В сирім окопі, де вітер завиває,
Де сніг холодний стелиться до ніг.
Солдат кота у куртці зігріває,
І ділить з ним, як з другом свій обід.
Він свій пайок розділить із пухнастим,
Навпіл ламаючи останній хліба край.
А кіт тулився, зігріваючись об нього,
Шукаючи тепла між цих канав.
Дві долі що зійшлися серед болю,
Два серця, що шукали теплоти.
Один прийшов за землю і за волю,
Другий шукав як вижити в біді.
Та ворог знов накрив окопи їхні,
Земля здригнулась, небо дим закрив.
І там де смерть вершить останній вирок,
Упав солдат із зброєю в руці.
Його знайшли на ранок побратими,
Він автомат і мертвий не впустив.
А в куртці, навіть мертвого солдата,
Маленький кіт іще тихенько жив.
Знайшли записку у тій самій куртці,
Її з тремтінням, поспіхом писав.
"Вони вже близько, я не відіб'юся,
Та і на відступ вже відсутній час".
І з низу мов наказ, або прохання,
"Залиште куртку другові коту.
Нехай його зимою зігріває,
Він був як брат мені, в хвилину ту лиху".
Як він просив зробили побратими,
І куртку не забрали у кота.
Вони його у себе приютили,
У пам'ять про відважного бійця.
Мандрує тепер кіт між бліндажами,
На ковдрі спить, де берци біля ніг.
І кожен день нагадує про хлопця,
Що куртку дав неначе оберіг.
Не знає світ, як хлопця того звали,
Хранителем прозвали його всі.
Кіт гріється й надалі в куртці друга,
І інколи щось муркає вночі.
Бо навіть там, де смерть чатує люто,
Де чорний дим чадить за небо край.
Людина залишається людина,
Бо доброта і щирість справжній дар.
І поки ці страшна часи тривають,
Поки за волю б'ються день при дні.
Живе любов, якій багато і не треба,
Лиш шматок хліба і місце в куртці на війні.
Верещако Сергій.