Я називався Андрій Петров, і я був письменником. Я писав про те, що бачив і відчував. Я писав про життя і смерть. Я писав про любов і ненависть. Я писав про себе і про інших. Я писав правду.
Я народився у Бахмуті на зламі тисячоліть. Мій батько був таксистом, а мати — домогосподаркою. Вони не любили мене і не дбали про моє виховання. Вони хотіли, щоб я навчався добре і став успішною людиною. Вони не знали, що у мене на думці.
Я навчався у школі номер 5, де мене не любили і не поважали. Я був слабим і некрасивим. Я був самотнім і нещасним. Я не вмів спілкуватися з людьми і не мав друзів. Я читав книжки і мріяв про інший світ. Я хотів бути письменником.
Я почав писати у підлітковому віці. Я писав вірші і оповідання. Я писав на папері і на комп'ютері. Я писав вдень і вночі. Я писав для себе і для нікого. Я не показував свої твори нікому. Я не знав, що вони варті.
Я закінчив школу і поступив до Варшави в вищий навчальний заклад економіки на факультет логістики. Я думав, що це допоможе мені втекти від проблем і бідності. Я помилявся. Я не навчався добре і не цікавився предметами. Я не слухав викладачів і не виконував завдання. Я продовжував писати свої твори. Я продовжував писати правду.
Я кинув університет через кілька років і виїхав до Києва. Я хотів знайти роботу і видати свої твори. Я не знайшов ані одного, ані другого. Я працював на різних низькоплачених роботах: офіціантом, кур'єром, вантажником. Я жив у гуртожитках і хостелах. Я пив і курив. Я співав з різними жінками і не любив жодну з них. Я продовжував писати свої твори. Я продовжував писати правду.
Я помер від передозування наркотиками, коли мені було трохи більше двадцяти років. Я був сам у своїй кімнаті. Поруч зі мною лежали мої рукописи. Ніхто їх не читав. Ніхто їх не видав. Ніхто не знав, що я був письменником.
Я був письменником.
