще.
Розмови із штучним інтелектом | |
