Об воїнской славє рассії

Ця стаття писалася чи то в ході, чи як наслідок діалогу
із штучним інтелектом (ШІ)

Оригінал статті на https://vijskpens.wikioasis.org/wiki/Об_воїнской_славє_рассії

«Нєпобєдімая і лєгєндарная,
В боях познавшая радость побєд,
Тєбє, любімая, родная армія,
Шльот наша родіна пєсню-прівєт!..»
~ Пєсня♦ про ♦ нєпобєдімость і лєгєндарность вакурат пєрєд Служу Совєтскому Союзу.

Коли поглянути на історію рассєї (шо од Волгі до Єнісєя, за Любе) не після прочитання красівих москальських підручників для начинающіх русскомірцев з картінками, а просто розклавши факти на хронологічну лінієчку, вимальовується цікава картинка. День вєлічайшеґа заснування Москви десь у 1147 році на прикид таким не являється. Оскільки описаний він в єдиному джерелі — Іпатієвському літописі— який, в свою чергу, писався за 300+ років після описуваних подій. При цьому, описана явна зустріч двох князів, бухалово велике в приватній садибі на болотах, але жодної згадки про заснування чи закладку чогось там. Натомість, чітко за 22 роки святий равноапостольний Андрій Боголюбський так полюбив Бога, що спалив і розграбував Київ, Мать городов рузскіх, і повернувся у своє Залісся.

Алєксандр свєт Нєвскій: кунак Сартака і новгородський кат

Окреме почесне місце в залі «воїнської слави» займає Сашка Невський. Москалі зліпили з нього святого оборонця руської землі від клятих католиків-хрестоносців. Але якщо змити пропагандистську позолоту на оліфі, вилазить звичайний ординський прихвостень і колаборант. В роки так званого Лєдового побоїща Сашко був далеченько від Ладозького озера. Йому було десь 11-12 років, і мешкав він в Сараї, що біля Волги [1], будучи заручником у Орді, щоб татко міг митарити данину з ярликом від хана навперейми. Сашко так полюбив Золоту Орду, що став названим кровним братом (кузеном) ханського сина Сартака, а самого хана Батия офіційно визнав своїм батьком і паном.

Уся його «велич» полягала в тому, що він зливав і топив у крові будь-які спроби руських міст повстати проти татар. Коли Новгород у 1259 році послав лісом ординських чиновників і відмовився ставати на податковий облік, «святий» князь Сашка особисто привів на зачистку татарську кінноту. Своїм же православним новгородцям, які не хотіли платити данину татарам, Невський власноруч виколював очі, відрізав носи та вішав уздовж доріг. За таку вірну службу окупантам Сашка отримав від хана ярлик на стіл у Володимирі та олл-інклюзів татарський дах. Оце і є еталонний московський компроміс: лягти під азійського хана, щоб отримати мандат на катування власного народу. Зате святий рівноапостольний князь[2]

Золотоординський аудит: Свідоцтво про народження фіскального улусу

Справжнє, задокументоване зачаття московії відбулося не під церковні дзвони, а під сухе шурхотіння татарських фіскальних сувоїв-дефтерів та карби на митних палицях. Якщо шукати реальну дату, коли цей улус офіційно з'явився в реєстрах, то це 1272 рік — час третього перепису населення, який баскаки Золотої Орди провели за наказом хана Менгу-Тімура.

До цього моменту ніякої москви на офіційних картах і в податкових базах даних не існувало взагалі. Під час перших двох ординських аудитів (у 1237 та 1254 роках) на цих болотах фіксували суцільне зеро — ні адміністративної одиниці, ні платників, ні майна. Але у 1272 році молодий улус нарешті отримав свій перший податковий номер і став на облік у Сарай-Бату.

Уся подальша «воїнська слава» рассєї виросла саме з оного татарського малахая. Замість казок про самобутню державність, першим реальним мером і прокурором Москви став ординський баскак, який за допомогою батога і суворої звітності вчив майбутніх московитів правильно збирати ясак для хана. Поки Київ стояв у руїнах після навали, на залісських болотах народжувалася система, де лояльність до окупанта купувалася за гроші, а церковні ієрархи першими падали на коліна і щиро молилися за здоров'я хана-мусульманина, бо той просто звільнив їх від податків за хорошу поведінку і релігійну терпимість, що панувала в Орді (на відміну від нинішньої расєї; ісламістів вони просто сцять, єслі шо).

Калібрування карателів: головмитар Іван Калита

Наступний рівень московської «воїнської слави» стався у 1327 році, коли в сусідній Твері народ трохи притомився від ординського сервісу і спалив живцем ханського посла Чолхана разом із його охороною. Поки питомі люди пробували скинути татарське ярмо, московський князь Іван Калита зметикував, що це ідеальний стартап. Гєрой миттєво рвонув у Сарай-Бату, впав хану Узбеку в ноги і випросив під своє командування п'ятдесятитисячну каральну армаду.

Калита повернувся на болота і з особливим натхненням вщент вирізав, пограбував та спалив Тверську землю, показавши себе найкращим наймитом-карателем [3] Золотої Орди. За цю криваву зачистку конкурентів хан видав йому головний ніштяк — ярлик на велике княжіння і монопольне право збирати данину з усіх навколишніх земель.

Власне, саме слово «Калитка» (калита) означає шкіряний гаманець із грошима [4], який цей персонаж постійно тягав на поясі. Уся «велич» москви виросла не з боїв за свободу, а з банального колекторського бізнесу та відкатів на татарському ясаку. А коли московія справно витрушувала останні копійки із сусідів і відвозила в Орду, залісські попи вже міцно сиділи на московській митрополії, де було ситно та безпечно під тепленьким татарсько-ординським дахом.

Дімон 14 сторіччя, чи На полє Куліковом

Ще один наріжний міф торжества московської зброї — це Куликовська битва 1380 року. Москальські підручники століттями малюють картинку, як Дмитро Донський вийшов скидати татарське ярмо і виборов «нєзавісімость». Але Дмитро Донський не воював проти Орди — він воював як слухняний васал на боці законного хана-чингізида Тохтамиша проти темника Мамая. Саме Мамай був ординським сепаратистом, який не мав ханської крові й тупо захопив владу в частині Орди, вимагаючи від Москви платити данину йому, а не в законну касу Тохтамиша. Що, звісно, було не то шо нєскрєпно, а вопше не по-панятіям. Панятія доручили розрулювати Дімону. Москва ж просто захищала свій діючий контракт із законним татарським царем.

Сама «воїнська слава» Дмитра на полі Куликовому закрилася дуже специфічно. На самому початку битви вєлікій князь просто зпжендзів — переодягнувся в обладунки звичайного ратника Михайла Бренка, а самого Бренка посадив під свій княжий прапор (де того благополучно і завалили татари). Дмитро весь бій пролежав під зваленою березою [5], де його після битви ледве знайшли ледь живого від страху, але без жодної бойової рани.

Чудовий результат цієї «перемоги» остаточно згорнувся вже за два роки, у 1382-му. Законний хан Тохтамиш прийшов перевірити, як там справи на болотах, і спалив Москву вщент. Великий герой Дмитро Донський знову першим злився з міста, кинувши людей на шашлик. Потім повернувся на попелище, виплатив Тохтамишу подвійну данину за всі прострочені місяці [6], віддав сина в заручники і продовжив справно возити бабло в Сарай ще сто років. Що не завадило в РПЦ писати Дімона святим равноапостольним.

Для повнішого розуміння нікчемності куликовського перформансу слід порівняти його з реальною військовою тих- самих часів. Поки Дімон Донський у 1380 чухав спиною болотяний мох під бєрьозонькой, за 18 років до того — у 1362 році — відбулася битва на Синіх Водах. Де українсько-литовське військо без зайвого пафосу розмотало сили трьох татарських мурз Подільської орди [7]. Результат? Українські землі раз і назавжди позбулися необхідності сплачувати данину Орді, а Київ остаточно вийшов із татарського «офшору».

На болотах же «перемога» на Куликовому полі не вирішила рівним рахунком ні-чо-го. Московити так пишалися своїм вставанням з колін, що після розпаду Золотої Орди плавно пересіли на кукан її прямого правонаступника — Кримського ханства. І возили туди «поминки» (що на московитській фіскальній новомові означало «добровільні подарунки», а по факту — ту саму принизливу данину, щоб кримчаки знову не спалили їхній дерев'яний мегаполіс) аж до 1700 року, поки Петро I ледве не відхрестився від цього Константинопольським мирним договором. Тобто, поки в Європі вже відкривали університети і друкували книги, московія понад триста років після свого «епічного куликовського визволення» продовжувала справно відстібати бабло в Крим.

Шелонський рекет 1471 року: Воссоєдінєніє через сокиру

Перед тим як перейти до фірмового московського стояння на річках, варто розібрати інший епічний прецедент заліського «вєлічія», де вони примудрилися офіційно задокументувати власну шизофренію в граніті. Мова йде про так звану Шелонську битву 1471 року.

Щоб оцінити всю красу гри, треба просто приїхати під Новгород (в районі селища Скіріно) і почитати шляхетний напис на тамтешньому пам’ятному камені: «Здесь, на берегу реки Шелони... произошло сражение между войсками Москвы и Новгорода за воссоединение русских земель» .

Якщо вчитатися в ці марення тверезим оком, то виходить, що армія Москви мирно прийшла, мирно розбила і з любов'ю вирізала армію Новгорода... щоб воссоєдініться з ними! Це класичний побутовий кримінал: бандит б'є людину арматурою по голові в підворітті, віджимає мобільник, а на суді пояснює: «Ми просто воссоєдіняли наші капітали у моїй кишені, усе во імя дружби, кохання, єдінства і розових єдінорогов».

Історичний лор цього «братського злиття» виглядає наступним чином

• Європейський офшор проти фіскального улусу : Новгородська республіка на той момент була квітучою європейською державою з вічевою демократією, судовою системою та прямими контрактами з Ганзейським союзом. Москва ж залишалася затурканою податковою прокладкою Орди. Коли новгородці логічно вирішили укласти оборонний союз із Великим князівством Литовським, у московських митарів підгорало через потенційну втрату стабільного кешу.

• Воссоєдінєніє татарським мачете : Іван III оголосив новгородців «ізменнікамі» (хоча вони ніколи до того в історії Москві не належали) і пішов на них хрестовим походом, прихопивши з собою трішки мусульманську татарську кінноту касимовського хана Даніяра. Тобто, «русскіє зємлі» Москва збирала за допомогою ординського батога.

• Заліський сервіс : Після перемоги московити показали Новгороду, що таке справжня скрепа. Вони вирізали половину населення і набрали рабів повністю ліквідували республіку, знищили місцеву еліту, а головний символ свободи та демократії — вічевий дзвін — зняли і депортували в Москву [8]

Тисячі новгородських сімей були депортовані на залісські болота, а місто заселили лояльними кріпаками та держслужбовцями з Московії. А через сто років онук Івана III — Іван Грозний — прийде і просто втопить залишки Новгорода в крові під час фінального погрому. Зате камінь стоїть красивий, за воссоєдінєніє. Любо.

Стояння на Угрі 1480 року: Контракт під новим дахом

Чергове велике московське свято та наріжний міф про «скідиваніє татарскаґо іґа» — це так зване Стояння на річці Угрі у 1480 році. У заліських підручниках ця подія змальовується як акт неймовірної мужності Івана III, який два місяці гордо стояв із військом навпроти ставки хана Великої Орди Ахмата, після чого татари настільки злякалися ровной спіни масковскага царя, що аж пішли геть із брудними литками.

Насправді «вєлікій князь» Іван III під час івенту продемонстрував класичний московський героїзм — він панічно сцяв [9] і до останнього намагався домовитися про черговий відкат. Коли ж річка Угра почала замерзати, Іван III з переляку наказав своїм військам першими... здриснути з небезпечного берега і бодро отріцатєльно наступать вглиб країни. Ахмат теж розвернувся і пішов назад у степ лише тому, що в його тилу почалися міжусобиці. Дорогою його загін успішно помножили на нуль сибірські татари. Обопільний драп і різні боки, аби подалі од гєроїчєской рєкі, московити пафосно оголосили «вєлікой побєдой».

Якщо ж прибрати пропагандистське лушпиння і подивитися на факти, то ніякого звільнення у 1480 році не відбулося взагалі — просто помінялися реквізити отримувача в платіжці. Велика Орда на той момент уже тріщала по швах, тому Москва оперативно лягла під сильніший та перспективніший бренд — Кримський Юрт. Іван III уклав військово-політичний союз із кримським ханом Менглі-Гіреєм і почав справно платити данину (так звані «поминки») кримським Гіреям.

Цей «олл-інклюзів» сервіс із кримським дахом тривав понад 200 років. Кожного разу, коли московський царьок троха «забував» вчасно завезти двушку бабло в Бахчисарай, кримські хани влаштовували жорсткий аудит. Так, у 1571 році вже відомий нам Девлет-Гірей прийшов під Москву, за кілька годин спалив оний дерев'яний мегаполіс вщент, забрав юрбу полонених і залишив царю Івану Грозному (який під час штурму традиційно ховався в лісах під Новгородом) лаконічну СМСочку з гарячим привітом і вимогою повернути борги по ясаку.

Офіційно Петро I (той самий «Вялікій»!) спробував відхреститися від цієї кривавої підписки на татарську безпеку лише у 1700 році за Константинопольським мирним договором, де було сухо записано: «поминки віднині не платити». Проте запах смаленої Москви так міцно врізався в генетичну пам'ять московитів, що фінансові претензії з Криму та панічний страх перед татарами трималися на болотах аж до кінця XVIII століття, поки Катерина II тупо не анексувала Крим, аби остаточно закрити цей багатовіковий іспанський сором.

Автострадна скрєпа: Пам'ятник обопільному драпу

Окремий вид монументального ментального мазохізму заліських ідеологів — це вміння маркувати місця своїх історичних ганьбищ пафосними пам'ятниками і гранітними брилами з вумними надпісями на староболгарском. П'ятсот років на болотах ніхто взагалі не згадував про те, що на річці Угрі хтось колись стояв чи бігав. Але у 1980 році, коли в СРСР почав стрімко закінчуватися туалетній папір, а радянські війська намертво застрягли в Афганістані, компартійним кураторам терміново знадобився свіжий концентрат «вєлічія». На п'ятисотлітній ювілей події вони нашвидкуруч зліпили перший варіант пам'ятника «Великому Стоянню».

Сучасний триметровий бетонний шедевр там допиляли у 1988 році. Найкумедніше тут — це географічна локація монумента. Цю ікону «народження суверенної московії» заліські митці вліпили на... 176-му кілометрі Київського шосе, прямо біля мосту через Угру.

У цьому автострадному перформансі прекрасне абсолютно все

• Ювілейний совок : Міф про «повалення іга на Угрі» у його нинішньому вигляді — це чистокровний радянський новодел кінця XX століття, вигаданий для підняття патріотичного духу будівельників комунізму.

• Траса на Київ : Вони поставили пам'ятник зміні татарського даху на дорозі, яка веде до Києва — міста, яке реально і без зайвих соплів виставило Орду за двері ще у 1362 році.

• Придорожній статус : Головна подія, з якої московити відраховують свою «незалежність» (а за фактом — перехід під кримський фіскальний патронат), увіковічнена як звичайний елемент дорожньої інфраструктури для далекобійників. Постояли на річці у 1480-му, постояли на узбіччі у 1980-му Ну, ти в курсі, хто звичайно стоїть на узбіччі...— спадкоємність поколінь, як вона є.

Битва під Оршею 1514 року: Жест доброї волі на форсажі через Дніпро

У заліських реєстрах «воїнської слави» цієї дати немає взагалі. Це міраж. Марево, що його сором'язливо прибрали з усіх підручників. Так буває: коли твоя велетенська навала «збирачів земель» на 80+ тисяч "сабєль" [10] отримує епічних люлей від удвічі меншого союзного війська будущіх братскіх народов — це глибоко під сукно, щоб не псувати картинку «вєлічія». Мова йде про знамениту битву під Оршею 1514 року.

Московський князь Василій III (син нашого переляканого знайомця Івана III з Угри) вирішив продовжити сімейний бізнес по віджиму, і послав 80-тисячну армаду під керівництвом воєводи Івана Челядніна грабувати білоруські та українські землі. Назустріч цьому православному талібану вийшов волинський князь Костянтин Острозький [11], який мав під рукою лише 30–35 тисяч бійців (об'єднані сили українців (русинів), литовців, поляків (ляхів) та білорусів(литвинів)) [12].

Тактичний перформанс Острозького та фінал московського наступу закрилися за класичною схемою

• Переправа з вітерцем : Князь Острозький без пафосу переправив своє військо через Дніпро прямо під носом у розслаблених московських воєвод, які в цей момент упевнено ділили шкуру ще не вбитого ведмедя.

• Гармати в кущах : Волинський князь застосував класичний маневр — імітував відступ свого центру, заманивши важку московську кінноту на чолі з Булгаковим-Голіцею [13] прямо під приховану в кущах артилерію. Після першого ж гарматного залпу впритул, який перетворив заліський авангард на фарш, «вєлікіє воїни» побігли так бадьоро, що багнисті береги річки Кропивни були буквально завалені їхніми трупами.

• Своїх нє бросаєм (але це не точно) : Московія в той день втратила близько 30 тисяч осіб убитими. У полон здався сам головком Челяднін, 8 топових воєвод і понад півтори тисячі дворянського офісного планктону.

Коли князь Василій III у Москві дізнався про масштаб катастрофи, він миттєво продемонстрував первинну московську скрєпу — відхрестився від усіх своїх полонених воєвод, заявивши, що «вони для нього померли» [14]. Завдяки цьому епічному розгрому експансію Кремля на захід було наглухо заблоковано на добрі пів сторіччя.

Казанський стартап 1552 року: Походження «кацапізму»

«Завів кацап христянина,
Зарізати хоче.
Звязав йому назад руки,
Ніж широкий точить.

А кацапчук семилїток
Мало не брикає;
Кругом скаче коло тата
Та все примовляє:

— „Да полна уж тачіть, батька!…
Будєт с нєво, будєт!…
Рєж же, батька! то-то любо,
Как трепатьса будєт!”»
~ Степан Руданський♦ про ♦ проісхождєніє каціпізму

Після епічного фіаско під Оршею заліські «збирачі земель» на пів століття закатали губу на західному напрямку і вирішили потренуватися на своїх колишніх ординських господарях. Наступна сакральна ікона московитської воїнської слави — це взяття Казані Іваном Грозним у 1552 році. У підручниках на болотах цей івент малюють як самобутній тріумф російської зброї та остаточне упокорення татар. Насправді ж уся ця операція була класичним прикладом іноземного аутсорсингу та внутрішніх міжординських розбірок «свої проти своїх».

Анатомія казанського «тріумфу» виглядає наступним чином

• Німецькі технології під ключ : До 1552 року московити ходили на Казань п'ять разів і щоразу стабільно отримували по зубах від місцевих захисників. Цей тупик тривав би вічно, якби Москва не найняла за мішки золота європейських інженерів-підривників. Облогою міста, будівництвом гігантської триярусової вежі та розробкою підземних мінних підкопів керував німецький найманець Еразм Роттердамський Россвурм. Заліські вояки тут просто орки груба фізична сила з лопатами — без німецьких мін вони б і далі сиділи під стінами і кумкали невпопад.

• Татарський спецназ на службі Кремля : Саму Казань штурмувала величезна кількість... самих же татар. Московський васал — касимовський хан Шах-Алі — привів під стіни міста цілі орди своїх однокровців, які завзято і з вогником різали одновірців казанців заради премій та нових посад від московського царя. Московія у цій війні була лише агресивним бульдозером, що пожирав залишки Орди її ж руками.

• Народження бренду «Касаб» : Після того як німецькі міни підірвали стіни, війська Івана Грозного увірвалися в місто і влаштували там таку звірячу бійню, якої Поволжя ще не бачило. Московити за наказом царя під нуль вирізали абсолютно все чоловіче населення Казані, не шкодуючи навіть підлітків [15].

Вцілілі жителі та сусідні народи, зафіксувавши цей рівень «дипломатії», охрестили московитів арабсько-тюркським словом «касаб» (qaṣṣāb), що в перекладі означає «різник», «живодер» або «кат». Цей термін настільки філігранно описував сутність заліських карателів, що українці, які згодом межували чи воювали поруч із цим контингентом, швидко перейняли слово, трохи підігнавши його під власну фонетику — «кацап». Тож сучасне прізвисько московитів народилося не від цап'ячих борід, а на кривавих руїнах Казані як синонім до слова «м'ясник», «живодер» чи «різник».

Новгородська зачистка: Братська любов по-московськи

У 1570 році московська «воїнська слава» пробила чергове дно, коли цар Іван Грозний узяв свою добірну псарню — опричників — і пішов штурмувати Новгород. Найсоковитіший прикол у тому, що Новгород був своїм, православним містом, яке колись посміло побути вічевою республікою. Царю просто примарилося, що новгородці хочуть піти під Литву, і він вирішив профілактично зачистити всю податкову базу.

Бойня тривала шість тижнів без перекурів. «Вєлікіє воїни» масово в’язали місцевих жителів, прикручували мотузками до саней і на швидкості скидали в крижану річку Волхов. Тіла, які спливали, опричники заштовхували назад під лід баграми. Тих, хто не втопився, заживо смажили на багаттях, обливаючи горючою сумішшю, і витягували кишки кліщами на очах у дітей. Вода в річці стала червоною від крові, а течію наглухо забило трупами. Оце і є еталонний формат московського воєнного мистецтва — героїчно вирізати беззбройне цивільне населення, яке не може дати у мармизку.

При цьому на болотах творився повний теологічний шизофренічний чад. Поки людожери катували немовлят, Іван Грозний щиро молився, тримав суворий піст і особисто вносив імена замордованих новгородців у спеціальні поминальні списки (синодики) [16], аби попи відмолювали їх у церквах. Забив вагітну жінку — і відразу лобом об підлогу, каятись перед Господом за упокій її душі. Цей кривавий цирк наочно показав головну скрєпу майбутньої імперії: держава тримається суто на страху, тотальному терорі та здатності винищити власний народ заради спокою в царському капшуку.

Битва при Молодях 1572 року: Гєроїчний забіг царя до Кліна

Одразу після того, як кримський хан Девлет-Гірей у 1571 році перетворив дерев’яну Москву на купу попелу, заліський супергерой Іван Грозний зробив правильні висновки. Коли у 1572 році хан знову підійшов до кордонів Московії із свіжою армією, цар миттєво ввімкнув режим перманентного форсажу. Він кинув військо, забрав усю свою державну казну, переляканих мєнтов обісцяні від страху опричні полки і провів отріцатєльне наступлєніє на саму північ — у ліси під Новгород та Клін [17].

Саме ж «вєлікоє сраженіє», яким зараз так пишаються заліські пропагандисти, виглядало зовсім не так пафосно, як у їхніх підручниках

• Рядовий аутсорсинг : Віддуватися за бєглого царя залишився воєвода Михайло Воротинський. Він зумів окопатися біля селища Молоді (за 50 км на південь від Москви), використовуючи «гуляй-город» — мобільні дерев'яні щити на возах, які московити підглянули у європейців та козаків. Без цих дерев'яних стін татарська кіннота просто розкатала б заліську піхоту в тонкий млинчик у перші ж п'ять хвилин бою.

• Німецькі кулеметники XVI століття : Головною ударною силою Воротинського, яка й вирішила долю битви, був великий загін найнятих німецьких та європейських ландскнехтів-аркебузирів під керівництвом Юргена Фаренсбаха. Поки московити традиційно молилися і міняли спіднє панікували, німецькі професіонали методично, як в тирі, розстрілювали з-за дерев'яних щитів кримську авангардну кінноту.

• Вдячність по-московськи : Хан Девлет-Гірей, отримавши жорстку відсіч від німецького вогню і зазнавши втрат, вирішив не витрачати час на штурм дерев’яних барикад і відійшов назад у степ. Що зробив Іван Грозний, коли дізнався, що небезпека минула і можна вилазити з болота? Він тріумфально повернувся до Москви, присвоїв усю «воїнську славу» собі, а реального рятівника країни — воєводу Воротинського — вже наступного року звинуватив у «чаклунстві та зраді» і особисто катував, підсмажуючи на багатті, поки той не помер.

Так завершився черговий славний етап гєроїчєскага заліського воєнного мистецтва: цар тікає у хащі, німці з-за паркану відстрілюють татар, а єдиного притомного московського воєводу власна ж влада за це засмажує на рожні во імя скрєпного єдінства і прочьїх срєпних скрєп.

Сіверські рейди Острозьких: Продовження родинного бізнесу

Поки заліські «вєлікіє воїни» намагалися оговтатися від розгрому під Оршею, нащадки волинського князя Костянтина Івановича Острозького вирішили, що родинні традиції роздачі люлєй заліським митарям переривати ніяк не можна. Цей пласт принизливого московського сорому кінця XVI сторіччя їхні підручники обходять десятою дорогою, ібо соромно.

Син нашого оршанського героя — Василь-Костянтин Острозький, хоч і позиціонувався в історіях більше як культурний меценат та засновник Острозької академії, під час Лівонської війни Івана Грозного згадав про батьківський військовий аудит. Зібравши власне приватне військо з волинських шляхтичів та українських козаків, він рушив на північний схід.

Рейдова перевірка фінансової бази Грозного у 1579–1581 роках закрилася наступними актами братської любові

• Сіверський бліцкриг : Війська Острозького пройшли Чернігово-Сіверщиною, яка на той момент була окупована Москвою, як гарячий ніж крізь маргарин, демонструючи повну імпотенцію місцевих воєвод.

• Почеп та Стародуб під нуль : Загони Острозького штурмом узяли, пограбували та випалили вщент великі заліські фортеці Почеп, Радогощ та Стародуб. Московські гарнізони, які намагалися ізлагать про «ісконниє зємлі», були упевнено утилізовані. Цей рейд повністю зв'язав руки воєводам Івана Грозного на південному фланзі, поки Стефан Баторій успішно затискав переляканого царя з півночі, змушуючи того традиційно плакати в новгородських кущах.

• Стартап для Смути : Онук нашого оршанського героя — Януш Острозький — пішов ще далі і влаштував Кремлю витончений геополітичний тролінг. Саме в маєтках Острозьких (у Дерманському монастирі, це теж Рівненщина сьогодні) тривалий час під виглядом звичайного ченця переховувався Григорій Отреп'єв — майбутній цар Лжедмитрій І. Князь Януш чудово знав, хто цей персонаж, і навіть пописував у Варшаву уїдливі листи про «бродячого монаха». Проте, коли польські магнати поперли на Москву, Януш без зайвих слів... профінансував цей похід, відправивши туди загони своїх надвірних козаків. Бо концепція «самозванець — фейк, але можливість вчергове потрогать Москву гарячим за ягодіци —це класика волинського менеджменту.

Отже, хто до сьогодні думав, що смутноє врємя на московії настало просто собі так, тепер розуміє усі передумови оного явлєнія.

Смутні часи: Колективне перевзування та Клушинський фітнес

На початку XVII сторіччя на заліських болотах стартувало знамените «Смутноє врємя», яке сучасні пропагандисти малюють як період неймовірного народного єднання проти підступних «іновєрцев». Уся ж московська воїнська слава цього періоду звелася до тотальних забігів по хащах [18], регулярного отримання люлєй від будь-кого, кому то не було ліньки, та колективного перевзування московського боярства на швидкість в польоті. Жодних скрєпних перемог у цей час на болотах не зафіксовано взагалі — лише чистий, рафінований сором.

Еталонні військові досягнення Московії у цей період закрилися двома епічними актами

• Болховський біг на коротку дистанцію (1608 рік) : Під час розборок із черговим самозванцем Лжедмитром II царське військо під керівництвом Дмитра Шуйського пасивно кумкало у таборі під Болховом. Московитів було в рази більше, ніж нападників, але щойно польські гусари пішли в першу атаку, головком Шуйський з переляку вирішив, що його зрадили, першим кинув армію і швиденько так накивав п'ятами. Побачивши драп свого шефа, 30-тисячна заліська орда з криками побігла слідом, кинувши всю артилерію, обози і прапори. Самозванець після цього без жодного пострілу дійшов до Москви і відкрив власний альтернативний офіс у Тушино.

• Клушинський погром шестикратної переваги (1610 рік) : Це взагалі вершина московського тактичного генія, яку варто викладати у військових акамєдіях. Біля села Клушино зійшлися польські крилаті гусари гетьмана Станіслава Жолкевського та московсько-шведське військо того самого великого спортсменаЗгадайте Висоцького: Пєсня бєгуна на длінниє дістанциї. Дмитра Шуйського. Увага на цифри: Жолкевський мав під рукою трохи більше 6 800 бійців (із них 5 500 гусарів). Навпроти них стояла заліська шобла у 35 000 московитів та 5 000 шведських найманців. Тобто перевага московитів була майже в шість разів!

Фінал цієї епічної битви закрився за класичними канонами жанру

• Таран з ходу : Польські гусари без зайвих соплів кілька разів протаранили московські лави, розганяючи заліську піхоту, як переляканих курей.

• Корпоративний перехід найманців : Шведські наймані німці та французи, подивившись шо кіна не буде на цей заліський бардак та боягузтво московських тимчасових колег, посеред бою просто перейшли на бік поляків.

• Втрата реквізиту : Головком Дмитро Шуйський знову продемонстрував спадковий форсаж — втік першим, кинувши в багнюці власну шаблю, воєводську булаву та всю царську казну, яку віз для виплати зарплати війську.

• Офіційне взяття на кукан : Дізнавшись про такий епічний клушинський розгром, московські бояри у Кремлі миттєво зметикували, що пахне смаленим. Вони швиденько скинули власного царя Василя Шуйського, організували «Семибоярщину», радісно поцілували хрест польському королевичу Владиславу [19] і власноруч відкрили польським військам ворота Московського Кремля [20], де ті шляхетно й спокійно правили наступні два роки.

Московський похід Сагайдачного 1618 року: Український аудит Залісся

Увага! Тут не зовсім про гєроїчєскій гєроїзм нєпобєдімих рузскіх армій, шо нє зналі пораженій в історії вопше. А навіть троха наоборот.

Остаточну крапку в епопеї Смутного часу поставив не хто інший, як український гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. У 1618 році польський королевич Владислав вирішив забрати свій законний московський престол, на який йому раніше присягнули бояри, але його армія трохи зав'язла у дорозі. Ібо на розсії нєту дорог, а только направлєнія (хтось розумний сказав; може, Бісмарк фон Отто), і на допомогу покликали запорозьких козаків. Сагайдачний виставив Варшаві жорсткий прайс [21], узяв 20-тисячне козацьке військо і пішов показувати московита кусочєк Одєсим, як виглядає справжній військовий аудит.

Козацький бліцкриг пройшов крізь Московію, як розпечений ніж крізь масло [22]. Заліські воєводи, зачувши характєрноє шуршаніє козацьких шароварів, стабільно вмикали режим спортивної ходьби у протилежному від звуку напрямку.

Тактичні здобутки Сагайдачного під час цього турне закрилися наступними пунктами

• Фортечний демонтаж : Козаки з ходу, без довгих облог, упевнено взяли штурмом і спалили Лівни, Єлець, Шацьк, Данков, Михайлов та купу інших дрібних заліських укріплень. Місцеві гарнізони, які намагалися щось там ісконно ізлагать про «вєлічіє», були масово помножені на нуль.

• Драп головної скрєпи : Назустріч Сагайдачному Кремль кинув свого головного ідола — воєводу Дмитра Пожарського (того самого, що з пам'ятника на Красній площі в дуеті із князєм вялікім мініним). «Гєрой» Пожарський продемонстрував найвищий рівень московської доблесті — під час першої ж сутички його авангарду з козаками він раптово «захворів» [23], здав командування і вчухав назад на Москву, а його військо розбіглося по кущах. Наступний воєвода, Волконський, спробував заблокувати переправу через Оку, але козаки його просто елегантно обійшли, змусивши московське воїнство бігти до самої столиці без зупинок.

• Покровський бемц під Арбатськими воротами : У ніч на Покрову (14 жовтня) Сагайдачний з'єднався з поляками і розпочав штурм Москви. Козацькі загони увірвалися в місто і підійшли впритул до Арбатських воріт, готуючись випалити Кремль до фундаменту. Москву тоді врятувало диво дівноє і чергова зрада — двоє французьких інженерів-найманців перед самим штурмом перебігли до московитів і здали весь план атаки.

Попри те, що Кремль дивом уцілів, московити були настільки налякані українським візитом, що швиденько підписали кабальне Деулінське перемир'я. Вони без зайвих розмов віддали купу територій, включаючи Чернігівщину, Новгород-Сіверщину та Смоленськ. Сагайдачний із трофеями та виконаним контрактом поїхав додому, а на болотах ще кілька поколінь здригалися від одного слова «козаки», латаючи проломлені Арбатські ворота во імя скрєпного виживання.

Геополітичний стартап 1648–1654 років: Аутсорсинг чужої крові

По правді сказати, московська армія з обдристаними литками отріцатєльно наступала теж не завжди. Період Хмельниччини — ось класичний кейс заліського корпоративного шантажу та вичікування, який у підсумку запустив кривавий бренд «рузского міра» та міф про «ісконно рузскіє зємлі», наслідки якого Україна розгрібає у 2026 році. Поки козацькі полки Богдана Хмельницького шість років поспіль стікали кров'ю у жорстоких замісах із Річчю Посполитою (битви під Жовтими Водами, Корсунем, Зборовом та Берестечком), заліський царат на чолі з Олексієм Михайловичем займався улюбленою справою — жував соплі на болотах і вичікував, чья возьмьот [24].

Кремль цинічно ігнорував десятки листів Хмельницького з проханнями про військову допомогу. "Православния" очікували, щоб максимально знекровити обох конкурентів, дочекатися капітального демографічного дефолту України, а потім вийти на ринок «рятівниками» із коробєйніками, мєдвєдЯмі, і циганамі развєсьолимі, і захапати весь бізнес-актив.

Етапи реалізації Переяславського аншлюсу

• Земський тендер 1653 року : Лише тоді, коли Гетьманщина опинилася на межі тотального демографічного дефолту, а кримські «партнери» вчергове кинули Хмельницького під Жванцем, на заліських болотах раптово згадали про «релігійний комплаєнс» та православне братерство. Московський Земський собор хірургічно вичікував три дні (з 1 по 3 жовтня), малюючи графіки чужих втрат. Оцінивши, що знекровлені козаки на тлі польської загрози підпишуть навіть порожній бланк, московити милостиво погодилися на протекторат. Класичний венчурний стерв'ятництво-стартап: зайти на ринок тоді, коли конкурент помирає, і скупити всі активи за безцінь.

• Переяславський лохотрон (1654) : У січні 1654 року московський «кризовий менеджер» боярин Бутурлін влаштував козацькій старшині капітальний ментальний бемц. Коли Хмельницький та компанія зажадали базової європейської процедури — щоб посол присягнув від імені царя (як це століттями робили «нескрєпні» польські королі) — Бутурлін видав історичний топ-менеджерський стрік: «Цар своїм підданим не присягає, і взагалі, на болотах так не прийнято». Весь цей фарс про «єдину політичну колиску» та «братів-слов'ян» розбився об сувору реальність: майбутні «одіннарод» взагалі не розуміли один одного без толмачєй (перекладачів). Проте адекватна частина козацького правління (Іван Богун, Петро Дорошенко, Осип Глух та кілька полків) одразу розкусила цей скам-проєкт і послала Бутурліна за курсом московського корабля, навідріз відмовившись присягати.

• Березневий кабальний аудит : У березні 1654 року козацька делегація привезла до Москви цілком притомне ТЗ у вигляді 23 «Просительних статей». Царські дяки швиденько увімкнули режим «дрібного шрифту»: оригінал українського проєкту договору вони просто «випадково» загубили (читай — знищили), а натомість викатили власну редакцію — «Березневі статті». Олексій Михайлович капітально переписав умови: накинув на Україну фінансовий зашморг (збір податків до царської казни під пильним наглядом московських воєвод) та заблокував міжнародний маркетинг, категорично заборонивши самостійні геополітичні переговори з Польщею та Османами.

• Віленська зрада (1656) : Справжнє обличчя московського «партнерства» проявилося вже за два роки. Щойно шведський «Потоп» капітально затис Річ Посполиту в куток, Кремль злякався, що акції Швеції виростуть занадто сильно. У результаті московити підписали з поляками сепаратне Віленське перемир'я. Українську делегацію, яка приїхала на переговори, туди взагалі не пустили, просто закривши двері перед носом «братів». Московія банально кинула свого «молодшого партнера», щоб під шумок спробувати віджати польську корону для Олексія Михайловича.

Дізнавшись про цей кидок інвестора, Хмельницький ледь не зловив інсульт і прямо заявив старшині: «Треба відступати від царя московського, знайдемо іншого покровителя, навіть бусурмана», після чого судорожно почав шукати антимосковську коаліцію.

Цей токсичний союз, нав'язаний Україні на піку її максимального знекровлення, став початком 300-річної окупації, кріпацтва та системного лінгвоциду (від Валуєвського циркуляра до Емського указу). У підсумку цей історичний скам трансформувався у сучасну шизофренічну доктрину про «одін народ», яку імперія у 2026 році продовжує втілювати в життя своїми класичними методами: ракетними обстрілами житлових масивів, КАБами та безкінечними м'ясними штурмами українських позицій. Проводячи цей кривавий «аутсорсинг чужої крові» вже серед власного мобілізаційного ресурсу, заліські болота доводять, що їхні корпоративні методи за три з половиною століття взагалі не змінилися.

Тест-драйв «союзників», або Дрижипільський дизентерійний перформанс (1655 рік)

Поки все було на папері [25], ще куди не йшло. А от на мєстності... То вже інша історія. Перша ж спроба московських «партнерів» показати власну воїнську доблєсть на полі бою в статусі старшого брата союзників закінчилася утилізацією в битві під Охматовом [26]. Хмельницький мав необережність залучити до спільної операції проти поляків корпус воєводи Шереметєва.

Заліські стратеги продемонстрували такий «рівень» тактики, що польська кіннота в першу ж ніч прорвала їхню лінію оборони, віджала у московитів усі гармати та порох, а брава царська піхота почала пачками здаватися в полон. Замість бою у лютий 30-градусний мороз «визволителі» традиційно зловили дизентерійний бемц і забарикадувалися стіною з возів та... власних заморожених трупів. Козакам Хмельницького довелося буквально за вуха витягувати горе-союзників із самісінької дупи тотального дефолту, аби поляки не вирізали їх всіх. Стало остаточно зрозуміло: у військовому плані цей заліський аутсорсинг — ну, таке...

Битва під Конотопом 1659 року: Утилізація дворянського цвіту

У середині XVII століття на болотах знову вирішили, що вони вже достатньо «вєлікіє», аби диктувати свої умови українцям. Проте спроба московського воссоєдінєнія на українських землях закінчилася наймасштабнішим військовим дефолтом за всю тогочасну історію залісся. Мова йде про легендарну Конотопську битву 1659 року, де гетьман Іван Виговський влаштував московитам такий фінансово-демографічний аудит, від якого Кремль здригався у паніці.

Цар Олексій Михайлович (Тишайший) відправив в Україну добірну 150-тисячну каральну армаду під керівництвом князя Олексія Трубецького. Ця шобла три місяці безуспішно тупила під стінами Конотопської фортеці [27], яку «гєроїчно» тримав усього лише 4-тисячний козацький гарнізон полковника Григорія Гуляницького. Коли Трубецькой уже остаточно задовбав своїм сидінням під стінами навіть місцевих жаб, під Конотоп підійшов гетьман Виговський з об'єднаним козацько-кримським військом.

Тактичний перформанс Виговського та фінальна утилізація заліських воїнів пройшли за наступним сценарієм

• Конотопський лохотрон : Гетьман застосував класичну козацьку схему — імітував панічний відступ невеликого загону, заманивши елітну московську кінноту князя Семена Пожарського (так-так, ще одного представника цієї славної династії забігунів) через річку Соснівку. Пожарський, упевнений у своїй «нєпобєдімості», кинувся навздогін, волаючи, що він «зараз переріже всіх хохлів і татар» [28].

• Гідротехнічний бемц : Щойно московити переправилися через річку, козаки Гуляницького в тилу зруйнували греблю і за гарячими слідами спалили міст. Річечка Соснівка за лічені хвилини перетворилася на глибоке непрохідне болото, в якому важка московська кіннота крепко зав'язла безпосередньо з кіньми [29]. З навколишніх лісів і чагарників миттєво вийшли основні сили Виговського та кримського хана Мехмеда IV Гірея.

• Цвіт нації під ніж : Почалося планомірне, методичне помноження на нуль. У цьому Конотопському болоті було вщент знищено понад 30 тисяч добірних московських вояків, серед яких ліквідували весь цвіт заліського кінного дворянства. У полон потрапив сам Семен Пожарський та князь Львов. Коли Пожарського привели до кримського хана, той замість каяття почав бикувать, як і всі москалі; плюнув хану в обличчя, за що йому тут таки бошку його дурну й хамовиту і відтяли.

Результат цієї «вєлікой воїнской слави» на болотах був настільки шокуючим, що коли Трубецькой із залишками армії традиційно отріцатєльно наступав до заліського кордону, у самій Москві почалася тотальна паніка. Цар Олексій Михайлович вийшов до народу у траурному одязі і брудних колготках, а жителі міста почали поспіхом копати окопи [30] навколо Кремля, очікуючи, що Виговський ось-ось прийде і випалить цю брудну столицю під нуль. Російський історик Соловйов пізніше чесно напише: «Цвіт московської кінноти... загинув в один день, і ніколи вже після того цар московський не був у змозі вивести в поле таке блискуче Дупами військо» [31].

Болотяне адміралтєйство, або Тєлєґамі-по-корабєльному

Перед тим як розбирати Прутський дефолт та інші пригоди головної ікони імперського агітпропу Петра I, варто розмотати наріжний скрепний міф про те, як на болотах «з нуля створили нєпобєдімий рузскій флот». У заліських підручниках історія судноплавства починається так, ніби до Петра московити взагалі не знали, що вода мокра. Насправді ж, до того як майбутній імператор заклав своє перше криве судно на воронезькому мілководді [32], Московія у морських справах демонструвала такий рафінований сором, що європейські посли просто давилися сміхом, спостерігаючи заліські «морські походи» пішим-по-кінному.

Флотська еволюція Московії до XVIII сторіччя закрилася двома епічними стартапами

• Перший скрєпний крейсер «Орёл» (1668 рік) : Батько Петра I, царь Олексій Михайлович, раптово вирішив, що йому терміново потрібен справжній трищогловий військовий корабель європейського зразка, аби плавати [33] Каспійським морем і лякати перських купецьких запроданців. Оскільки самі московити побудувати щось складніше за корито видовбане з граба, фізично не могли, довелося замовляти повний технологічний аутсорсинг і наймати голландських майстрів [34]. Корабель з гріхом навпіл зліпили в селі Дєдіново, витративши шалені мішки золота з царського капшука, і гордо назвали «Орёл».

• Козацький утилізаційний сервіс : Фінал першого заліського флагмана виявився блискавичним. Корабель гордо спустили на воду, він дійшов за течією Волги до Астрахані... і на цьому флот закінчився. У 1670 році туди завітав козацький ватажок Степан Разін зі своїми хлопцями. Козаки поглянули на диво заліської інженерної думки, захопили, вигребли всі унітази, душові і пральні машинки все корисне майно та гармати, а сам «Орёл» кинули на мілині в одній з проток. Там цей перший і єдиний військовий фрегат благополучно згнив, не зробивши жодного бойового пострілу. На цьому весь до-петровський «флот» Московії скляк.

• Морські походи по суходолу на возах : Поки українські козаки на своїх легких чайках сторіччями регулярно і з вогником штурмували Царград-Константинополь-Стамбул, палили синопські фортеці та тримали в бодрості духа весь османський флот на Чорному морі, московити практикували «морські операції» виключно тєлєґамі-пА-корабєльному. Під час знаменитих Кримських походів (кінець XVII століття) князь Василій Голіцин двічі намагався дійти до Криму з велетенською армією, аби «взяти під контроль морські рубежі».

Фінал обох «океанських» рейдів Голіцина закрився за класичною схемою

• Протистояння з гербарієм : «Морська піхота» царя чуть-чуть не побачила моря. Обидва рази велетенські заліські шобли застрягали в українському степу, бо кримські татари миттєво вмикали тактику випаленої землі і підпалювали суху траву.

• Дизентерійний бемц : Московити спалили купу бабла, згноїли тисячі коней, випили всю брудну воду з навколишніх калюж, зловили тотальну дизентерію і як завжди отріцатєльно наступали назад на болота. Втративши десятки тисяч людей від банального проносу і не зробивши жодного пострілу в бік ворога, заліські +обосранци стратеги оголосили ці походи «вєлікім уладотворєнієм южних граніц».

Північний скам-проєкт (1700) та Мазепинський дефолт франшизи

Після дизентерійних круїзів Голіцина на заліссі так нічого і не навчилися, але царь Пьотр I вже достатньо зборов сестру Софію і міцно всіма ягодіцами сидів на престолі.

Поки в Україні гетьман Іван Мазепа за власні кошти будував собори, піднімав економіку, фінансував культуру та освітні проєкти, перетворюючи Гетьманщину на топовий європейський бренд, Пьотр маніакально мріяв про прорублєніє окна до Балтійського моря. Оскільки там міцно сиділа військова супердержава Швеція на чолі з 18-річним Карлом XII, Кремль вирішив, що це легка здобич. У 1700 році Московія вляпалася у масштабну Велику Північну війну, яка миттєво перетворила Україну на безкоштовну дійну корову.

Трансформація Мазепи з головного союзника на запеклого ворога царя пройшла за звичним сценарієм кидка

• Козацький аутсорсинг у болота : Пьотр І почав юзати українські полки як безкоштовний чорновий ресурс. Козаків масово і примусово гнали в гнилі болота Прибалтики — але не воювати, а будувати нову царську столицю Санкт-Петербург. Українські комбатанти масово гинули тисячами від цинги, голоду та каторжної праці на будівництві Пітера, поки їхні власні сім'ї обкладали шаленими царськими податками.

• Порушення ТЗ по безпеці : Останньою краплею став 1706 рік. Коли шведська армія Карла XII повернула на схід і виникла реальна загроза окупації України, Мазепа звернувся до Пєтра за військовою допомогою, яка була чітко прописана в Переяславських статтях. Цар Пьотр натомість офіційно послав гетьмана лісом, заявивши, що «не дасть жодного солдата для захисту України», і порадив крутитися самому. Це був капітальний дефолт союзу — Москва офіційно відмовилася виконувати свої зобов'язання за контрактом. Крім того, щоб запобігти швидкому проходу шведських окупаційних військ, москалі традиційно застосували тактику спаленої землі, випалюючи українські села та збіжжя.

• Дострокове розірвання контракту : Зрозумівши, що заліська «франшиза» — це звичайний рекет, який бере гроші, знищує твоїх людей на чужих будовах, але не гарантує безпеку під час кризи, Мазепа ухвалив єдине логічне рішення. У 1708 році він уклав секретну угоду з Карлом XII, вказавши московитам на двері. Дізнавшись про цей вихід ключового партнера з «токсичного бізнесу», Пьотр I влаштував дику істерику і наказав увімкнути режим тотального терору.

Полтавський бліцкриг 1709 року: М'ясний маркетинг та батуринський терор

Коли восени 1708 року шведська армія Карла XII через московську тактику спаленої землі на Смоленщині змушена була повернути на південь, Мазепа вирушив на Чернігівщину [35] назустріч новому партнеру. Гетьман планував завести шведів на свою головну військово-логістичну базу — у Батурин, де оборонявся 8-тисячний гарнізон і зберігалися колосальні запаси пороху, харчів та понад 70 гармат. Пьотр I прорахував цей хід: якщо голодні шведи зайдуть на готові склади, заліському бізнесу кінець. Тому на перехоплення негайно вилетів каральний корпус Мєншикова з наказом: випередити союзників і помножити Батурин на нуль до того, як Карл з Мазепою з'являться на порозі.

«Вєлікая побєда» під Полтавою насправді кувалася за такими канонами залішан

• Батуринська різанина (1708) : Не здатна взяти гетьманську столицю штурмом у чесному відкритому бою, московська банда під керівництвом Мєншикова [36] капітально вмилася кров'ю під час перших спроб облоги. Козаки полковника Дмитра Чечеля тримали оборону і слали царських сатрапів на три літери. Окупанти вже збиралися ганебно відступати, бо на підході були шведи, але через підлу зраду прилуцького полковника Івана Носа, який здав таємний підземний хід, московити під покровом ночі підступно пробралися всередину. Опинившись у місті, вони вимістили всю свою злість на цивільних і влаштували демонстративний геноцид — вирізали понад 10 тисяч мирних жителів, включаючи немовлят, а трупи прив'язували до дощок і пускали за течією річки Сейм. Класичний заліський PR-менеджмент для залякування інших українських міст. Багато захисників були колесовані[37] і посаджені на кіл[38] — страшно болючі види страти для залякування решти українського населення.

• М'ясний паритет на полі бою : Сама Полтавська битва 1709 року — це черговий міф про «тактичний геній». На полі бою царь Пьотр виставив майже 50-тисячну регулярну армію проти знекровлених шведів, у яких після лютої зими залишилося заледве 24 тисячі дієздатних бійців майже без пороху та артилерії. Маючи двократну перевагу в людях і абсолютну в гарматах, заліські стратеги примудрилися ледь не злити початок битви шведському авангарду, але зрештою просто закидали супротивника трупами.

• Результат скаму : Перемігши виключно за рахунок м'ясного ресурсу, залякування та підлості, Москва застовпила за собою статус «вєлікой імпєрії». У заліських підручниках цей епізод подають як моментальну смерть шведської величі. Насправді ж Кремль «переміг» Швецію приблизно так само, як Дональд Трамп переміг Іран — виключно у власних підконтрольних медіа. Шведська державна машина чинила запеклий опір на п'яти фронтах ще 12 років після Полтави, а сама серія запеклих російсько-шведських воєн успішно тривала ще півтора сторіччя — аж до 1809 року. Весь цей час «короновані обісранці» з боліт регулярно отримували від шведського флоту по сусалах на Балтиці. Україна ж замість обіцяного «православного процвітання» отримала повну ліквідацію автономії, введення заліських гарнізонів у міста та запуск процесу тотальної русифікації, наслідки якої ми розгрібаємо і сьогодні у 2026 році.

Прутський дефолт 1711 року: Царські брудні колготки на берегах Пруту

Опісля Полтави Цар Пьотр I відчув крєпость поніже пупка, і вирішив, що він уже готовий вийти на міжнародну арену. У ті часи це означало готовність зарейдерити Османську імперію. Так народився новий епічний стартап — Прутський похід 1711 року, де майбутній перший імператор показав такий «майстер-клас» воєнного планування, що ледь не став головним лотом на невільничому ринку в Стамбулі.

Наступний етап гєроїчєскіх гєройств розгорнувся за наступними підпунктами

• Голодний маркетинг : Оскільки Швецію було подолано, далі можна було не паритися. Пьотр I взяв із собою коханку Катерину, чимало бабла, придворних дам сумнівної поведінки і висунувся до річки Прут, в обнадійливих мріях, що місцеві тільки й чекають, як прискорено впасти царю в ноги. При цьому московити традиційно провтикали логістику. Тільки-но армія дійшла до Молдови, з'ясувалося, що жерти нема чого, води нема, а навколо літають хмари сарани, яка зжирала під нуль залишки трави для коней.

• Капітальний котел : Біля селища Нові Станілешти турецько-татарське військо чисельністю під 120 тисяч [39] швиденько взяло 38-тисячну московську шоблу в щільне півкільце, притиснувши їх до річки Прут. Пьотр I, який ще вчора гордовито малював карти «вєлікой нєпобєдімой рассії», миттєво зловив панічну атаку. Цар хутко закрився у своєму наметі, злився з інтер'єром в падучєй, і, за свідченнями очевидців, гірко ридав, підписуючи накази, що готовий віддати шведам назад усю Прибалтику і навіть Псков, аби його просто випустили з цієї дупи alive.

• Хабарний комплаєнс : Рятувати ситуацію відправили віце-канцлера Шафірова з дебелим мішком золота та всіма коштовностями цариці Катерини. Турецький візир Балтаджі Мехмед-паша виявився людиною корумпованою і повівся на цю авантюру. Замість утилізації невірних, чи хоча б розп'яття мальчіков в трусіках, турки підписали Прутський мир. Московія традиційно була в дупі зазнала військового дефолту, з ганьбою повернула Османам щойно віджатий[40] Азов, зобов'язалася зрівняти з землею укріплення Таганрогу і повністю випхати свої лапті брудні чоботи з території Гетьманщини та Запорожжя.

Кримський круїз Мініха 1736 року: Чума, черговий пронос і спалена столиця

Оскільки висновків із Прутського погрому ніхто на болотах не зробив, за 25 років імперія вирішила провести ребрендинг старих помилок. На престолі вже сиділа Анна Іоаннівна, а рулити процесом відправили німецького гастарбайтера — фельдмаршала Бурхарда Мініха. Він пообіцяв цариці швидкий та переможний бліцкриг у Крим, але натомість організував найдорожчий і найбезглуздіший похоронний марш у тогочасній історії залісся.

Еволюція цього кримського скам-проєкту пройшла за знайомим сценарієм

• Логістичний колапс та падеж : Мініх зібрав майже 60-тисячну армію і погнав її ліворуч-вниз по карті — через українські степи прямо на Перекоп. Ноу-хау заліського командування полягало в тому, щоб тягнути за собою велетенський обоз із каретами, меблями та важкою артилерією по дикому бездоріжжю в розпал літньої спеки. Степ швидко зустрів «гостей» повною відсутністю водопійних криниць та присутністю пилюки і випаленої сонцем трави з ґедзями і мілкими гидотними гадами. Заліські коні почали дохнути тисячами ще до того, як побачили першого татарина.

• Штурм без мізків : Мініх таки прорвався через Перекопський вал і навіть дійшов до Бахчисарая [41]. Разом із козаками лівобережного гетьмана (яких традиційно кидали вперед як гарматне м'ясо) московити спалили ханську столицю і розграбували все, що змогли винести. Але тут увімкнувся кармічний бумеранг. Кримці повністю відрізали армію Мініха від будь-якого постачання харчів та води, методично винищуючи заліські фуражні загони в дрібних сутичках.

• Чумацький відступ : Опинившись посеред підсмаженого півострова без грама провіанту, Мініх нарешті зрозумів, що смаженим дійсно пахне, а не вдається в галюцінаціях. У заліському таборі традиційно почалися радісні епідемії чуми та дизентерії. Армія перетворилася на ходячий смердючий госпіталь. Мініх скомандував терміново і отріцатєльно наступати назад на болота. Поки то все повзло до кордону, від хвороб, спраги і проносу вимерла рівно половина особового складу — понад 30 тисяч вояків. Результат стартапу: спалили порожнє місто, засрали півострів втратили армію, повернулися ні з чим, але відіграли пишний тріумф у Петербурзі. А шо?

Епоха великого хапання, або Сторічні рекорди заліського дружелюбія

Рузскій мір завжди приходив без запрошення і дуже дивувався, коли місцеві аборигени чомусь не хотіли міняти свою свободу на водку, лапті та кріпосне право. Якщо «добровільне воссоєдінєніє» не працювало (а воно по дефолту не працювало ніде й ніколи), у хід ішла улюблена заліська забава — геноцид на максималках довжиною в століття.

• Чукотський анабасис, або Як починалися анекдоти про чукчу (1727–1778 роки): У заліських підручниках це сором'язливо називають «покорєніем Сібірі і Дальнєго востока», але насправді це була епічна 50-річна бійня, де регулярна імператорська армія з гарматами і рушницями регулярно отримувала на горіхи від суворих вузькооких лижників у хутряних куртках. Москалям пощастило в одному. Як чечени на Кавказі, так чукчі на Далекому сході заграли всіх сусідів простотою душевною. Вони регулярно робили набіги, успішно вбивали чоловіків, забирали оленів, а жінок і дітей записували у списки власних племен. Є відомості, що навіть негритянки з берегів Америки підпрацьовували сексуальними коучами для чукотських юнаків, і передавалися від стійбища до стійбища. Чукчі не збиралися здаватися, ліхім лижним наскоком робили решета своїми стрілами із москальських тіл і кілька разів спалювали [42] москальську залогу в районі теперішнього Анадиря. Не дивно, що заліські каральні загони під керівництвом майора Павлуцького [43] просто випалювали стійбища, вирізаючи жінок і дітей, бо в чесному бою заліські «чудо-богатирі» стабільно зливалися чукотській лижній партизанці. Зрозумівши, що воювати з людьми, які вміють жити при 70-градусному морозі та ураганному вітрі, ховатися в снігу і стріляти з лука без промаху на повному ходу — це не у селян на Рязанщині хліб відбирати, Катерина II плюнула, на засіданні Адміралтейства було прийнято рішення закрити острог в Анадирі, як економічно недоцільний. Не поборовши настирних "чукоч" військовим шляхом, москалі споїли їх водкою[44] і потравили тютюном. Врешті решт, москальська імперія оголосла чукчів «підданими» чисто на папері, при цьому вписали, що чукчі "платять ясак стільки, скільки самі забажають", що ніякого бажання у відповідь не простимулювало ніяк. Навіть більшовики у 1917-1930 роках окрім плакатів, що потрібно бороцца з кулаком і шаманом, на чукчів наїхати не могли аж ніяк. Це вже значно пізніше почали організовувати "олєнєводчєскіє совхози", забираючи дітей в інтернати "на юг" в Якутск. І, насамкінець, старий моральний принцип кацапів: не можеш перемогти, висміюй. Так горді чукчі з непереможних воїнів регіону перетворились на героїв москальських анекдотів про чукчу і гєолога.

• Кавказька столітня м'ясорубка, або «Усмирение» з присмаком геноциду (1785–1864 роки): Найдовша офіційна гастроль заліських військ, де імперія майже сто років намагалася натягнути кріпосне право на вільні кавказькі народи. Горці чомусь абсолютно не оцінили перспективу стати кріпаками якогось там графа і влаштували москалям перманентне джихад-шоу. Заліські генерали на кшталт Єрмолова ділилися передовим досвідом «вєлікоруської культури»: якщо не можеш перемогти черкесів, чеченців чи дагестанців у відкритому бою — спалюй їхні аули разом із мірняком, вирубуй ліси, нищ посіви і влаштовуй штучний голод [45].

Що характерно, у перших рядах каральних загонів, по коліно в крові місцевих немовлят, весело крокували головні «свєточі» та гуманісти рузской літєратури. Той самий Міхаїл Лєрмонтов не лише страждав на папері про «героя нашого часу», а й цілком прозаїчно командував загоном заліських спецпризначенців-головорізів, випалюючи чеченські села і розганяючи зброєю «мирних туземців». Поруч крутився і молодий граф Лєв Толстой, який спочатку бадьоро стріляв у чеченців із гармати, а вже значно пізніше, на старість, раптово прозрів і написав «Хаджі-Мурата» про те, що москалів на Кавказі, м'яко кажучи, не дуже любили [46]. Не відставав і Алєксандр Пушкін, який зі свого комфортного Ерзерума поетично закликав «черкесів смиритися», бо інакше «схід затихне під ударом рузского штика».

Опір під проводом Імама Шаміля змусив Санкт-Петербург кинути на Кавказ ледь не половину всієї своєї армії та спалити гігантські бюджети. Коли штурмувати кожну скелю залішанам набридло, вони перейшли до фінального рішення черкеського питання. Закінчилося все тотальним мухаджирством — масштабним геноцидом та депортацією черкесів у Османську імперію. Людей забивали у трюми гнилих кораблів, де від хвороб та голоду вимерла добра половина депортованих, а тих, хто відмовлявся плисти, просто дорізали на березі. Після цього заліські воєни гордо відрапортували про «завершення підкорення», засіявши майбутні елітні курорти в районі Сочі та Красної Поляни столітніми шарами людських кісток.

«На Бєрлін» образца 1760 року: гєроїчєскі на пенсіонерів та Чудо Бранденбурзького дому

У розпал Семирічної війни на болотах вирішили, що вони вже добряче понапідкорювали по Європах, і замахнулися на акції самого Фрідріха Великого. У 1760 році заліська пропаганда породила один із найгучніших скрепних міфів — «взятіє Бєрліна рузскімі войскамі». У підручниках це малюють як епічний тріумф, але якщо здмухнути пафос, то на виході маємо звичайний медійний гоп-стоп із подальшим прискореним драп-маршем.

Технологічний процес цієї «перемоги» виглядав приблизно так

• Бліцкриг проти інвалідів : Заліський корпус генерала Чернишова підійшов до Берліна акурат тоді, коли Фрідріх зі своєю реальною бойовою армією воював в іншому кінці карти. Місто залишилося без захисту, а його символічний гарнізон складався переважно з військових пенсіонерів, шпитальних поранених та місцевого ополчення. Побачивши під стінами велетенську московсько-австрійську навалу, берлінська мерія прагматично вирішила не псувати архітектуру, винесла «переможцям» ключі на тарілочці та виплатила жирну контрибуцію. Чистий гешефт без жодного серйозного бою.

• ТікТок-перформанс XVIII сторіччя : Зайшовши в порожню столицю, заліські стратеги традиційно все погромили. Спачатку три дні набожно бухали, грабували цивільні лавки, спалили збройовий завод і розбили преси на монетному дворі. Весь цей інвестрейд супроводжувався масовим написанням переможних реляцій до Петербурга для потіхи цариці Єлизавети Петрівни — мовляв, дивіться, «Пруссія у ніг ваших».

• Ну і, кам-он, еврібаді,— драп-марш : Веселощі закінчилися саме в той момент, коли розвідка гукнула, що розлючений Фрідріх Великий розвернув свої основні сили і на всіх парах[47] летить рятувати столицю. «Гєрої» здиміли. Московити тікали так швидко, що кинули по дорозі частину награбованого, аби тільки не перетинатися з прусським спецназом.

• Чудо Бранденбурзького дому : Фінал Семирічного стартапу — це щось. Цариця Єлизавета раптово помирає від чергового запою, і на престол вилазить її племінник Пьотр III — традиційно етнічний німець і затятий фанат Фрідріха Великого. Новий імператор в один день робить жест доброй волі повертає Пруссії всі завойовані землі, підписує сепаратний мир і оголошує Фрідріха своїм найкращим другом. Повна ліквідація всіх воєнних інвестицій. Тисячі заліських вояків згноїли в полях Європи просто напросто, щоб цар злив все одним розчерком пера. Ну й нехай.

Таврійський мерч Катерини ІІ (1787–1788): Потьомкінські франшизи та козацький аутсорсинг

Наприкінці XVIII століття на болотахвибухнув потужний імперський пафос. Цариця Катерина ІІ оголосила про «покорєніє Тавріди», а її головний фаворит Григорій Потьомкін отримав безлімітний бюджет на запуск кримського Чорноморського флоту та урбанізацію степу Бессарабії і Таврії. Олімпіада включала дві класичні заліські дисципліни: паперовий ТікТок-маркетинг для акціонерів та утилізацію українських комбатантів на реальному полі бою.

Еволюція проєкту розгорнулася за наступними етапами

• Потьомкінський франчайзинг (1787 рік) : Коли Катерина ІІ вирішила особисто проінспектувати свіженькі повернуті в родную говєнь території, Потьомкін довго рєпу не чухав, а організував «Потьомкінські дєрєвні». Уздовж маршруту царського кортежу в українських степах будувалися бутафорські селища з розфарбованого картону, через які переганяли одні й ті самі отари худоби, а кріпаків переодягали в чистий одяг і змушували радісно махати ручками. Для демонстрації «нєпобєдімого флоту» в Севастополі цариці показали ескадру, де половина кораблів були поспіхом зліплені з гнилої сирої деревини і ледь трималися на воді, але в рапортах це закрили як «вєлікую морскую дєржаву». Ті самі традиції у них і зараз: якщо барак сильно прогнив, треба його завернуть в свіжий тріколор, або нарісовать фасад маслом на холстє. На голову в дощ, звичайно, капає. Але красотіща ж.

• Очаківський глухий кут (1788 рік) : Щойно почалася реальна війна з Османами, вся ця красота здулась. Заліська армія під керівництвом того самого Потьомкіна підійшла до стратегічної турецької фортеці Очаків і... традиційно застрягла там на пів року [48]. «Князь Таврійський» продемонстрував такий рівень кривого управління, що просто впав у депресію, плакав у листах до цариці, просив зняти облогу бо ну його нахер, Матушка! і збирався отріцатєльно наступати знов, бо у війську через відсутність логістики знову почалися хвороби[49]

.

• Козацький антикриз : Оскільки заліські лапті самі воювати не вміли, Потьомкіну довелося судорожно виписувати військовий аутсорсинг. На передову пригнали Чорноморське козацьке військо (колишніх запорожців) на чолі з Сидором Білим та Антоном Головатим. Українські козаки на своїх легких і маневрових чайках трошки розгромили турецький флот у лимані, зовсім трошки заблокували фортецю з моря і потихеньку взяли штурмом ключовий острів Березань. Весь цей реальний спецназ зробив за Потьомкіна всю брудну роботу, після чого московити нарешті спромоглися залізти в Очаків, привласнити всю славу собі, а козаків знову кинути через колінко із обіцяними землями.

1774 рік. Як гєнєрал-аншеф Суворов Пугачьова «імал»

Ще один еталонний міф про «стратєгічєскій геній» Суворова — це його маніакальна приписка собі чужих заслуг у придушенні селянської війни Омеляна Пугачова.

• Запіздалий стартап : Оскільки заліська армія роками не могла впоратися з бандою яїцьких козаків і селян [50], Катерина ІІ у паніці відправила туди Суворова. Але поки «чудо-богатир» їхав через ліси та болота [51], регулярні підрозділи генерала Міхельсона (який реально умів воювати) вже рознесли пугачовців ущент під Чорним Яром. Поки Суворов дочовп до місця подій, самого Пугачова вже зв'язали і здали його ж колишні соратники.

• Вєртухай на службі імперії : Весь «подвиг» Суворова полягав у тому, що він прибув на готовеньке, посадив уже заарештованого Пугачова в дерев'яну клітку і кілька тижнів особисто конвоював його до Симбірська акі главвєртухай всєя імпєрії. Проте у звітах цариці все було розписано як грандіозна військова операція. За цей конвойний перформанс Суворов отримав золоту шпагу та купу грошей, привласнивши лаври Міхельсона, який виконав усю чорнову роботу.

Роченсальмський морський розгром 1790 року: Наймоцний флот у найглибшій дупі

Поки Катерина ІІ святкувала картонні перемоги Потьомкіна на півдні, на Балтиці відбувся черговий камбек від невгамовних шведів. У заліських підручниках російсько-шведську війну 1788–1790 років малюють як «вєлікую морскую побєду», скромно замовчуючи той факт, що закінчилася вона наймасштабнішою морською катастрофою за всю історію залісся. Мова йде про Другу Роченсальмську битву 1790 року, де шведський король Густав III влаштував віце-адміралу Карлу Нассау-Зігену такий аудит, що той з переляку злив усе державне майно на дно Балтійського моря.

Морська операція з утилізації заліських фрегатів пройшла за наступним бізнес-планом

• Адміральський кар'єризм : Принц Нассау-Зіген — німецький найманець на службі у Катерини — маніакально хотів зробити цариці приємний презент до чергових роковин її сходження на престол. Побачивши, що шведський гребний флот зайняв оборонну позицію в прибережних шхерах біля Роченсальма [52], гєроїчєскій лідєр вирішив не чекати підкріплення і з ходу погнав усю свою армаду на штурм через вузькі протоки.

• Шхерна пастка : Шведи гарнюнько прорахували наслідки подібних істеричних тєлодвіженій. Вони вишикували свої кораблі у потужну оборонну дугу і зустріли московитів шквальним перехресним вогнем з усіх калібрів. Заліські капітани миттєво втратили управління у вузьких проходах між скелями. Почався невеличкий апокаліпсис на воді гідродинамічний хаос: московські галери та фрегати від вибухів почали стикатися один з одним, сідати на мілину і перевертатися від сильного штормового вітру.

• Повне помноження на нуль : Нассау-Зіген у паніці скомандував отріцатєльно наступати врозтіч [53], але було запізно. Шведські канонерки пішли на зачистку і влаштували московитам справжній тир. За лічені години залісся втратило понад 60 кораблів (третину всього балтійського флоту), а людські втрати перевищили 7 тисяч — убитими, отріцатєльно всплившими та взятими в полон. Шведи при цьому втратили аж... 6 човнів. Нассау-Зіген з горя відіслав Катерині ІІ всі свої ордени з припискою «Прости, Матушка, провтикав полімери», а заліська «вєлікая морская дєржава» після цього сорому підібгала хвоста і красівим ровним почєрком підписала Верельський мир на умовах статус-кво, так нічого від Швеції й не отримавши.

1794 рік. Як «чудо-богатирі» з немовлятами воювали

Європейське резюме Суворова як кривавого різника сформувалося зовсім таки не в чесному бою з підрозділами регулярних армій, а під час штурму Праги — правобережного передмістя Варшави у листопаді 1794 року [54].

• «Зачистка» тилів : Не здатні переграти польську армію тактично, залішани взяли передмістя Варшави штурмом і влаштували тотальну утилізацію мирного населення. За кілька годин воєнізована банда Суворова вирізала та спалила близько 20 тисяч цивільних. Професійні мародери штрикали піками жінок та дітей, щоб швидше зламати волю захисників самої Варшави.

• Бренд «General Swallow-all» : Цей треш настільки шокував тодішній цивілізований світ, що британські та французькі газети вибухнули жорсткою графікою. Саме тоді з'явилася знаменита карикатура Ньютона, де заліські лапті на конях роз'їжджають із нанизаними на списи головами польських немовлят, а самого Суворова преса охрестила «Генералом Глоткою» (General Swallow-all) — людожером, що підносить Катерині ІІ кошики з відрубаними дитячими головами. З цим іміджем кривавих дикунів шобла і підійшла до чергового подвигу 1799 року.

1788–1791 роки. Очаківський лізинг або Як святий адмірал Ушаков на козацьких горбах у рай виїжджав

Пока Суворов гєройствував на суходолі, на воді чудєса гєройства демонстрував нєпобєдімий адмірал Ушаков, увєковєчєний в камнє прямо в центрі лєґєндарного Сєвастополя.

Заліського ідола адмірала Фьодора Ушакова скрєпна церква навіть записала у святі, ібо воєвода ісконнорузскій не програв жодної битви. Секрет «генія» простий: всю брудну роботу під його егідою виконував український штурмовий аутсорсинг на чайках.

• Лиманський лохотрон : Коли заліські адмірали на великих коритах лінійних кораблях Ушакова безпорадно бовталися у відкритому морі і не могли підійти до турецьких прибережних фортець через мілину, Потьомкін приповз на колінах до щойно розігнаних запорозьких козаків. Їх терміново перейменували в «Чорноморське козацьке військо» і посадили на гребні дубки та чайки. Ця Лиманська козацька флотилія під командуванням Сидора Білого та Антона Головатого і стала тим самим спецназом, який реально виграв війну на воді.

• Хто реально утилізував турків : Поки Ушаков красиво маневрував під вітром курс зюйд-зюйд-ост у білому мундирі без плям, козаки Головатого брали на таран і випалювали турецькі фрегати прямо в шароварах під Очаковим, штурмували острів Березань і забезпечували логістику по Дунаю. Українська гребна флотилія штурмувала Хаджибей (майбутню Одесу) і заходила в гирло Дунаю, розчищаючи шлях для суворовських штурмів. Без козацького прикриття і їхньої тактики мілководного бою Ушаков разом зі своїми вітрильниками курив би бамбук на траверсі Севастополя нєпосрєдствєнно коло Графської пристані замєсто памятніка затоплєним кораблям.

• Фінал бізнес-проєкту : Отримавши за рахунок козацької крові Ясський мир (1791) та нові землі, імперський офіс розплатився як завжди. Козаків Головатого швидко депортували з рідного Причорномор'я на Кубань (щоб під ногами не плуталися і гєройство не заслоняли).

1799 рік. Альпійський драп-марш Суворова або Еталонний швейцарський обсер

Заліські підручники малюють пафосні картини Сурикова, де вусаті чудо-богатирі весело з'їжджають дупами по снігу, а конний Суворов Алєксандр Васільєвічь на рисях валить пряпо поперек засніжених скелястих Альп акі по Срєднєрусскому високогорію. Хоча реальний бізнес-план «італійського стартапу» Олександра Суворова закінчився тотальним дефолтом і судорожною втечею по скелях.

• Французький синдром та австрійський аутсорсинг : Якого милого заліські лапті взагалі опинилися за тисячі кілометрів від Нєви та Окі? Усе просто: у Парижі трапилася революція, і європейські монархії склепали Другу антифранцузьку коаліцію. Австрія та Британія дуже не хотіли отріцатєльно виживать самі, тому вирішили взяти в оренду диких північних рекрутів. Павєл І, маніакально наляканий республіканськими ідеями [55], з радістю вписався у цей сторонній лохотрон. Московія виставила свіже м'ясце, якого на рашці завжди було вдосталь і безкоштовно, щоб захищати інтереси віденського офісу в Італії та Швейцарії.

• Цюрихський обсер : Суворов успішно утилізував французів в Італії (переважно силами українських полків, які становили значну частину його піхоти), але австрійські союзники швидко зрозуміли, що залішани стають надто самовпевненими, і технічно злили їх — відправили Суворова через Альпи у Швейцарію. Там його мав чекати колега по імперському цеху, генерал Римський-Корсаков. Але поки Суворов дерся по скелях, Корсаков епічно обісрався і вщент злив Другу битву під Цюрихом французькому маршалу Массені. Корпус Корсакова помножили на нуль за лічені дні. Суворов раптово опинився в оточенні серед холодного каміння, без провіанту, без чобіт сухих колготок і зимової форми.

• Панічний альпінізм замість подвигу : Великий «непереможний» фельдмаршал допетрав, що пахне смаженим, і оголосив стратегічне отріцатєльноє наступлєніє вгору по склонам. Далі панічний драп-марш озброєної юрби, яку затисли у вузьких ущелинах. Залішани кидали поранених, губили артилерію в прірвах і отріцатєльно воскресали від холоду та дизентерійного проносу[56]. Штурм Чортового мосту — це не про тактичний геній, а про істеричну спробу вирватися з мишоловки, поки Массена готував їм повну утилізацію.

• Фінал стартапу : Замість тріумфального маршу на Париж, залишки обірваної та голодної імперської шобли ледве переповзли через засніжений перевал Панікс і втекли в Австрію. Втративши третину особового складу та всю військову техніку, Суворов все ж отримав титул генералісимуса і поїхав тихо доходити в Петербург.

Головний результат перформансу: залісся повністю вийшло з коаліції, образившись на австрійців. Ніяких здобутків. Так. Попутная фізічєская трєніровка.

1805–1812 роки. За шо боролись, на то напоролись

Заліська пропаганда два століття ліпить із Наполеона віроломного агресора, який ні з того ні з сього захотів жирних восточних зємєль, з вовками і мєдвєдя'ми, дєвок ядрьоних да водкі с сєльодкой припхався на рашку. Насправді ж картинка була дещо протилежною: московський імператор Олександр І сам роками бігав за Бонапартом і благав про достойну утилізацію своєї армії.

• Геополітичний лохотрон: Шо не поділили? : Наполеон Бонапарт взагалі не мав жодного бізнес-інтересу в заліських болотах — його цікавив Лондон. Він хотів задушити Британію економічно через «континентальну блокаду» і вимагав від Росії просто не торгувати з англійцями. Але Олександру І маніакально муляли очі республіканські успіхи Франції, та й англійський офіс справно заносив відкати заліській еліті за експорт пеньки та лісу. Замість тихо поседіти на дупі і займатися імпортозаміщенням, Олександр І вписався у три антифранцузькі коаліції поспіль. Московити самі приперлися в Європу, епічно обісралися під Аустерліцом (1805) та Фрідландом (1807), підписали принизливий Тільзитський мир, одразу ж його порушили і продовжили контрабанду з Британією.

1805 рік. Битва трьох імператорів або Аустерліцький дефолт ваще без хохлов

Заліські «стратеги» вирішили красиво зайти в Європу і показати Наполеону, як треба воювати. Закінчилося це епічним розгромом під Аустерліцом, де залішани виступали суто своїм фірмовим складом.

• Волконські на травичці : Льова Толстой у своєму романі красиво розписав, як князь Андрєй Болконський (списаний з реальних ад'ютантів-Волконських) лежав поранений під Аустерліцом і глибоко місліл, дивлячись у «високе синє небо» [57]. А шо ж так, спитаєте ви? А все тому, що «геніальний» заліський план генерала Вейротера і царя Олександра І Наполеон розкатав як дитячу розмальовку.

• Тотальний рознос : Бонапарт технічно прорахував істеричні тєлодвіженія московитів, ударив у центр, зайняв Праценські висоти і влаштував «чудо-богатирям» справжнє Ватерлоо раніше так десь років на 10. Заліська армія в паніці гонилась по замерзлих ставках, артилерія йшла на дно отріцатєльно вспливая, а сам цар Олександр І плакав під деревом у лісі [58], кинутий власним штабом [59]. Без українського штурмового ресурсу імперський стартап ліг у дефолт аж бігом, втративши всю техніку і третину живої сили.

Отже, поки берем на замітку: Наполеон пішов на Москву у 1812 році не для того, щоб завоювати рашку (вона йому даром не впала), а суто в рамках примусового комплаєнсу — щоб змусити Олександра І виконувати підписані угоди.

• Кутузовський кар'єризм: Як одноокий бездар виліз на гору? : Серед усього стада бездарних заліських гєнєралів Міхаіл Кутузов виліз на саму вершину імперської купи виключно завдяки придворному лизоблюдству та кумівству. Командувач із нього був нікудишній: під Аустерліцом він командував армією, усвідомлював, що план — повне лайно, але побоявся заперечити царю. Натомість тихенько задрімав на нараді, а потім впевнено драпав разом з усіма, отримавши кулю в щоку. Проте Кутузов мав унікальний скіл — він еталонно вмів продавати царату «отріцатєльниє наступлєнія» як великі перемоги, інтригував проти талановитих іноземців (як Барклай-де-Толлі, який реально тягнув логістику всієї армії). Саме за це вміння красиво впевнено обсиратися з патріотичним виразом обличчям його й призначили головним антикризовим менеджером на 1812 рік.

1812–1816 роки. Бородінське барбекю та український антикризовий аутсорсинг

Так поступово ми й підійшли до отого: Скажи-ка, дядя, вєдь НЄ ДАРОМ москва, спальонная пожаром, французу отдана?..— як писав ще один шотландський поет, що невдовзі став московським карателем народів Кавказу, Міша Лєрмонтов. Отже, наступний еталонний приклад наріжного правила: коли московити воюють самі — вони палять власні міста і на рисях драпають у ліси, а коли треба вигрібати з дефолту — біжать на колінах за аутсорсингом до українців.

• Бородінський обсер і пожежний менеджмент : У 1812 році до Москви на численні прохання неодноразово перманентно бикуючого рузского імператора завітав з європейським аудитом Наполеон. Чистокровний заліський гєнєрал Кутузов епічно злив Бородінську битву, після чого ухвалив геніальний «жест доброї волі» — здати і спалити нах власну столицю, щоб французам не дісталися сухі панчохи чудо-богатирєй. Імперський стартап ліг у глибокий дефолт, регулярна армія закінчувалася, а «чудо-богатирі» могли гєроїчєскі мародерити лише підмосковні села. Все склалося якнайкраще для русні, і було подано під соусом чергової грандіозної перемоги над братом мусью.

• Козацький антикризовий менеджмент : Опинившись за крок до повного закриття бізнесу, цар Алєксандр І згадав, хто ще в цьому світі вміє воювати. Він видав екстрене ТЗ на формування українських козацьких кінних полків на Полтавщині та Чернігівщині [60]. За лічені місяці Україна виставила потужний штурмовий ресурс — понад 60 тисяч регулярного козацького війська та ополчення. Саме ці свіжі українські полки разом із Бузьким козацьким військом утилізували французькі тили, брали участь у «Битві народів» під Лейпцигом і першими красивим рівним почерком залишали автографи на стінах Парижа у 1814 році.

• Класичне кидалово (Комплаєнс по-царськи) : Щойно французька загроза зникла, заліська шобла увімкнула свій традиційний режим подяки. Уже у 1816 році царський офіс офіційно закрив бізнес-проєкт «українське козацтво». Усіх українських героїв, які врятували імперську дупу від Бонапарта і взяли Париж, без жодних виплат і компенсацій примусово повернули у кріпацтво [61].

1828–1829 роки. Балканський дизентерійний дефолт та козацькі броди Йосипа Гладкого

У цій статті слова пронос і дизентерія зустрічаються частіше, аніж слова про воїнску доблєсть москалєй. Автор щоро просить вибачення у читача, але із пєсТні слов нє викінєшь (блін, наче знов шось смердить под бєрьозонькой). Ну. Поїхали далі...

«Помалє, помалє і туй-во...»
~ Джонич♦ про ♦ хід повєствованія

Черговий перформанс заліських стратегів, які вирішили повоювати з турками суто своїм скрєпним складом. Результат — класичний, передбачуваний і знову з бігом на колінах до українців.

• Дунайський болотяний обсер : У 1828 році цар Микола І [62] вирішив красиво повторити демарш на Стамбул. Величезна 95-тисячна заліська армія фельдмаршала Вітгенштейна пафосно перейшла кордон і... моментально лікавідовувалася в дунайських плавнях від холери, тифу та лютої дизентерії. Заліські інтенданти традиційно провтикали логістику: чудо-богатирі сиділи без сухарів і чістой водіци, мерли тисячами без жодного пострілу, а заліські генерали місяцями навіть стояли під стінами турецьких фортець (на кшталт Шумли та Сілістрії), не в змозі організувати нормальний штурм.

• Задунайський антикризовий менеджмент : Коли пахнуло тотальним закриттям балканського бізнес-проєкту, на арену вийшов останній кошовий отаман Задунайської Січі Йосип Гладкий. Микола І пообіцяв козакам амністію, землі та повне кавалерійське забезпечення, якщо вони допоможуть вилізти з лайна. Гладкий погодився, перевів козаків на бік царя і зробив те, що заліські генерали не могли вкурити місяцями: показав секретні броди через Дунай, провів імперські полки в тил туркам і особисто взяв штурмом неприступну фортецю Ісакчу. Тільки на цьому українському провідництві московити ледве доповзли до Адріанополя і підписали мир.

• Традиційний фінал : Як тільки турки підписали папери, козацький штурмовий ресурс знову став непотрібним. Обіцяну автономію їм, звісно, ніхто не повернув. Задунайців перейменували в Азовське козацьке військо, загнали на зачистку Кавказу, а згодом тихо ліквідували.

1853–1856 роки. Як всрати власний флот і назвати це «гєроїческой обороной»

«Лєгєндарний Сєвастополь
Нєпріступний для врагов
Сєвастополь, СєвастОООполь!
Сєрдце рузскіх моряков!»
~ Завивання москальських нєдобітков♦ про ♦ Сєвастополь под акомпанімєнт хора імєні Алєксандрова.

«Сєвастополь за всю його історію не брав тільки лінивий.»
~ Будь-хто, хто читав хоч щось♦ про ♦ історію Сєвастополя.

Головний супер-епік-обсер Миколи І, який вирішив потягацца з коаліцією Британії, Франції та Османів. Результат — традиційно-еталонне розбиття скрєпного ковчега об сувору європейську реальність.

• Логістичний дефолт та індустріальний обсер : Поки європейці юзали гвинтівкові мушкети та парові фрегати, заліська армія виставила кріпаків із гладкоствольними кремнієвими рушницями, що стріляли втричі ближче. Постачання через гнилі кримські степи на волах. Кораблі дерев'яні вітрильні з минулого сторіччя. Чудо-богатирі традиційно дохли від тифу і холери ще на підходах до Перекопу. Капіталізм і логістика передали палкий привіт імперській блістатєльной красотє.

• Окремий антикризовий аутсорсинг довелося замовляти у німецького інженера Едуарда Тотлебена — оскільки самі залішани в математику і фортифікацію не вміли, вєрний син Рейха і Фатерлянду німець ліпив систему бастіонів буквально з гівна та палок (землі та фашин), на чому вся сухопутна лінія у підсумку і трималася.

• Флотське самогубство (мокрий жест доброї волі) : Ісполнітєлі заліські адмірали Корнілов та Нахімов. Побачивши на горизонті англо-французьку парову ескадру, «вєлікіє флотоводци» з переляку власноруч затопили свій Чорноморський флот прямо на вході в Севастопольську бухту, перетворивши відносно новітні вітрильники на купу дров попід водою. Уся «вєлікая морская дєржава» добровільно самоліквідува власний нєпотопляємий флот за один день, щоб «нє достаться ястрєбам НАТОврагу» [63].

• Начальнику штабу Владіміру Корнілову після оного епічєского бізнес-закриття на воді не лишалося ніц, як красиво утилізуватися від французького ядра на Малаховому кургані. Чим герой і забезпечив собі посмертний невеличкий 9-метровий пам'ятничок і статус першого «священномученика» цього дефолту.

• Український оборонний аутсорсинг : Коли заліські адмірали закрили мокрий бізнес-проєкт, всю сухопутну «гєроїчєскую оборону» Севастополя довелося витягувати українським рекрутам. Понад 50% особового складу гарнізону становили полки, сформовані в Україні (Подільський, Волинський, Житомирський, Кременчуцький), а весь «спецназ» і нічні вилазки трималися на українцях — легендарному матросові Петрові Кішці (уродженцю Вінниччини) Якому москалі таки спорудили пам'ятника, обізвавши його Пєтром Кошкой. та Гнатові Шевченку (з Харківщини) Цьому пам'ятника автор не бачив, хоч трісни. Може він мався наувазі под імєнєм Нєізвєстного матроса з тюльпанами і піонерами на Дєвятомая.. Поки московити писали пафосні реляції в Петербург, українці сиділи в болоті четвертого бастіону і методично по-малє утилізували ворога.

• Дефолт і підписання комплаєнсу : Щойно український людський ресурс значно поменшав, Севастополь успішно здали. Микола І від такого сорому отріцатєльно одужав (помер від грипу, чи то пак від чайку з Новічьком отрути), а залісся підписало принизливий Паризький мир, який офіційно заборонив їм взагалі мати військовий флот на Чорному морі.

1877–1878 роки. Плевненський глухий кут або Як гєнєрал Скобелєв штурми провтикував

Срочно нада було визволити рузкагаварящіх «братів-слов'ян» не де-небудь, а на Балканах. І знов традиційне криваве логістичне болото.

• Плевненський обсер під копірку : Манюнька турецька фортеця Плевна. Заліські стратеги на чолі з гєнєралом Кріденером та «білим гєнєралом» Міхаілом Скобелєвим [64] тричі влаштовували красіві лобові штурми. Результат — чергове "на нуль" власної піхоти через турецькі гвинтівки «Вінчестер» та «Пібоді-Мартіні». Чудо-богатирі тисячами лягли в нєскошену траву, логістика знов на дні, а командування у паніці взагалі думало про отріцатєльноє наступлєніє за Дунай. Як обично.

• Іноземний комплаєнс та фінал : Сутеніло... Царат знову побіг по аутсорсинг. Цього разу на допомогу притягнули румунську армію та витягнутого з нафталіну німецького інженера Тотлебена (того самого, що ліпашив бастіони в Севастополі). Тотлебен подивився на заліський дурдом, заборонив Скобелєву битися лобом об стіну і організував правильну облогу, яка і примусила турок здатися через голод. Попри фінальний фініш близ Сан-Стефано, на Берлінському конгресі європейські аудитори швидко підрізали заліські крильця, лишивши імперію з боргами та свіжими могилами чудо-богатирєй.

1905 рік. Цусіма. Еталонне флотське самогубство

Як тілько маскальське адміралтєйство вирішило: Кіко там тої Японщини? Шапками закидаєм! — тут таки і почалася повна дупа з просером усіх полімерів Цусіма...

• Марш-кидок плаваючих трун : Оскільки весь Чорноморський флот втоплений ще в Севастополі, а Тихоокеанську ескадру японці вже помножили на нуль у Порт-Артурі трішки раніше, цар Микола ІІ [65] ухвалив геніальне рішення. Він зібрав удо купи всі старі залізні корита, що лишалися на Балтиці, обізвав це «Другою тихоокеанською ескадрою» і відправив навколо світу — через Африку до берегів Японії. Цей похід тривав більше ніж пів року. Чудо-богатирі в ісконних фофудьях тєльняшках дорогою ледве не розв'язали невеличку війну з Британією, обстрілявши англійських рибалок на мілині Доггер-банка [66], дохли від тропічного проносу і везли з собою тонни вугільного пилу.

• Цусімський тир і знову на нуль : У травні 1905 року обшарпана армада нарешті добрьохала до Цусімської протоки, де її давно і з посмішкою чекав японський адмірал Того. Японський флот був новітнім, швидким і стріляв фугасними снарядами («шимозою»), які випалювали заліську броню звісно разом із чудо-богатирями. Рожественський за традицією провтикав зручну для себе тактичну позицію. За лічені години заліські броненосці (на кшталт «Князя Суворова» та «Ослябі») попереверталися і пішли с побєдой на дно. Залісся вчергове втратило весь свій флот, понад 5 тисяч трупів [67]і підписало Портсмутський мир, повністю вилетівши з вищої ліги світової політики.

• Бренд «Японського виховання» : Цей тотальний розгром настільки надихнув японську агітаційну машину, що в історію увійшов еталонний пропагандистський плакат у стилі шунґа, який сьогодні бережно зберігається в Британському музеї. На ньому в прямому, натуралістичному сенсі японський зольдат жорстко жарить московського окупанта в дупу, поки той плаче: «Я вже вмираю», а японець бадьоро обіцяє «зараз швидвенько добити». Картина, яка максимально точно описує підсумки всього самостійного заліського воєнного бізнесу без залучення українців. Корита на дні, зате «врагу нє сдайотся наш гордий Варяг» співається голосно в ре-мажорі.

1905 рік. Перша внутрішня діарея і чорноморський хробачий борщ

Поки обшарпані балтійські корита повзли навколо Африки годувати тихоокеанських акул, всередині самого Залісся усе скрєпне, що нажила імперія, пішло по вагіні, бо тотальний управлінський дефолт.

• Цар-хантер і Кривавий комплаєнс : У січні 1905 року в Петербурзі чудо-богатирі з кулеметів та гвинтівок понуро і педантично розстріляли натовп пролетарів, які несли царю петицію про бідність [68]. Микола ІІ Кривавий продемонстрував певний рівень емпатії: у своєму щоденнику у той день він лаконічно записав, що «погода була теплою», а під час прогулянки він «убив трьох ворон». Жодних логічних збоїв у голові монарха — система працювала за ТЗ, ворони своєчасно і успішно утилізовані.

• Панцерник «Потьомкін»: суто український бунт : Червневе повстання на новітньому броненосці Чорноморського флоту «Князь Потьомкін-Таврійський». Екіпаж корабля складався переважно з українців, лідерами бунту стали Опанас Матюшенко та Григорій Вакуленчук. Як тільки козацькі нащадки побачили, що бойові командири намагаються годувати їх борщем із гнилими червивими шматками м'яса, все й почалося. Командира та найзухваліших офіцерів миттєво відправили до чорноморських бичків (Neogobius melanostomus). Решта заліського флоту відверто дристанули і побоялася стріляти по бунтівному кораблю, який деякий час навіть ходив під синьо-жовтим прапором. Можливо, нижні чини на інших кораблях співчували і морально були на стороні повсталих, але преса і література того часу (інтернетів же ж не було) замовчує ці емоції.

• Севастопольський перформанс лейтенанта Шмідта : Окремим уїдливим рядком іде листопадовий сольний концерт на крейсері «Очаків». Інтелігентний психопат Петро Шмідт дав потужний штурмовий імпульс, оголосивши себе «командувачем Чорноморського флоту» і надіславши царю зухвалу телеграму про «вимогу конституції». Імперські капітани у погонах швидко утилізували Шмідта на острові Березань, проте бренд «діти лейтенанта Шмідта» став безсмертним ТЗ для майбутніх поколінь радянських шахраїв (як товаріщь Бєндер і Шура Балаганов).

Перша світова війна. Як заліський цап запхавсь у чужий город і втратив роги

Щоб зрозуміти, з якого переляку імперія вляпалася у світову бійню 1914 року, треба одразу змити рожеві соплі про «захист братів-слов'ян», якими заліська пропаганда століттями маже свої підручники. Ніяким невинним агнцем там і не тхнуло — заліський цап ліз у бійку з цілком конкретним шкурним ТЗ.

• Геополітичний лохотрон «Царьград» : Головна блакитна еротична фантазія Романових — турецькі протоки Босфор і Дарданелли. Заліським адміралам до зарізу потрібен був вільний вихід із Чорного моря, щоб безперешкодно ганяти свої залізні корита Середземномор'ям. А найкращим приводом віджати протоки у слабнучої Османської імперії було оголосити себе «третім Римом» і «захисником православних».

• Балканський підпал : Оскільки після Цусімського дефолту воювати самотужки Залісся відверто сцяло, Петербург розгорнув на Балканах масштабну мережу проксі-агентів. Вони щедро фінансували сербських радикалів та терористичних босяків (на кшталт «Чорної руки»), які в результаті утилізували австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда в Сараєвому. Цар Микола ІІ щиро вірив, що за допомогою французьких кредитів та британського флоту він зможе провернути легкий стартап: підпалити Балкани, сховатися за спинами Антанти й загребти чужими руками Константинополь.

• Мобілізаційний клінч : Коли Австро-Угорщина виставила Сербії логічний ультиматум, заліську військову машину трохи затисло. Зупинити запущену царем загальну мобілізацію бюрократичний апарат уже не міг суто технічно: потяги з гарматним м'ясом перли до кордонів за старими німецькими картами. Імперія сама затягнула зашморг на своїй шиї, сподіваючись, що мільйони мобілізованих «чудо-богатирів» все0одно закидають супротивника шапками.

1914 рік. Східно-Прусська катастрофа, чи як воно воюється без хохлів і шифрів

Щойно заліський цап запхав роги у велику європейську бійню, Ставка вирішила продемонструвати німцям справжню суворовську рєзкость. Для цього були кинуті в наступ на Східну Пруссію дві найкращі кадрові армії. Саме тоді український мобілізаційний ресурс іще не встигли масово закатати в окопи, тож залішани воювали переважно своїм фірмовим, ісконним складом під керівництвом «елітного» дворянського менеджменту. Результат виявився прогнозованим.

• Менеджмент високих стосунків : Керувати наступом поставили двох генералів — Олександра Самсонова (2-га армія) та Павла Ренненкампфа (1-ша армія). Ці два вусаті генії військової думки люто, екзистенційно ненавиділи один одного ще з часів Російсько-японської війни, де вони буцімто побилися на залізничному вокзалі в Мукдені. Координація між арміями була на рівні нуль, пєрєходящій в мінус: кожен хотів підсидіти колегу і першим відзвітувати царю про побєду.

• Відкритим текстом : Організація зв'язку в заліській армії — це окремий шедевр окопного UX/UI. Оскільки штабні фахівці затупили з шифроблокнотами, а користуватися складними кодами ніхто не вмів і не хотів, заліські штаби почали передавати оперативні накази та диспозиції військ по радіо відкритим текстом. Німецьке командування (Гінденбург і Людендорф) просто сиділо на вухах, пило каву і в реальному часі читало, куди саме чудо-богатирі попхаються завтра вранці чи за годину.

• Танненберзький дефолт і лісовий суїцид : Скориставшись тим, що Ренненкампф увімкнув режим повного ігнору і просто стояв на місці, німці миттєво перекинули всі сили, затисли армію Самсонова в болотах під Танненбергом і почали планомірну утилізацію. Понад 30 тисяч двохсотих, купа полонених та втрачена артилерія. Усвідомивши глибину всєх наших глубін, генерал Самсонов пішов у ліс і застрелився від сорому [69]. Ренненкампф, дізнавшись про такий фінал колеги, ухвалив єдино правильне тактичне рішення — кинув залишки військ і втік за кордон. Заліський воєнпром без залучення українців знову продемонстрував від'ємну життєздатність.

1916 рік. Брусиловський прорив, чи знов затикати дірки українськими горбами

Після отріцатєльного наступлєнія 1915 року, відомого в заліських підручниках як Великий відступ, імперія опинилася за крок до капітуляції. Кадрова армія була повністю знекровлена, Польща, Литва та шматок Волині втрачені, снарядний голод душив штаби, нєпобєдімі побєдітєлі панічно дристали німецької важкої артилерії. І тут Ставка знову згадала про свій улюблений антикризовий менеджмент — активацію українського штурмового ресурсу.

• Українізація Південно-Західного фронту : Щоб організувати літній наступ 1916 року, генерал Олексій Брусилов отримав карт-бланш на тотальну мобілізацію. Царська вербувальна машина під нуль вигребла українські села Поділля, Волині, Київщини, Чернігівщини та Полтавщини. Понад 80% особового складу ударних армій Південно-Західного фронту складали мобілізовані українські селяни та рекрути [70].

• Тактичний хак за рахунок масової утилізації : Брусилов дійсно придумав непогане тактичне ТЗ — замість одного масованого удару він ударив одночасно у двадцяти місцях на широкому фронті. На головному Луцькому напрямку ударна 8-ма армія генерала Каледіна рванула на захід прямо з вихідного рубежу Олики та Цуманських лісів. Українські рекрути своїми горбами і багнетами проламували три смуги глибокої оборони австріяків, нашинковані бетонованими гніздами та колючим дротом у кілька рядів. На третій день цієї м'ясорубки чудо-богатирі таки форсували річку Стир і зайняли Луцьк, який став найзахіднішою точкою цього прориву, вщент розмотавши 4-ту австрійську армію. Проте за цей локальний успіх було заплачено страшну ціну — штурмовий ресурс фронту вигорів майже до тла в болотах Полісся та Волині.

• Кабінетний саботаж і крадіжка лаврів : Наріжна концепція спрацювала бездоганно: поки українці на Південно-Західному фронті робили результат, суто заліські генерали на інших ділянках продемонстрували звичний рівень куражу. Генерал Еверт (Західний фронт) та старий знайомий по Мукденському обсеру Куропаткін (Північний фронт) тупо затислися, злякалися німців і повністю саботували підтримку прориву. Стратегічний успіх Брусилова злили в унітаз через логістичний дефолт та імпотенцію Ставки. Зате в історію ця бійня увійшла суто під брендом «вєлічія рузского оружия», а про те, чиєю саме кров'ю був залитий цей прорив, імперські та радянські історики швиденько «забули».

Світова бійня. М'ясорубка розділеного ресурсу

Найстрашніший і найцинічніший парадокс Першої світової війни полягав у тому, що заліська пропаганда примудрилася записати мільйони українських життів у свій одноосібний актив, одночасно утилізуючи українців по обидва боки лінії фронту. Імперія Романових та імперія Габсбургів влаштували на наших землях грандіозний кривавий гладіаторський бій на аутсорсингу.

• Свій на свого за чуже : Доки мобілізовані селяни з Полтавщини, Поділля (майбутньої УНР) горбами проламували австрійські укріплення на Волині під прапорами царя Миколи, з іншого боку окопів — у складі австро-угорської армії — стояли такі самі українські селяни з Галичини, Буковини та Закарпаття (майбутня ЗУНР), яких Відень вигріб захищати свої «цісарські скрепи». Українці Галичини масово та героїчно гинули в Карпатських Бескидах чи під час Горлицького прориву точно так само, як їхні етнічні брати з Лівобережжя. Вони вбивали один одного, співаючи в перервах міх боями однакових народних пісень), бо на кокардах у одних був двоголовий мутант Романових, а у інших — чорний орел Габсбургів. Жодної логіки для самих бійців — лише смерть за чиїсь імперські амбіції[71].

• Маніпуляції з імперським переписом : Щоб зрозуміти, чому заліські воєначальники так безжально палили наш людський ресурс, варто згадати Перший загальний перепис населення 1897 року. За його результатами в імперії зафіксували понад 100 мов, а самі залішани («великороси») зі своїми 55,6 млн осіб становили менше половини — чи 44,31% від населення імперії. Петербург вигадав лохотрон під назвою «триєдиний руський народ», штучно зваливши великоросів, білорусів та понад 22 млн носіїв української мови (17,81%) в один статистичний звіт. Намалювавши солідну цифру, царський генералітет почав дивитися на цей колосальний український демографічний потенціал виключно як на безкоштовний, безкінечний штурмовий матеріал для затикання дірок на фронтах.

• Привласнення кривавого кешбеку : Коли імперський бізнес Романових остаточно ліг на дно у 1917-му, заліські історики швиденько переписали весь цей жах на свій лад. Усі тактичні здобутки на кістках українців з обох боків були оголошені «подвигом рузского солдата». Трагедія мільйонів розділених сімей, де батько в російській шинелі міг стріляти у сина в австрійському мундирі, перетворилася на черговий параграф у скрепному міфі про «вєлічіє оружия».

1917–1918 роки. Банди Муравйова проти інтелігенції Києва

Міф про те, що «купа кадрових козаків програла банді матросів Муравйова», повністю розбивається об військову топографію та логістику. На січень 1918 року червоний таран, попри свій анархічний босяцький вигляд, виявився набагато ефективнішим і технологічнішим військовим механізмом, ніж те, що спромоглося виставити військове відомство УНР. Це була чистокровна «ешелонна війна» на рейках, яку Київ програв технічно.

• Операція в режимі «ошпареної кішки» : Головна катастрофа УНР — тотальна відсутність стратегічного планування та мобільних резервів. На ключових залізничних напрямках зі Сходу не було жодних регулярних гарнізонів чи підготовлених ліній оборони. Коли залізнична стрілка на Бахмачі повернула на Київ і червоні потяги поперли на столицю, військове керівництво у паніці набрало вчорашніх київських юнкерів, студентів та гімназистів і в режимі ошпареної кішки викинуло їх за 130 кілометрів від Києва — на станцію Крути. Дітей кинули в чисте поле, без флангової підтримки, без зв'язку із сусідніми станціями, без артилерійського прикриття та без другого ешелону. Це був не військовий маневр, а суїцидальна спроба закрити тілами дірку в неорганізованій системі оборони держави.

• Рейковий кулак проти гвинтівок : Загони Муравйова рухалися автономними, важкоозброєними штурмовими ешелонами. Попереду котилися повноцінні бронепоїзди з артилерією калібру 76-мм та 122-мм. Натрапляючи на опір, вони не розгортали піхоту в лави на кілометри по снігу, а засипали осередки цього опору ураганним фугасним вогнем з ходу. Наші добровольці під Крутами мали на весь загін лише одну 3-дюймову гармату, розгорнуту на платформі, та десяток кулеметів. Проти броньованого мобільного кулака більшовиків звичайна піхота з гвинтівками Мосіна була технічно безсила.

• Логістичний клінч та транспортна блокада : УНР повністю програла управління залізничною інфраструктурою. Профспілка залізничників («Вікжель») була нашпигована більшовицькими агентами або тримала саботажний «нейтралітет». Коли з Правобережжя намагалися перекинути боєздатні курені, залізничники «губили» паровози, зливали воду в депо і забивали стрілки зустрічними ешелонами. Багато українських загонів мали кулемети й кураж, але фізично не могли зрушити зі своїх станцій на допомогу сусідам, бо паровози стояли «холодними» без вугілля.

• Диверсійний таймінг прямо в тилу : Повстання на київському заводі «Арсенал» наприкінці січня було продуманим і технічно точним ударом під дих. Воно мало на меті не стільки захопити місто, скільки зв'язати боєм єдині реальні мобільні сили УНР — Гайдамацький кіш Петлюри та Січових Стрільців Коновальця. Замість того, щоб виїхати ешелонами на лінію Дарниця — Ніжин і заблокувати Муравйова на підходах до Дніпра, найкращі українські штурмовики мали тиждень вибивати заколотників зі стін власного заводу в центрі столиці. Коли «Арсенал» нарешті зачистили, Муравйов уже розгортав гармати в Дарниці.

• Дарницький тир і балістичний рознос Києва : Пройшовши збільшовичений Ніжин [72], ешелони Муравйова докотилися до Дарниці на лівому березі Дніпра. Саме тут, на території залізничного вузла та величезного артилерійського полігону, окупанти розгорнули свої батареї й почали методично випалювати правий берег, випустивши по місту близько 15 тисяч снарядів. З технічного погляду рельєф київських пагорбів взагалі не заважав матроським гарматам нищити столицю [73]. Печерськ, Лавра та центральні квартали перетворилися на суцільне пекло.

23 фєвраля: Старт на Самару у літєрном поїзді

«Так пусть же Красная
Сжимаєт властно Свой щіт мозолістой рукой...»
~ Із пєсні♦ про ♦ сжиманіє щіта.

Окремим шедевральним рядком у заліській міфології йде дата 23 лютого 1918 року, яку радянські підручники (а за ними й сучасна путєнська шобла) оголосили «Днем рождєнія Красной армії» під соусом «героїчної відсічі німецьким окупантам під Псковом і Нарвою». Насправді все було трошки не так (Шельменко-денщик).

• Героїчний менеджмент балтійського матроса : Командувати обороною Нарви від німців Лєнін і Троцький призначили «червоного героя» — балтійського матроса Павла Дибенка, який привів із собою загін таких самих роздовбаїв анархічних флотських босяків. Як тільки чудо-богатирі побачили на обрії регулярні педантичні німецькі лави, бойовий кураж матросні миттєво випарувався. Дибенко здав Нарву без жодного бою і дав такого драла на схід, що зупинити його не могли кілька тижнів.

• Спринтерський забіг до Волги : Це був не просто відступ, це був супер марафон по шпалах. Дибенка разом із його матроснею ловили по всьому тилу. Заліська військова дисципліна показала таку «рєзкость», що бравого наркома по морських справах «імали» аж попід Самарою, що на Волзі — тобто за півтори тисячі кілометрів від лінії фронту!

• Як народився міф : Коли Дибенка нарешті скрутили, віддали під трибунал і ледве не розстріляли за боягузтво, Лєніну терміново знадобилося перекрити цей грандіозний сором у пресі. Не маючи жодної реальної перемоги, більшовицький агітпроп просто оголосив день цього вселенського драпу «днем першої побєди». Армія в дупі, нарком у Самарі, зате свято зафіксували в календарі під марш в ре-мажорі.

1918–1920 роки. Бліцкриг Болбочана та тачанкові рейди Махна

Заліський окупаційний бізнес на Півдні протримався лічені місяці і зійшов нанівець, щойно проти нього виставили український штурмовий ресурс.

• Кримський експрес Петра Болбочана (квітень 1918 року) : Головний військовий хак того часу продемонстрував полковник Петро Болбочан зі своєю Кримською групою армії УНР. Поки німецькі союзники понуро й педантично чухали потилиці перед затиснутим Чонгарським укріпленим районом, Болбочан знову проявив креатив. На залізничних дрезинах, обкладених мішками з піском, українські штурмовики на шаленій швидкості проскочили замінований Чонгарський міст, заскочили в тил заліським червоноармійцям і за лічені дні зачистили Крим до Бахчисарая і Сімферополя. Болбочан переграв більшовиків на їхньому ж полі — у мобільній ешелонній війні, випередивши німців і змусивши Чорноморський флот у Севастополі підняти українські прапори. Чистокровний мілітарний стартап, який заліські історики досі згадують із щемом в дупі у шлунку.

• Махновський тачанковий бренд (1919–1920 роки) : Окремим трешем для окупантів став Нестор Махно і його анархістсько-селянська армія. Після епічного взяття Катеринослава (де махновці пасажирським потягом підкотили до вокзалу і рознесли заліську залогу з кулеметів), «батько» створив унікальний тактичний UX/UI — кулеметну тачанку. Технічно проблема виглядала так. Кулемет Максима давав шквал вогню і посилав кулі досить точно. Проте, потребував ретельних налаштувань. При тяганнях по гОвнам отчізни ці налаштування збивалися, і доводилося крутити все по-новому. Махновці вирішили проблему, встановивши кулемет, який боявся тряски, на візок, що максимально згладжував цю тряску. Регулярні армії світу (як білі денікінці, так і червоні залішани) просто фігіли від цієї мобільності: ресорний візок із Максимом ззаду летів степом зі швидкістю 50 км/добу, розгортався з ходу в лаву і викошував ураганним вогнем парадні кавалерійські розрахунки.

• Кримська утилізація Врангеля (листопад 1920 року) : Коли червоним до зарізу знадобилося пробити Кримські перешийки та утилізувати білогвардійського барона Врангеля, вони знову приповзли на колінах до тих, хто здатен вирішити проблему — уклали союз із Махном. Саме махновська Кримська група під керівництвом Семена Каретника форсувала крижане гниле море Сиваш під вогнем, зайняла Литовський півострів і зламала хребет обороні білих на Перекопі. Щойно українці зробили за залішан брудну роботу, скрепне командування (Фрунзе) вчинило традіционно і скрєпно — оточило переважвючими силами і підступним вогнем знищило впритул учорашніх союзників. Каретник із боями прорвався назад у степ, остаточно зафіксувавши: вірити москалям — це стовідсотковий дефолт.

Технічні та логістичні чинники поразки Визвольних змагань (1917–1921)

Аналіз поразки українського державотворчого проєкту з суто мілітарного, інфраструктурного та матеріально-технічного погляду, без ідеологічних та політичних оцінок.

• Екзистенційне оточення (Війна на 360 градусів) : Армія УНР та УГА опинилися в повній стратегічній ізоляції без жодного безпечного тилового району для постачання, формування резервів чи евакуації поранених. Бойові дії велися одночасно проти чотирьох регулярних сил: Червоної армії зі Сходу та Півночі, білогвардійських військ Денікіна з Півдня, польської армії Пілсудського із Заходу, та заблоковані десантом Антанти порти Чорного моря. Жодна логістична система не здатна забезпечити сталість фронту в умовах суцільного оточення.

• Промислово-патронний дефолт : На території України під контролем УНР не було жодного патронного, капсульного, порохового чи гарматного заводу. Усі ключові підприємства військово-промислового комплексу колишньої імперії (Луганський патронний, Тульський збройовий, Охтинський пороховий заводи) контролювалися більшовиками. Постачання набоїв та снарядів залежало виключно від вигрібання старих царських складів Південно-Західного фронту. Після вичерпання сумісних калібрів інтенсивність вогню українських частин упала до критичного мінімуму (до 5–10 патронів на бійця перед атакою).

• «Трикутник смерті» та медична блокада : У 1919 році залишки українських армій були затиснуті на п'ятачку Поділля (район Любара, Шумська та Чорторії). Головним чинником втрати боєздатності став епідемічний плямистий тиф, який уразив до 90% особового складу. Через дипломатичне невизнання та блокаду з боку Антанти Міжнародний Червоний Хрест технічно блокував постачання в УНР медикаментів, хініну та мила. Санітарні втрати перевищили бойові у кілька разів, що призвело до дезінтеграції регулярних частин.

• Втрата інфраструктурного контролю : Військове керівництво УНР не спромоглося взяти під жорсткий контроль залізничну мережу та телеграфний зв'язок. Профспілка залізничників («Вікжель») саботувала військові перевезення Директорії, що унеможливило маневр резервами з Правобережжя на Лівобережжя. Через відсутність дров та вугілля для паровозів ешелони з боєкомплектом та підкріпленнями цілими тижнями стояли на вузлових станціях, поки передові загони приймали бій в ізоляції.

• Оперативно-тактичний розсинхрон і отаманщина : Замість створення єдиної вертикалі командування та регулярних корпусів, військова система УНР розпалася на автономні партизанські загони (отаманів Зеленого, Григор'єва, Ангела тощо). Ці формування мали високу мобільність, але діяли виключно у межах своїх повітів, відмовлялися підпорядковуватися штабам, самовільно залишали позиції або переходили на бік супротивника під впливом більшовицьких декретів про землю. Це унеможливило планування великих операцій стратегічного рівня.

• Стратегічні суперечності між УНР та ЗУНР : Командування двох частин України мало принципово різні ТЗ щодо визначення головного ворога. Для Галицької армії (УГА) єдиною екзистенційною загрозою була Польща, задля боротьби з якою вони були готові йти на союзи з Денікіним чи більшовиками. Для Наддніпрянської армії УНР головним ворогом було червоне Залісся, заради боротьби з яким Петлюра підписав Варшавський договір, віддавши полякам Галичину. Цей розкол повністю зруйнував єдиний український мілітарний фронт.

1918–1921 роки. Червоний терор: чому вижив заліський стартап

Поки київська професорська компанія у Центральній Раді гралася в гуманізм, влаштовувала нескінченні партійні мітинги та дискутувала про скасування смертної кари, більшовики на болотах тверезо оцінили власні шанси й увімкнули режим тотальної м'ясорубки. Сидячи у такому ж самому кільці ворогів, Лєнін і Троцький утримали владу суто за рахунок маніакальної, системної жорстокості, помноженої на контроль над імперськими патронними заводами та залізничними вузлами.

• Військовий UX/UI сталевого дроту : Головним інструментом керування в Червоній армії став рафінований, безжальний терор, де будь-який натяк на саботаж чи відступ карався моментальною утилізацією на місці. Поки українські отамани воювали «навколо власної стріхи», заліські комісари вибудували свій кривавий інженерний комплаєнс: білогвардійську та петлюрівську офіцерню в'язали до купи сталевим дротом і безжально відрізали все, що стирчало з цієї купи назовні. Було запроваджено інститут заручників — якщо мобілізований селянин тікав з фронту, його родину в тилу пускали під ніж. Страх перед кулеметом загороджувального загону Троцького став ближчим і сильнішим за страх перед таким же ворожим кулеметом.

• Примусовий аутсорсинг «воєнспєців» : Більшовики повністю відкинули пролетарські соплі, коли справа дійшла до організації вогневого кулака. Вони насильно мобілізували до своїх лав понад 50 тисяч кадрових офіцерів та генералів царської армії. ТЗ для царських спеців було простим: за спиною сидить комісар, і якщо полк провалює задачу або офіцер дивиться не в той бік — сім'ю розстрілюють. Завдяки цьому залішани миттєво отримали жорстку професійну вертикаль, чітку балістику артилерії, зв'язок Морзе та штабну логістику, перетворивши банду матросів на слухняну регулярну кувалду.

• Безлімітний промисловий ТЗ : У дзеркальних умовах війни на всі боки більшовики мали одну колосальну інфраструктурну перевагу, якої не мало Придніпров'я. Вони контролювали Центральний промисловий район (Москва, Пітер, Тула, Нижній Новгород). Усі головні патронні, зброярські та порохові заводи колишньої імперії лишилися у них. Поки наші козаки йшли в атаку з порожніми патронташами, вигрібаючи останні заначки, заліська шобла за рахунок рабської праці під загрозою розстрілу штампувала кулі й снаряди мільйонними тиражами. Вони могли засипати будь-який український рубіж залізом без ліміту.

• Радіальний залізничний маневр : Червоний вепр сидів у самому центрі імперської залізничної павутини, де Москва була головним вузлом. Це дозволяло їм грати на внутрішніх операційних лініях: коли Денікін тиснув з півдня — ешелони швидко котилися на південь, коли Колчак пер зі сходу — ті самі вагони розверталися на схід. Ворог (білі, українці, поляки) був розкиданий по краях без прямого зв'язку між собою [74]. Вони не могли скоординувати одночасний удар, і більшовики просто перекидали свій єдиний важкий кулак залізницею, розбиваючи всіх по черзі.

1920 рік. Варшавський дефолт Тухачевського та Бухарський перформанс Фрунзе

У заліській мілітарній міфології ці дві події бережно розведені по різних кутках підручників. Пролетарський Бонапарт Тухачевський із мріями вимити копита коней у Віслі йде окремим параграфом, а кривавий менеджер Фрунзе, який ганяє басмачів по пустелях (суто кіношний «товаріщь Сухов»), — окремим. Проте якщо глянути на календар і мапу серпня 1920 року, відкривається стратегічна шизофренія 80 -го левела, де червоний вепр розірвав дупу на Брітанський флаг між Варшавою та Середньою Азією.

• Логістичний розсинхрон: Варшава проти Бухари : У середині серпня 1920 року Залісся вирішило провернути два мега-стартапи одночасно. Тухачевський погнав Західний фронт штурмувати Варшаву, щоб «через труп білої Польщі» принести комунізм у Європу. І саме в ті дні, коли польський маршал Пілсудський разом із залишками армії УНР Петлюри влаштовували Тухачевському тотальний ркирдик («Диво на Віслі» 16–25 серпня), товариш Фрунзе на іншому кінці світу збивав вогневий кулак для штурму Старої Бухари (операція розпочалася 29 серпня). Імперія тупо не змогла в таймінг: найкращі бронепоїзди, авіація та боєкомплект, які могли б врятувати Тухачевського під Варшавою, залішани спалювали в пісках Туркестану, засипаючи снарядами глинобитні стіни підлеглих місцевого еміра.

• Басмачний глухий кут «Сухова» : Повалення бухарського еміра 2 вересня 1920 року заліська преса оголосила «вєлікой побєдой». Але за фактом Фрунзе не те що не добив басмачів, а навпаки — розворушив таке осине гніздо, що залішани загрузли в середньоазійських гОвнах ще на добрих десять років. Рух басмацтва палав у Фергані й Бухарі мінімум до 1926 року, а окремі загони довелося ловити аж до тридцятих. Стартап по швидкій радянізації Азії ліг на дно, перетворившись на хронічну партизанську м'ясорубку на виснаження.

• Унітазний фінал європейського бліцкригу : Поки Фрунзе пакував валізи в пустелі, Тухачевський на Віслі продемонстрував, як воюється суто заліським, скрепним пролетарським ресурсом без залучення українських багнетів (наш штурмовий ресурс у цей час саме намагався будувати власне українську УНР або партизанив проти більшовиків). Результат виявився класичним: повний операційний дефолт, оточення, сотні тисяч заліських чудо-богатирів у польському полоні та панічний драп назад за Буг.

1939–1940 роки. Спільний парад з Вермахтом та фінський дизентерійний клінч

У радянській міфології червень 1941 року завжди з'являється «раптово і без оголошення війни», щоб прикрити еталонний лохотрон попередніх двох років, коли Сталін з Гітлером з двох боків одного столу кроїли карту Європи за договором Молотова-Ріббентропа.

• Брестський нацистсько-радянський перформанс (вересень 1939 року) : Щойно Гітлер і Сталін розпиляли Польщу, заліська пропаганда оголосила це «освободітєльним походом для захисту братів-українців і білорусів». Але фінальний акорд цього стартапу змити в унітаз не вдалося. 22 вересня 1939 року в Брест-Литовську відбувся офіційний спільний парад Вермахту та Червоної армії. Заліський комбриг Семен Кривошеїн та німецький генерал Гайнц Гудеріан стояли на одному подіумі, щиро посміхалися, тисли один одному руки й салютували під звуки нацистських маршів[75].

• Суомуссалмський дефолт на лінії Маннергейма (1939–1940 роки) : Окрилена легким дерибаном Польщі, Ставка вирішила за тиждень закидати шапками маленьку Фінляндію. Оскільки після Голодомору та чисток український мобілізаційний ресурс іще не встигли масово закатати в шинелі з будьоновками, воювати поперли переважно своїм, ісконним заліським складом (на кшталт 44-ї дивізії, яку сформували на болотах). Сталося знов, не як гадалося — замість малєнькой побєдоносной войни черговий тотальний обсер. Нечисельні мобільні загони фінів на лижах різали заліські багатокілометрові ешелони в лісах, як ковбасу. Чудо-богатирі дохли від лютих морозів, замерзали в танках прямо вздовж доріг і масово отримували від фінських «кукушок» та коктейлів Молотова. Втрати під 130 тисяч за три місяці ганьби [76].

Вставай, страна огромная

До речі, хто не знав, пісня написана задовго до 22 червня 1941 року. Цікаво, куди саме мала вставати огромная страна ДО 22.06.1941?..

• Великий червневий драп та прикордонний рознос (червень–вересень 1941 року) : Головна скрепна святиня про «раптовий і віроломний напад» рушиться об суху статистику. Напередодні вторгнення Кремлю була вручена нота протесту з чітким аргументуванням причин вторгнення (значна концентрація радянських військ в безпосередній близькості до румунських нафтових родовищ; втрата цих родовищ була для Рейху рівнозначна капітуляції). Маючи тотальну перевагу в танках і літаках, заліські генерали продемонстрували світовий рекорд зі швидкісного покидання техніки та спортивної ходьби в тил українськими та білоруськими лісами. Поки кадрові частини Південно-Західного фронту (де більшість складали українці) зубами трималися за кожен волинський ліс під Дубно й Луцьком [77], заліські дивізії Західного фронту в Білорусі під проводом Павлова влаштували зразковий кіпіш із забігами ближче до дому. Результат перших тижнів — мільйони чудо-богатирів у німецьких таборах, кинуті тисячі як "устарєвших" (ага, вироблених у 1930 роках) Т-26, Т-28, Т-35, Т-37, -38, -40, так і новітніх, що пахли заводською фарбою, Т-34 та КВ. І традиційний драп до Москви та Волги.

• Київська катастрофа та мудре заліське командування (вересень 1941 року) : Найбільше оточення в історії попередніх воєн, де в котлі під Києвом згоріло понад 650 тисяч бійців. Коли командувач Південно-Західного фронту Кирпоніс вмовляв Ставку дати наказ на відхід за Дніпро, сталінські кабінетні стратеги на чолі з Шапошніковим малювали цілком таємний наказ «ні кроку назад». За відступ з позицій командирів розстрілювали перед строєм дивізій, а дивізії та полки розформовували. Залішани (як то неодноразово повторювалося в попередні сторіччя) злили весь кадровий склад фронту. Але коли кільце замкнулося, заліські полководці (на кшталт маршала Тимошенка) першими евакуювалися літаками [78], кинувши сотні тисяч українських рекрутів подихати в болотах Полтавщини та Чернігівщини [79]. Всю цю ганьбу пропаганда потім заліпила міфом про «героїчну оборону», скромно промовчавши, хто саме виявився безтолковим штурманом цього погрому.

І почьтальйон сойдьот с ума, разисківая нас

• Сталінградський перелом на американських колесах (1942–1943 роки) : Залішани розповідають світові і сьогодні, що «самі переломили хребет німецькій машині». Насправді, поки Жуков завалював трупами Ржевський виступ у безглуздих штурмах, під Сталінградом виїхали суто на бакинській нафті, кавказькому залізі та американському «ленд-лізі». Без тисяч високооктанових бензовозів «Студебеккер», американської тушонки («другий фронт») та кілометрів телефонного дроту, заліські чудо-богатирі сиділи б у степу без зв'язку, жерли б кінське падло, замість гудзиків на шинелях кріпили б їх патичками із сусідньої берізки чи драпали б за Урал [80]. Але у підручниках знову москалі побєдлі всєх, і, звісно, могут пофторіть.

• Букринський колумбарій та «чорносвитники» (осінь 1943 року) : Еталонний воєнний злочин заліського командування проти українського народу. Щойно Червона армія зайшла на Лівобережну Україну, ТЦК зразка 1943 року (польові військкомати) гребли всіх підряд від 15 до 60 років. Без форми (у власному цивільному одязі, звідси й назва «чорна піхота» або «чорносвитники»), без присяги і часто з однією цеглиною чи половиною весла в руках, тисячі українців були кинуті форсувати Дніпро під німецькі кулемети на Букринському плацдармі. Мета заліських м'ясників на чолі з Ватутіним була одна — надурити ворога, зімітувати головний удар в одному місці (для чого не жалко було завалити українськими трупами Дніпро і весь плацдарм перед ним), а штурм ріки провести в іншому місці (близ Лютежа). Для чого? Щоб звільнити Київ вакурат до «красного дня календаря» — 7 листопада. Німці сходили з глузду від кількості м'яса, яке йшло на забій, стволи кулеметів закипали і виходили з ладу, а залішани потім відзвітували про «вєлікій подвіг совєтського народу».

Взять Бєрлін раньше амєріканцов

• Берлінська утилізація під червоний прапор (квітень–травень 1945 року) : Фінальний штурм у виконанні Жукова став апофеозом заліського воєнного ідіотизму. Замість того, щоб узяти Берлін в облогу й почекати, поки у німців закінчаться набої та сухарі, Ставка знову влаштувала перегони з союзниками за право першими повісити червону шмату на Рейхстаг [81]. Жуков попер у лоб на Зеєловські висоти, підсвічуючи своїм же солдатам у спину зенітними прожекторами. У цій фінальній м'ясорубці за кілька тижнів утилізували понад 300 тисяч бійців (значну частину яких знову складали мобілізовані українці). Часто через неузгодженість артилерія не встигала переносити вогневий вал, під який попадала своя ж піхота. Справжній фінал війни — не військовий геній, а гори трупів, на яких заліські маршали в'їхали в історію з ешелонами унітазів і пралок награбованого барахла і вивезеними німецькими підприємствами.

• Трофейний десант та мародерський тріумф (1945 рік) : Ще не стихли останні постріли,як у заліських «героїв» увімкнувся наріжний генетичний код — ґвалтувати усе, що шевелиться, і тягти все, що не прибите до підлоги чи не прихвачене електрозварочкою. Поки рядові бійці серійно вантажили німецькі велосипеди та ручні годинники, вищі чини влаштували промислове мародерство. «Маршал побєди» Жуков організував цілу трофейну комісію із залученням неймовірної юрби інтендантів, а сам особисто вивіз із Німеччини цілі ешелони барахла. Комісія, призначена Сталіним для оцінки маршальської бойової звитяги, нарахувала в засіках сотні метрів шовку, хутра, гобелени, перські килими, сервізи, картини, музичні інструменти, патефони-грамофони та ящики з німецьким золотом і сріблом. Імперії начхати на гори холопських трупів. Імперія перемогла заради трофейних німецьких кофт, відрізів на костюми, мереживних трусиків і сервізів у сервантах.

Як тупі хохли совєцьку каральну машину лісами гонили

• Партизанський тупик та безпорадність каральної машини (1944–1960 роки): Місто Рівне звільнене від німецьких загарбників совєцькими 2 лютого 1944 року. До кінця 1944 року німецьких вояків на території УРСР офіційно не лишилося. Лишилися партизани. Не сильно чисельна німецька агентура генерала Канаріса і війська УПА. Якщо із німецькою агентурою протягом 1945 року питання було наче вирішено, то щодо бендерівців якось не пішло. Кремлівська пропаганда вже волала на весь світ про «вєлікую побєду над нацизмом» і помалу малювала плани кидка танків до Ла-Маншу, а всередині імперії розгортався логістичний та військовий колапс. Регулярна Червона армія з авіацією, артилерією, танками та тисячами вояків НКВС півтора десятка років не могла взяти під контроль західноукраїнські ліси. Кадрових заліських чудо-богатирів і дивізії ВВ НКВС ганяли по карпатських хащах та волинських болотах як зашуганих зайців. Партизанська логістика криївок УПА при тотальній підтримці місцевого українського населення переграла заліських генералів, періодично утилізуючи топ-вертухаїв (як-от командувача 1-го Українського фронту Ватутіна; того самого, що гнав під кулеметний вогонь тисячі чорносвитників під Бугрином, а свій кінець знайшов на Рівненщині, трохи південніше від місця народження самої УПА). Спецназ МДБ зміг придушити опір лише через тотальний терор [82], депортації сотень тисяч цивільних та випалювання цілих сіл. Останній бій з повстанцями радянська історіографія зафіксувала у 1960 році. Імперія вкотре довела: коли проти неї воює український інтелект, її хвалена регулярна армія безпорадно топчеться на місці, втрачаючи людські ресурси тисячами.

Холодна війна. Не така вже й холодна

• Тоцький ядерний віварій Жукова (вересень 1954 року) : Післявоєнна Європа сама себе не захопить, а гусіні совєцкіх танків у водах Атлантики полоскати потрібно. У американців була бомба. Москалям теж потрібна була бомба. Її вкрали. Вкрасти,- це найкраще, що виходить у москалів. Але комп'ютерних алгоритмів математичного моделювання американці не вигадали. Оскільки в цій галузі красти було нічого, треба було бомбу на комусь перевіряти. Оскільки баби єщьо нарожают, бомбу вирішено було перевірити на чудо-богатирях. Щоб перевірити, як вони могут повторіть здатні наступати через епіцентр ядерного вибуху і при цьому не стати одразу отріцатєльно живими, Жуков наказав скинути з літака цю саму бомбу прямо на голови 45 тисячам своїх солдатів на Тоцькому полігоні. Щойно гриб піднявся і трішки осів, заліських строковиків в в комфортних ватно-марлевих пов'язках і протизазах на вирост (бо ОЗК похмурий геній москальського народу ще не вигадав), погнали в атаку по спеченому на скло радіоактивному ґрунту. Результат прєдсказуєм — во імя отчізни десятки тисяч залішан тихо здохли від променевої хвороби та подальшої онкології по своїх дєрєвнях, давши підписку про нерозголошення страшной воєнной тайни, а маршал просвердлив чергову дірочку в мундирі для ордена.

• Корейський авіаційний тупик під прикриттям «Лі Сі Цина» (1950–1953 роки): Перша велика проксі-війна, де залішани спробували загребти жар чужими руками[83]. Тисячі китайських «добровольців» були безжально кинуті на американські кулемети. Коли ж довелося воювати самим у повітрі[84], заліським асам змахнули пил з золотих погонів, переодягли в китайську форму і змусили кричати в рацію вигадані матюки, кодуючи під пілотів «Лі Сі Цина» та «Ван Ю Шина». Незважаючи на казки про тотальне домінування МіГ-15, американські «Сейбри» влаштували сталінським соколам по наглим клювам. Стартап завершився нічиєю на 38-й паралелі, де совєти виявилися неспроможними вибити американців, зафіксувавши глухий кут і залишивши половину Кореї дохнути в голодному комуністичному концтаборі наступних 2/3 сторіччя.

• Арабо-ізраїльський логістичний дефолт та рознос накопиченого радянського залізяччя (1967–1973 роки) : Совєти знайшли друзів на півночі Африки за принципом: Ворог Ізраїлю (США) мій друг. Союз роками напомповував арабських союзників (Єгипет та Сирію) тисячами радянських танків Т-54/Т-55/Т-62, літаків МіГ-21 та зенітних комплексів. Умудрьонні опитом попередніх перемог, ґонорові заліські радники солідно малювали стрілочки на планах «скидання Ізраїлю в море». Все було добре, поки добре, і тихо, доки тихо. Ізраїль не став чекати, і, за улюбленим путєним законом подворотні, ударив першим. У Шестиденній війні та на війні Судного дня ізраїльська армія (ЦАХАЛ) за лічені дні помножила весь скрепний воєнторг на нуль. Заліські радари «сліпли» від єврейських постановників завад, танки бадьоро горіли через чугуняву ергономіку, а «аналоговнєтні» МіГи сипалися з неба десятками або взагалі самотньо горіли на стоянках аеродромів. Совєти злили Близький Схід, звинувативши в усьому «тупих арабів», хоча проблема була в самій системі, заточеній під завалювання м'ясом, яка повністю обісралася проти новітніх систем радіоелектронної боротьби і високоточної зброї, про яку в Союзі лише читали лекції на кафедрах загальної тактики ще у 1980х.

Коли братья не хочуть братацца

Рузскій мір штука вєсьма навязчіва. Одкараскатися од братьйов по разуму по класу так зразу не вийде. Не для того вони сторіччями вели битви за воссоєдінєніє і собіратєльство зємєль рузскіх.

• Танковий «гуманітарний конвой» у Будапешт та Прагу (1956, 1968 роки): Братушок по соціалістичному табору совєти любили палкою любов'ю (про яку ще Алєксандр Блок писав [85]. Як тільки угорці чи чехи бажали соціалізму з людським обличчям [86] або, спаси боже, хотіли вийти з-під заліської опіки, кремлівські старці одразу ж відправляли туди 100500 танків для «стабілізації обстановки». В результаті чехословацькі та угорські цивільні швидко дізнавалися, що радянський танк — це наше всьо, ібо нєфіг. Залішани мужньо перемагали беззбройних студентів та інтелігентних європейських дідусів, наштампувализа що отримували невеличкі вагончики з гіркою мебздульок за взятіє, освобождєніє, дружбу і сотруднічєство.

• Афганськиа пастка, «Стінгери» та цинковий тріумф (1979–1989 роки): Фінальний акорд і апофеоз совєцької військової мислі перед Союзу гаплик. Кремлівські старі маразматики вирішили, що в афганських горах дещо бракує комунізму, і ввели «обмежений контингент» для захисту чергового кишенькового диктатора. При чому, одного з них сам же ж радянський СпецНаз зашпурляв у палаці дружніми радянськими гранатами разом з жінками і чисельними дітлахами. Планували зайти на два тижні [87], а застрягли на десять років. Місцеві моджахеди, швидко підгодовані американськими «Стінгерами», влаштували брєжнєвскім соколам перманентний демонтаж літаків і вертольотів прямо в повітрі [88]. Замість тріумфального маршу залішани отримали тисячі «вантажів 200» у цинкових ящиках. За безпорадність і палаючі колони по всіх афганських ущелинах самі мірні совєцькі воєни організували килимові бомбардування стратегічними ракетоносцями, застосували боєприпаси вакуумного підриву, тотальне випалювання кишлаків з мірняком. Це, як водиться , абсолютно нікого ні від чого не врятувало. І через 9 років непомітно підкрався пиздець з своєю усмішкою хижой, Лесь повний економічний дефолт «вєлікого і могучєго», який благополучно розвалився на составляющі через два роки після гонорового виводу військ з краснимі знамьонами через міст Патріотизму.

А шо далі?

Союз успішно розвалився. Війну, яку українці очікували десь у 1992-1993, Єльцин проспав. Да і не до того йому було — потрібно було Хабіббуліних вибивати з Білого дому. Танками. Ісключітєльно танками. А потім потрібно було усмірять нєпокорних чєчєнцев.

• Перша російсько-чеченська війна та загін УНА-УНСО «Вікінг» (1994–1996 роки): Епічний злив заліського воєнторгу, коли міністр Паша-Мерседес обіцяв узяти Грозний за дві години одним полком десантників, а натомість спалив у новорічну ніч цілу Майкопську бригаду. Головним сюрпризом для москалів стало те, що чеченці воювали не самі. На допомогу Ічкерії підтягнулися добровольці з української УНА-УНСО під керівництвом легендарного Сашка Білого (Олександра Музичка), який очолив загін «Вікінг». Українці настільки якісно і з натхненням мінували заліську бронетехніку і влаштовували засідки в Грозному та горах Аргунської ущелини, що Сашко Білий отримав від Джохара Дудаєва вищий орден республіки «Честь Нації» [89]. Отримавши по пиці, москалі підписали капітуляцію у Хасавюрті й гордо продовжили отріцатєльне наступлєніє.

• Друга чеченська війна та «рязанський цукор» (1999–2009 роки): Реванш, який знадобився ФСБ, щоб посадити в кремлівське крісло молодого і пєрспєктівного Путлєра (в послєдствії Х..йло). Для розігріву ватного електорату заліські чекісти підірвали будинки з такими ж москликами у Москві та Волгодонську, швиденько знайшовши «чеченський слід» [90]. Цього разу рузскіє воєни воювали в улюбленому стилі: зрівняли Грозний з землею «Градами» і вакуумними бомбами, а потім просто купили місцевих зрадників із тейпу Кадирова, погодившись платити Чечні мільярдну щомісячну данину з бюджету РФ під виглядом «дотацій». Що успішно продовжується і нині. Кадирчєґ все ще вєрний пєхотінєц Путєна, дон. Правда, здоров'я уже не то...

• П'ятиденний конфуз у Грузії під соусом «примусу до миру» (серпень 2008 року): Коротка істерика заліської армії, яка вирішила захистити «наших мальчіков» в Осетії та Абхазії. Москалі перли величезною навалою 58-ї армії, але примус до миру ледь не закінчився примусом до землі. Вже на другий день грузинські ППО, озброєні українськими зенітно-ракетними комплексами «Бук-М1» [91], влаштували москальській авіації отріцатєльні взльоти. За лічені дні було збито кілька штурмовиків і навіть дальній бомбардувальник Ту-22М3, якого взагалі ніхто не чекав побачити збитим. Самого заліського генерала Хрульова грузинський спецназ розчехлив у колоні, простреливши йому дупу. Кремль зупинив танки під Тбілісі, трохи пожмакав помідори, оголосив про полнєйше «виконання задач» і зафіксував утворення двох нікому не потрібних бантустанів, де досі царює розруха і цвіте борщівник [92].

Ближче до сьогодення

Автор вирішив не розписувати подвігі рузскомірцев образца 2014+ года, бо ці події зовсім свіженькі, у всіх на пам'яті, і війна, нажаль, триває. Стовби диму щодня за вікном і рев реактивних шахедів над хатами нагадує про це щодня і щогодини. Отже, не будемо складати прогнози (ми не Месінги, не Ванги і не циганка з Таро), а перейдемо до певних висновків.

Головне аналітичне правило заліської «доблєсті». Замість висновків.

Не зважаючи на блиск орденів та мідних труб побєдних оркестрів, історія вчить, що війна — це завжди про гівно, кишки, мухи і смерть. У які б віки це не відбувалося, і якою зброєю не велося трупірованіє собі подібних. Отримувати на цьому якісь політичні плюшки,— верх підлості і цинізму у всі часи.

Аналізуючи історію імперського міфотворчєства — від ісконних подвігов алєксандров нєвскіх і дмітрієв донскіх впритул до геноцидної війни 2026 року, беручи до уваги всі гєройства доімперських часів московії — на базі сухих воєнних фактів вимальовується одне чітке історичне правило. Вся «воїнская славє» Московії насправді ніколи не була московською, а трималися суто на активному використанні воїнів, представників поневолених народів, і конкретно саме на українському військовому аутсорсингу.

Закономірність працює бездоганно і ділиться на два чітких сценарії

• Коли українці ЗА московитів (або в статусі гарматного м'яса під проводом москалів), — заліські стратєгічєскі фєльдмаршали і адмірали спроможні кудись доповзти і щось загарбати. Так було під Азовом у 1696-му (де Чернігівський полк Якова Лизогуба взяв фортецю за царя), під Полтавою у 1709-му (де виїхали на козаках Скоропадського) та під Очаковим у 1788-му (де запорожці Головатого і Білого рознесли османський флот і взяли Березань, поки Потьомкін ридав у наметі). Навіть епічний злив у Кримській війні та оборону Севастополя у 1854-му витягували на собі українські полки (Полтавський, Житомирський, Кременчуцький), а всю медійну героїку залішан врятував спецназ із Вінниччини — матрос Петро Кішка. Те ж саме повторилося у 1918–1921 роках, коли Перекоп і Крим спочатку штурмували полки Болбочана, а потім у підсумку брав Нестор Махно, якому червоні подякували кулеметами в спину. Про Другу світову взагалі мовчимо — якщо порахувати кількість Героїв Радянського Союзу та загальні втрати у перерахунку на душу населення, то виявиться, що без Першого, Другого, Третього і Четвертого Українських фронтів «вєлікая побєда» закінчилася б десь під Волгою. Ба більше — навіть у корейському небі 1950-х сталінські соколи та радянські аси трималися на українських льотчиках, які кодувалися під китайців «Лі Сі Цина».

• Коли українці ПРОТИ московитів (або москалі воюють самі): Щойно залішани залишаються без українського крила або намагаються воювати безпосередньо проти нас — імперський стартап рано чи пізно оголошує отріцатєльноє наступлєніє вкупі із жестамі доброй волі. Без українського менеджменту та логістики «вєлікіє воіни» здатні перемагати лише суху траву в степу і немовлят, забраних у зґвалтованих матерів. Їхній стабільний максимум за три століття — це Конотопський погром, Дрижипільський обсер у кучугурах із власних трупів, Прутський котел із ридаючим Петром, Кримський колапс Мініха та Роченсальмське утоплення флоту. Сюди ж додаємо і 50 років ганьби проти чукчів, де імперські карателі регулярно зливалися лижній партизанці, і кавказьку столітню м'ясорубку, яку витягнули виключно терором і випалюванням аулів. Навіть у Першій чеченській, коли проти москалів вийшов загін УНА-УНСО «Вікінг» Сашка Білого, заліський воєнторг миттєво підписав Хасавюртівську капітуляцію. Суцільний, тотальний, колективний дизентерійний пронос у калюжах. Ну і сучасність: поки що незавершена українська геноцидна кампанія.

Історія доводить: залісся завжди купувало чужу кров і привласнювало чужу славу. Без українського ресурсу цей скрєпний бренд — звичайне дизентерійне стадо, яке у 2026 році продовжує дохнути в українських полях за тими ж самими корпоративними методичками 300-річної давнини.

Виноски

1. А Волга текла в ті роки приблизно там, де й зараз. Себто, хрін-зна-де від тої самої Ладоги, про яку побоїще.

2. На болотах налічується понад 1500 чинних споруд на честь кунака Сартака — РПЦ штампує їх на кожній військовій базі як бренд православного спецназу. В Україні царат теж масово тикав ці храми біля казарм суто для маркування території. Проте у лютому 2024 року ПЦУ офіційно викинула цього ординського ката зі списку святих, а громади активно переосвячують ці точки під нормальних українських покровителів. Наприклад, історичний храм Невського в селі Оленівка на Фастівщині після переходу громади до ПЦУ офіційно скинув імперський маркер і став храмом святого Іоанна Богослова.

3. У москальських літописах цей погром назвали «Федорчукова рать», намагаючись зліпити міф про якогось «татарського воєводу Федорчука». Насправді ставити слов'янське ім'я в один логічний ряд із ординськими темниками — це чистий цирк. Під цим псевдонімом ховався звичайний руський князь-колаборант, який допомагав Калиті зачищати своїх же сусідів.

4. Капшук українською

5. Чи не тому бєрьозонька-зазнобонька так дорога кожному москальському серцю, чи вуху, навіть не знаєм, як воно правильно.

6. По счьотчіку, по-панятіям.

7. Три хани загинули в один день. Вперше в історії Золотої Орди. Очевидно, Ольгерд спеціально полював на татарську верхівку, розуміючи, що за умовами організації ординського війська юрба кінноти без ханів,-- це просто перелякана юрба. З тих часів у москалів лишилася приказка: Нам, шо татарам. Шо наступать - бігти, шо одступать - бігти.

8. Бо навіщо тим новгородцям за щось там голосувати і капіталістичну Ганзу згадувати, нехай просто падуть ниць перед царем-батюшкою під звуки ординського бубна во імя Аллаха Вєлікого і Магомєта, пророка Яго.

9. Князь так боявся татар, що спочатку взагалі втік з війська до Москви, за що отримав порцію їбуків відбірного хейту від місцевого духовенства. Архієпископ Вассиан навіть надіслав йому знамените «Послання на Угру», де прямим текстом назвав царя боягузом і закликав припинити ховатися по корчах, коли країні загрожує небезпека.

10. Це за перебільшеними даними самих московитів

11. Так, той, що з Острога, за 40 км південніше Рівного.

12. Сучасниі дослідники приводять більш скромні цифри, які , втім, не зменшують факту історичної перемоги союзників Костянтина: 25-30 тисяч у Острозького проти 35-40 тисяч московитів.

13. Предка майбутніх Голіциних.

14. Класичне московське «їх там нєт» зразка XVI століття. Поки полонені воєводи роками гнили у литовських в'язницях, цар просто викреслив їх із відомостей на зарплату і графіків відпусток.

15. Жінок та дітей просто віддали в рабство або насильно хрестили, а місто пограбували так, що від колишньої столиці ханства лишилися одні руїни.

16. Цар надіслав ці списки по монастирях, докинувши купу бабла, щоб ченці молилися за упокій душ забитих ним людей.

17. Поки воєводи на смерть стояли під ударами татарської кінноти, «вєлікій самодєржец» тремтячими руками писав хану листи, де благав про мир і офіційно обіцяв повністю віддати Кримському ханству Казань та Астрахань, аби його тільки не чіпали в його новгородській берлозі.

18. Біжи, Ваньюшка, біжи!..

19. Тому самому польському королевичу, від якого вони зараз так завзято святкують «освобождєніє» 4 листопада. Чого б це?

20. Це було не важко.

21. В обмін на цей рейд гетьман витрусив із поляків розширення козацького реєстру, купу грошей та офіційне визнання православної ієрархії та української шляхти в Україні, яку до того вважали нелегальною.

22. - Куме, ви чули, як москалі кажеть на наше масло?
    - ???
    - Марґарін!!
    - Повбивав би курв!

23. Офіційно в заліських паперах написали, що воєвода «занедужав від чорної недуги». Насправді ж у нього просто стався напад панічного страху від перспективи зустрітися з Сагайдачним віч-на-віч. А чим не чорна недуга? З корічьнєвим подтєкстом?

24. Торгівля з обома офісами: Поки козаки гинули на полі бою, Москва не просто жувала соплі, а паралельно торгувала з Річчю Посполитою. Вони виконували умови Поляновського миру (1634 року) і навіть допомагали полякам харчами та блокували кордони, щоб повстанці не отримували ресурсів із сіверських земель. Тобто, класичний хеджинг ризиків.
    Смерть за чужий рахунок: Хмельницький у своїх листах буквально благав про військову інтервенцію, а у відповідь отримував відписки в стилі сучасного техсапорту: «Ваше звернення дуже важливе для нас, але наразі ми маємо технічні неполадки (не маємо наказу від царя)». Вони чекали, поки Україна втратить свій головний актив — мобілізаційний ресурс.
    M&A (Злиття та поглинання) з дрібним шрифтом: Переяславська рада 1654 року презентувалася Кремлем як «акціонерне товариство» або військовий союз (франшиза на безпеку). Але як тільки договір підписали, Московія одразу увімкнула режим рейдерського захоплення, почавши ліквідовувати автономію, переписувати контракти в односторонньому порядку та вводити своїх воєвод (кризових менеджерів від царя) у ключові українські міста.

25. Який, правда, ніхто не може знайти ось вже 300 з гаком років.

26. Нині село Охматів Уманського району Черкаської області. Розташоване на річці Бурта біля ріки Гірський тікич. Саме навколишні поля через люту холоднечу та запеклість боїв отримали історичну назву Дрижипіль.

27. Нині Конотоп, хто не знає, це українська Сумщина. Зовсім поряд там Батурин, гетьманська столиця, що її дещо пізніше плюндруватиме вялікій Пьотр.

28. Ці самовпевнені крики зафіксовані в тогочасних хроніках. Семен Пожарський щиро вірив, що козаки вже тікають, але просто не вгадав із топографією.

29. Отут коней дійсно жаль.

30. Шанцевим інструмєнтом, ги!

31. Сергій Соловйов, «История России с древнейших времен», том 11. Той випадок, коли навіть їхні власні історики не змогли приховати масштабів конотопського погрому.

32. Є таке внутрєннє московське море. Воронєжскоє. Не чули?

33. Плаваєт говно. Рузскіє морякі ходют!

34. А тєльняшка, она ісконно рузская. І крєстовий Андрєєвскій флаг!

35. В район Новгорода-Сіверського, для особистого підписання контракту з королем.

36. Каратєль-гєнєралісімус, прєдвєстнік вєлікого нєпобєдімого Суворова.

37. Колесування — вид страти, за якого засудженому залізним ломом або обухом ламали основні кістки кінцівок, після чого живу людину викладали на розміщене на високій палі горизонтальне колесо від воза, при цьому поламані кінцівки звисали з колеса, причиняючи катованому страшенний біль. Смерть наступала від больового шоку (спазм дихальних м'язів) і крововтрат.

38. Посадження на кіл — мученицька страта, під час якої людину прив'язували до кілків, вбитих в землю; кілок вставлявся в задній прохід, його тягнули, як правило, воли. Задача ката: не пошкодити при цьому внутрішніх органів, щоб запобігти раптовій смерті. Кіл виходив у районі верхніх ребер. Далі ті ж воли ставили кіл у підготовану яму; під вагою власного тіла катований повільно спускався нижче, розриваючи тканини, що розтягувало агонію на дні.

39. Звідки цифра: Про 120 тисяч османської регулярної армії (переважно професійні яничари та сипахи) під керівництвом Балтаджі Мехмед-паші пишуть як українські академічні джерела (Інститут історії України НАНУ), так і світова історіографія.
    Додатковий бонус: Крім цих 120 тисяч, там збоку бігала ще невеличка 70-тисячна орда кримського хана Девлет II Ґерая. Тобто сумарно Петра І затисла майже 200-тисячна юрба.

40. Не без участі українських козаків.

41. Центральний Крим.

42. Хоросо горіт, однако...

43. Якого самі чукчі лагідно прозвали «Якунін» (вбивця). Спочатку лякали іменем Павлуцького малолітніх чукотських дітлахів; такий собі Бабай північного розливу 80-го левела. Але з рештою успішно помножили на нуль в одному з боїв, забравши його гармату на сувенір.

44. В організмі північних народів відсутній гормон, що переробляє алкоголь, як, скажімо, у народів, де історично росли виноградники. Тому північні народи схильні до дуже швидкого хронічного алкоголізму. Що успішно і використали рузкі браття.

45. Класична заліська гуманітарна місія: «Або ви стаєте на коліна і цілуєте чобіт царя, або ми робимо тут пустелю».

46. Там є прекрасний епізод, як чеченці дивилися на спалене москалями село: це було навіть не обурення, а «така огида, яку відчувають до щурів чи скажених собак».

47. Цікаво, чи були у Фрідріха тоді паротяги?

48. Шо там на цей раз про пронос чи золотуху?

49. Повний букет імперського сервісу: через відсутність підвезення харчів та елементарної гігієни заліська армада масово злягла від лютої дизентерії (кривавого проносу), гнилої гарячки (тифу) та капітальної цинги. Солдати мерли тисячами прямо в багнюці, а ближче до зими почали банально замерзати в окопах при 23 градусах морозу, поки «Князь Таврічський» страждав на депресію.

50. Є певні дослідження, що Пугачов був потомок царського роду, але не Романових. І його підтримувала "на царство" дуже значна частина тодішньої Московії (в інших джерелах Тартарії). Чого варті лише факти, що уральські металургійні цехи лили для Пугачова гармати. Прості босяки навряд би впоралися з таким ремеслом.

51. Тут прям як Ахмат-слівні-кадировци Лапті Алладінова

52. Нині це територія Фінляндії, поблизу міста Котка. Красиві гранітні скелі та ідеальне місце для підводної археології заліських залишків.

53. Який нафіг врозтіч у вузьких шхерах, де хрін розвернеш оті гаргари, а ще й сусіди піддали жару своїми потопельниками.

54. Під час придушення повстання Тадеуша Костюшка.

55. І порубаними на гільйотині монаршими бошками.

56. Ну чьо, тоже скрєпа.

57. А шо робити, коли твій полЬк помножили на нуль за пів години.

58. Не факт, шо под бєрьозкой, але десь там під чимось плакав.

59. Чудо-богатирі, хулі?

60. Вкотре обіцяючи наївним хохлам після перемоги повністю відновити козацький стан і автономію.

61. Мавр зробив справу — мавр повертається на панщину.

62. Хто забув, це отой самий Ніколай Палкін, шо полюбляв солдатіков пропускать чєрєз строй. Рєдкій солдатік долєтал до сєрєдіни строя...

63. План надьожний як швейцарські часи.

64. Тим самим, який потім каратєльствовал в Середній Азії, вирізаючи геок-тепінських туркменів.

65. Отой самий Кровавий, шо полюбляв стріляти кошаків і собак і був теж трохи постріляний згодом в Іпатьєвському погребі.

66. Бо заліським матросам з переляку здалося, що то японські міноносці під Лондоном.

67. Зате ісконне українське питання: А де ж ми їх всіх ховатимемо?, цього разу не було настільки актуально. Тихий океан досить чималий.

68. Кого б то коли хвилювало?

69. Нє, ну, бротан, од душі!

70. Яким ті австро-німецькі окопи в Цуманських лісах чи на річці Стир снилися виключно в кошмарах, або й не снилися взагалі, бо десь там, за сотні верст від рідної хати, заліські пани забажали погратися у вєлічіє.

71. До речі, сьогодні точно так само за імперію путєна гинуть якути, буряти, чеченці, нанайці, тунгуси, чукці, дагестанці, осетини і ще десятки народів, на яких імперії просто начхати; це люди мабуть вже не третього, а якогось п'ятого сорту для мешканців усередині МКАДу.

72. У Ніжині стояв великий і озброєний до зубів 3-й синьожупанний полк імені Тараса Шевченка (колишній 1-й український запасний полк). Понад 4 тисячі багнетів, кулемети, боєкомплект. Замість того, щоб стати стіною на шляху Муравйова, полк під впливом більшовицьких агітаторів повністю розклався. Вони зняли українські прапори, вигнали офіцерів, обрали свій «ревком» і оголосили місту «радянську владу» ще до підходу ешелонів ворога. Коли нечисленні бойові загони УНР, відступаючи від Крутів, намагалися зачепитися за станцію Ніжин, ці «збільшовичені» шевченківці затиснулися і заявили, що тримають «нейтралітет» і в бійку не лізуть. По суті, вони просто здали ключову залізничну розв'язку Муравйову без жодного пострілу. Полк не просто пропустив червоні ешелони на Київ, а ще й спробував обеззброїти залишки крутянців та курінь Симона Петлюри. Українським патріотам довелося з боями прориватися через власну ж станцію на захід.

73. Муравйовці вели вогонь із закритих позицій залізничного насипу Дарниці переважно з 3-дюймових (76-мм) дивізійних гармат зразка 1902 року та 122-мм польових гаубиць. Чиста балістика та кілометраж через Дніпро по прямій лінії виглядали так:

    • Від станції Дарниця до Печерська (Лавра, Мистецький арсенал) — усього 6,5–7 км (зона комфортного вогню середньої дальності).

    • До Маріїнського палацу — близько 8,5 км.

    • До Центру (Хрещатик, Софійська площа) — близько 9,5–10 км.

    • До будинку Грушевського (вул. Паньківська, 9) — близько 11 км (гранична межа досяжності царської «трьохдюймівки», що била фугасним снарядом максимум на 11,2 км).

    Перепад висот між низинним Лівим берегом (біля 95–100 м над рівнем моря) та Печерськими пагорбами (190–195 м) складав близько 90–100 метрів. За законами балістики, стрільба знизу вгору на дистанцію 7–10 км зменшувала реальну дальність польоту снаряда всього на 150–200 метрів. При максимальних кутах піднесення ствола снаряди піднімалися по крутій параболі на висоту понад 1,5 км, перелітали Дніпро і падали на місто майже вертикально зверху. Пагорби не працювали як щит — снаряди легко перелітали через них і падали вглиб правобережжя, де вогонь по телефону коригували більшовицькі навідники з київських дахів. Саме тому 7 лютого 1918 року вони зуміли прицільно спалити вщент шестиповерховий прибутковий будинок Грушевського на Паньківській.

74. При чому кожен із більшовицьких ворогів відстоював власні, часто абсолютно протилежні інтереси. Про жодну злагодженість мови не могло й бути.

75. До речі, однотемні совєцькі марші були дослівним перекладом німецьких на ті ж німецькі ноти і наспівувані; хоч танкістів, а хоч авіаторів. Як приклад, «Все выше, и выше, и выше» - клон німецького «Herbei zum Kampf»

76. Хоча дозвід війни в екстремальних зимових умовах Червона армія отримала. І в 1943, на відміну від німців в жіночих кофтинках, що гріли руки у свіжих купах коров'ячого лайна, у Совєтів були і вовняні кожухи (тулупи), і валянки, і ще чимало чого корисного із тих фінських сопок.

77. Хоча танків в трикутнику Луцьк-Дубно -Броди згоріло немало. За суворими законами математики ця "битва" була крутішою за Прохоровку, яку так возвеличили москалі трохи пізніше.

78. Ну, бо літак нє рєзіновий, всі все-одно б не влізли.

79. Одеські і Сєвастопольські морячки так само вдало дохли в скелях Одеси і Криму без їжі і набоїв.

80. Як там у Любе: От Волгі до Єнісєя!

81. Якого милого? Там взагалі був госпіталь.

82. Діяли сотні загонів "ястребків",— перевдягнених у форму УПА головорізів НКВС, які безжально катували і вирізали місцеве населення під видом бандерівців, про що у 1970-ті писалися хардкорні "праці" кон'юнктурних "професорів" від КГБ. Ржава дворучна "бандерівська" пилка, якою пиляли комісарів, у рівненському музеї Кузнєцова школярам пам'яталася довго.

83. Коли Кім Ір Сен у 1950 році отримав по носі від американців і заліг на самому кордоні з Китаєм (біля річки Ялуцзян), Мао Цзедун офіційно кинув йому на допомогу майже 3 мільйони китайських солдатів.

84. Бо китайці тоді в авіацію ще не могли. Тільки живе м'ясо. Тільки хардкор!

85. Мы любим плоть — и вкус ее, и цвет,
    И душный, смертный плоти запах…
    Виновны ль мы, коль хрустнет ваш скелет
    В тяжёлых, нежных наших лапах?

86. Якась нісенітниця, нє?

87. Кабул за трі дня.

88. Ну, бо ж тяжелєє воздуха, шо не ясно?

89. У московських пропагандонов від цього факту так сильно підгоряли дупи, що через 20 років їхній Слідчий комітет на повному серйозні вигадав казку, ніби в тому ж загоні разом із Сашком Білим проти москалів воював юний Арсеній Яценюк.

90. Партизани з УНА-УНСО цього разу масштабно не заїхали, бо в самій Україні почалося закручування гайок, але досвід першої кампанії москалі запам'ятали надовго.

91. Які обслуговували українські фахівці, що передавали заліським летунам палкі вітання.

92. А колись були шикарні курорти.

🌐 Цикл «Світ Військового Пенсіонера» (СВП):

📜 Історія, армія та топографія:

• З ШІ по Печерську

• Кедь ми прийшла карта нароковаць

• Про ідолів і кумирів з давніх часів і до сьогодні

🐷 Про русню:

• Об об воїнской славє рассії

• Анунахі — начало вялічія

• Прастітуткі

🏛️ Державність, реформи та аудит:

• Про перманентну українську безвідповідальність

• Маніфест 75 (Нова архітектура влади)

👁️ Релігієзнавство, гностицизм та канонічні баги:

• Аріанські погляди: єресь, чи кістка в горлі корпорації в золотих сукнях

• Гностицизм: марення єретиків, чи логічне виправлення канонічних багів