Уривок із роману
Так от ця історія почалася в червні 2014 року. Наші війська увійшли на територію Донецького аеродрому. Йшли важкі бої за аеропорт. Навкруги гинули молоді хлопці, які пішли добровольцями захищати цілістність нашої країни. А в маленькому селі що поряд аеропорту жила мама із дітками. Здавалося б що у цьому дивного , це життя . Олег, так його назвемо ,часто заходив до цієї маленької дружньої родини. Бо в самого десь за сотні кілометрів була донька ,за якою він дуже скучав . Бавився із дітками, вів розмови із їхньою матусею. Так зав’язалась дружба між мамою діток та вже немолодим капітаном. Яка до речі тривала до тих пір поки Олег не загинув у листопаді 2022 року .
Так війна поєднала двох зовсім не схожих людей. В неї діти ,у нього теж. Але це кохання не було взаємне, бо жінка вважала ,що спочатку дітей треба поставити на ноги, а потім уже, як Бог дасть… Хоча Олег дуже сильно покохав цю мудру жінку ,яка своїми порадами завжди могла розрадити , та підтримати. Але що поробиш… Він ,як і багато інших після АТО повернулися в свої області, але ніколи не забував свою кохану та милу подругу, сестру. Кожну неділю зідзвонювалися ,вітали один одного із святами…
Пройшли роки, і от 22 листопада 2022року жінці дзвінок. Вона підняла слухавку і почула артелерійську канонаду та свист куль і слова:
Прощай кохана, пробач як що можеш. Я тебе кохаю та буду кохати вічно. Бережи себе та діток, ви все що у мене було. І гудки…
