Місто плавилося від спеки. Принаймні так думали сотні перехожих, які мляво сунули розпеченим асфальтом і обмахувалися газетами. Термометри на цегляних будинках підтверджували їхню правоту, і люди вірили власним очам. Наївні.
На даху старої вежі, звісивши лаковані черевики у прірву вулиці, сидів юнак. Його темне волосся злегка ворушив грайливий вітер, якого більше ніхто внизу не відчував. На вустах застигла тонка, хижа посмішка, а в руках спочивала витончена старовинна тростина. Її наконечник у формі пісочного годинника тихо відраховував такти в такт його думкам. Хлопця звали Сайфер.
— Погляньте на них, — тихо промовив він, розтягуючи слова з очевидною іронією. — Купують лід, проклинають сонце і навіть не підозрюють, що навколо... лютує завірюха.
Сайфер крутнув у пальцях кришталеву монету. Вона тричі перевернулася в повітрі й упала назад у долоню. Для нього світ мав інший вигляд. Те, що смертні називали «липневою спекою», насправді було щільною крижаною стіною застиглого часу. Ця погода не мала стосунку до клімату — вона була живим обманом, який заколисував місто й висмоктував із людей пильність. Прогнози вже давно писали не метеорологи, а Наглядачі — ті, хто тримав матрицю людського сприйняття під повним контролем.
«Сьогодні очікується сонячна погода, без опадів», — збрехав черговий уособлений засіб мовлення з динаміка на площі.
Сайфер тихо розсміявся. У цьому звуці був присмак небезпеки — ніби шурхіт шовку, що приховує лезо стилета.
— Без опадів, кажете? Ну що ж, внесемо похибку у ваші розрахунки.
Він підвівся, балансуючи на самому краї карниза. Один легкий рух — і він із силою вгатив наконечник тростини в бетонну плиту. Звук удару прокотився над дахами, наче тріск криги, що скресає на річці.
Ілюзія здригнулася миттєво. Натовп внизу завмер. Сонце в зеніті на секунду спалахнуло отруйним фіолетовим неоном, а замість теплих променів на асфальт упали важкі, чорні як смола краплі. Це була не вода. Це був рідкий час, який змивав фальшиві кольори реальності. Перехожі з жахом озиралися, помічаючи, як затишний полудень розчиняється, оголюючи справжнє небо — глибоке, готичне, затягнуте важкими хмарами, де замість блискавок пульсували стрічки цифрового коду.
— Обожнюю незаплановані опади, — прошепотів Сайфер, підмігнувши власному відображенню у вітрині. — Вони чудово протвережують розум.
Він зробив крок у порожнечу, падаючи з даху прямо в епіцентр створеного хаосу. Сайфер знав, що полювання на нього вже почалося. Але хіба не в цьому вся краса гри?
