Увага! Будуть мої особисті переживання та емоції. Це взагалі історія з мого життя.
Під впливом ностальгії за табором, хочу написати довгочит, як я створювала свій останній фанфік по Moon chai story. Точніше, під якими емоціями та який спогад мене надихнув. Я в сотий раз агресивно люблю Друкарню, бо можу викласти тут це.
Якщо коротко, то фанфік про Купальську ніч, де головні герої призналися одне одному в коханні. До цього вони стрибали через вогнище, а головний герой зловив вінок тієї, кого кохає.
Як ви вже зрозуміли, писала я під сотим впливом ностальгії за табором.
До речі, з самого початку була присвята, але я її вирішила прибрати.
У нас було Івана Купала, й дійшла справа до стрибків через вогнище. Мене завжди зачаровували ці традиції, а тут я розумію, що вперше взагалі стрибатиму через вогнище. Страшно не те слово. Тут до мене підходить хлопець та пропонує стрибнути з ним. Нехай буде м-м-м… Юра? Йому підходить, хоч це і не його справжнє ім'я. Я взагалі в темноті його не впізнала. Ну, я погодилася… Це було таке неймовірне почуття свободи, якого я не відчувала досить довго. Ніколи його не забуду. Ще пару стрибків, а далі мене затягнули у воду. Це був найкращий день мого життя.
На наступний день ми разом тусувалися на вечірці. Як виявилося, я з ним взагалі не перетиналася за весь табір(60 людей, що ви хочете…). Ми говорили, познайомилися ближче. Він мене запросив на танець, АЛЕ ВОЖАТА ВСІ ВИГНАЛА НА ПОВІЛЬНИЙ ТАНЕЦЬ! А це ще й був передостанній день. Також прекрасний спогад. А після ми пішли на берег та просто говорили про життя. Тоді я знову відчула свободу й те, що я не одна.
Зірки там по-особливому яскраві. З тих двох днів я неймовірно полюбила зоряні ночі. Пам'ятаю, як в таборі подивилася на нічне небо, коли з дівчатами гуляли по території. Я просто була зачарована. Ох, якби я тільки могла його сфотографувати! Та ця картина також залишилася в моїй пам'яті назавжди.
Мені цей хлопець мені не подобається, Юра для мене завжди буде не більше ніж друг(хоча ми не спілкуємося зараз), але я вдячна йому за ті почуття, які він мені подарував. Згадуючи його, на лиці з'являється усмішка.
Писала я фанфік через ці спогади. Так, я не заплітала його та не сиділа на колінах, але почнім з того, що головні герої в тому фанфіку знайомі майже рік та закохані.
А присвята була така:"Хлопцеві, який подарував мені свободу".
Я більше ніж пів року хотіла(і хочу) повернутися в табір, щоби знову відчути, що я вільна, я не одна. Але пишучи цей довгочит, я зрозуміла, що залежить це від мене. На жаль, вдома я не вільна, але вийшовши на вулицю прогулятися на самоті, я знову відчула все те забуте, що було в таборі. Повернулася я вже з прекрасним настроєм та новими силами. У мене є люди, яким я потрібна, які потрібні мені. Я це знаю.
Коли я зустріну Юру, то просто його міцно-міцно обійму та скажу "дякую".
Ну і на кінець процитую Симоненка:
Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю.
Цитата трапилася в печиві, яке мені подарували на День Святого Валентина. З того дня воно у мене під чохлом лежить. Чомусь вважаю, що тут доречно.
Н.О.Р
