Як зловити дзен.Спроба номер два.
Під час війни, мабуть, кожному з нас не вистачає спокою. Тиші. Тієї самої внутрішньої рівноваги, про яку всі так красиво пишуть, але мало хто знає, де її шукати.
Вранці, прокинувшись та виконавши стандартний набір ритуалів із серії «встати, вижити, випити кави», було одноголосно ухвалено рішення — їхати в ліс по гриби.
Одноголосно — це коли вирішила я, підтримала я, проголосувала теж я. Решта присутніх демократично підкорилася волі більшості. Тобто моїй.
Зібралися швидко. Із собою прихопили нашу німецьку вівчарку Раду.
Тут усе просто: наша Рада завжди рада. Особливо коли пахне пригодами, лісом і перспективою вимазати салон автомобіля.Цього разу вирішили їхати туди, де ще ніколи не були й місцевості абсолютно не знали.
А що? Так навіть цікавіше. Навіщо шукати душевну рівновагу знайомими стежками, якщо можна додати до медитації елемент невідомості?А ще легку паніку й шанс перевірити, чи справді телефон ловить у лісі?
Увімкнули музику, налаштувалися на позитив, подумки відпустили всі проблеми й вирушили назустріч природі, грибам та омріяному дзену.
Рада вмостилася на задньому сидінні.Її вуха розвівалися в різні боки, морда випромінювала абсолютне щастя, а погляд, спрямований кудись у далечінь, був настільки задумливим, ніби вона вже осягнула сенс буття.
Мимоволі хотілося наслідувати її приклад. Щоправда, для початку довелося б навчитися не нервувати через кожну яму й не перевіряти подумки, чи не забули ми пакет для грибів.
І ось воно...
Музика. Дорога. Легкий вітерець. Щаслива собака.Здавалося, ще трохи — і я нарешті досягну тієї самої внутрішньої гармонії. Або хоча б перестану стискати щелепи на поворотах.Принаймні на той момент у мене були всі підстави так наївно вважати...
І справді, до місця майбутніх пригод, попри всі старання українських доріг, ми дісталися без пригод.
Вийшли з машини й вирушили на пошуки омріяних грибних галявин.
Рада щасливо носилася між мною та чоловіком, розмахуючи хвостом так, ніби особисто відповідала за гарний настрій усієї експедиції.
Чоловік тим часом вирішив, що настав ідеальний момент розкрити в нашій вівчарці прихований талант грибного пошуковця.
Скільки він не намагався навчити її брати слід білих грибів, Рада вперто відмовлялася перекваліфіковуватися.
Вона лише дивилася на нього своїми добрими, виразними очима.
І в тому погляді читалося:
«Ти що, хазяїне, ідіот? Мені тебе навіть трохи шкода. Я взагалі-то собака, а не грибний навігатор. Краще б смаколика дав».
Судячи з усього, у нашій родині не лише люди мають власну думку. Просто Рада, на відміну від решти, навіть не намагається її приховувати.Вдосталь нагулявшись лісом, надихавшись свіжим повітрям і насолодившись теплим осіннім сонечком, ми назбирали кілька десятків білих грибів.
Здавалося, нарешті спіймали той самий дзен.
Гарний настрій, повні кошики, жодних тривог, міського шуму й метушні.
Природа. Тиша. Ми.
І наша постійно рухома волохата дама, яка періодично лякала інших грибників до всирачки самою лише появою своїх масивних габаритів.
Бо коли з-за дерев на тебе радісно вилітає німецька вівчарка, останнє, про що ти думаєш, — це духовне просвітлення.
І спробуй потім пояснити людям, що ця грізна на вигляд дівчинка може хіба що зализати до смерті, але аж ніяк не вкусити.
Щоправда, судячи з облич зустрічних грибників, свій дзен вони в той момент остаточно втрачали.
Зате наш був майже ідеальним...
Та настав час повертатися до міста.
У чоловіка — запланована зустріч. У мене — свої жіночі справи, які, на жаль, ніхто не скасовував. Навіть заради духовного просвітлення.
І тут з'ясувалася одна маленька деталь.
Куди йти і як повертатися до машини — поняття не мав ніхто.
Але в нашій експедиції був свій полководець. Практично Наполеон Бонапарт.
І Бонапарт урочисто оголосив:
— Ідемо праворуч. Там далі вийдемо!
На мою скромну думку, треба було йти ліворуч і повертатися тією дорогою, якою прийшли.
Але хто я така, щоб сперечатися з великим стратегом?
Переміг полководець.
Пішли праворуч.Ішли довго. Нарешті вийшли на лісову стежку, яка тягнулася вздовж краю села.
Тільки от була одна проблема.Це був зовсім інший кінець лісу.Довелося повертатися назад.Чоловік швидким кроком ішов попереду. Поруч із ним легкою риссю бігла Рада.А позаду, важко зітхаючи, волоклася я.Найслабша ланка нашої експедиції.
Бонапарт поспішав. Він усе ще плекав надію встигнути на свою зустріч.Та в якийсь момент його знову непереборно потягнуло праворуч.Я спробувала заперечити.У відповідь полководець лише махнув рукою.І ми знову пішли праворуч.Через сорок хвилин, продираючись крізь густі зарості, ми нарешті вибралися...На ту саму стежку....Біля того самого села…Знову…Ось тут уже ставало не смішно.Мій дзен нервово пішов курити кудись убік. Навіть не попрощався.
А ми дружно вирушили на третій захід.Усе за тією самою схемою.Попереду — Бонапарт, який упевнено веде свою армію до перемоги.Поруч — Рада, якій абсолютно байдуже, куди ми йдемо, головне, що всі разом.І позаду — я…Втомлена, але ще здатна на філософські роздуми.«Ну, — думаю, — зате кроки накручу. Треба ж у всьому шукати позитив».Мій Xiaomi Watch уже показував близько десяти тисяч.А що? Корисно. Фізична активність. Підтримка здоров'я.Щоправда, психічне здоров'я на той момент уже починало ставити під сумнів доцільність цієї оздоровчої прогулянки.
А ми дружно вирушили на третій захід.Усе за тією самою схемою.Попереду — Бонапарт, який прискорив темп.Поруч — Рада, яку нічого не турбує.Позаду — я, яка вже давно перестала ставити зайві запитання.І ми знову заблукали.На той момент чоловік запізнювався на зустріч уже на дві години.Нервував. Кричав. Емоційно розповідав лісові, як його заїбало це життя.
Ліс мовчав.
Собаці було глибоко фіолетово.
І лише я, намагаючись бігти настільки швидко, наскільки дозволяли мої коротенькі ноги, покірно вислуховувала цей фонтан емоцій і мовчки кліпала віями.«Ще трішки — і в моїх м'язів настане синдром повної відмови», — подумала я, жадібно хапаючи повітря.
І тут, о диво!Серед цього зеленого лабіринту ми зустріли чоловіка з двома синами, які безтурботно ганяли на квадроциклах піщаними дорогами.
— Давай запитаємо! Може, місцеві. Підкажуть, як вибратися.
Довго розмовляли, дискутували, розглядали карти в навігаторі.Здавалося б, ось він — порятунок!Але після всіх консультацій наш великий полководець ухвалив чергове стратегічне рішення!Йти...Вгадайте куди?Ну звісно ж!ТА БЛЯДЬ, ПРАВОРУЧ!!!
І ми пішли.Бонапарт дорогою вже не просто нервував. Він нив.Що взуття натерло ноги.Що на зустріч не встиг.Що в усьому винна я.І що в цей довбаний ліс він більше ні ногою!
Моя геніальна ідея сімейного відпочинку, пошуку внутрішньої гармонії та єднання з природою зазнала нищівного краху.Дзен, очевидно, вже давно викликав собі таксі й поїхав додому.А ми тим часом знову продиралися крізь непрохідні хащі.Ще сорок хвилин.Гілки. Кущі. Пісок. Прокльони.І ось нарешті перед нами з'явилася...Та сама стежка...На тому самому краю села…
Утретє!
Браво, Бонапарт!
Ні, ти не Бонапарт.
ТИ , сука,СУСАНІН!!!
Ну все. Настав час втручатися в командування цією експедицією!!!«Треба вже вступати в дискусію», — подумала я, помітивши машину, яка їхала з боку села.
Запропонувала її зупинити й нарешті запитати в когось, хто, на відміну від нашого Бонапарта, орієнтується на місцевості.Зупинили. Запитали, як звідси вибратися.
І почули відповідь:
— Та варіантів у вас немає. Тільки через село.
І тут мій чоловік абсолютно спокійно заявляє:
— Ааа, так через село я дорогу знаю! Просто хотів скоротити шлях через ліс.
І знизує плечима.Спокійно.Незворушно.Ніби ми щойно не здійснили три навколосвітні подорожі одним і тим самим лісом.У мене в голові пролунало лише одне запитання:
«І ТИ, БЛЯДЬ, МОВЧАВ?! УВЕСЬ ЦЕЙ ЧАС?!»
Слів не було….Був мат….
Благий мат! Мат благодатний! Мат животворящий і воскрешаючий!Такий, що ним можна було б не лише мертвих піднімати, а й заблукалим туристам дорогу прокладати!Але ж я сюди приїхала по дзен.По гармонію.По внутрішню рівновагу, мать її!
Тому, зібравши останні залишки самоконтролю, я лише сказала:
— Ну то пішли через село, раз дорогу знаєш.
І знаєте що?
МИ ВИБРАЛИСЯ!Так! Це сталося!Без рятувальників, без гелікоптера, без оголошення в розшук і навіть без урочистого вручення Бонапарту компаса.
Ми повернулися додому.Уже вдома, поглянувши на свій смартгодинник, я побачила пройдену відстань.
10 КІЛОМЕТРІВ.
Мать його!!!
ДЕСЯТЬ!!!
Але що там для скаженої собаки ті десять кілометрів?І я зараз не про Раду.
Ноги гудуть. У голові бардак. Нервова система просить політичного притулку.А десь там, у лісі, мабуть, досі блукає мій дзен.І знаєте що?ТА НУ ЙОГО НА ХУЙ, ТОЙ ДЗЕН!.
